Розділ 5 Лісові духи

Хоча зло Зміїного Яру було тимчасово нейтралізоване, а зрадника покарано вигнанням, справжній спокій так і не повернувся до Чорнолісся. Сонце світило, птахи співали, люди намагалися повернутися до своїх повсякденних справ, але повітря було наелектризоване тривогою. Вона висіла над селом невидимою хмарою, відчувалася в кожному погляді, в кожному замовкненому на півслові реченні. Люди боялися. Боялися, що зрадник повернеться. Боялися, що він був лише пішаком, а справжнє зло, вирвавшись на мить, лише зачаїлося, чекаючи нової нагоди.

Олеся відчувала це найгостріше. Її зв'язок з природою, з магією лісу, що завжди був для неї джерелом сили, тепер став джерелом постійної тривоги. Ліс мовчав, але це була не спокійна тиша. Це була тиша перед бурею. Вона проводила цілі дні, блукаючи стежками, що стали їй рідними, медитуючи під похмурими кронами старих дубів. Вона прислухалася до шепоту дерев, але вони несли лише відлуння страху. Вона намагалася зазирнути в майбутнє, але воно ховалося за непроникною завісою.

Крук майже не відходив від неї. Він мовчки супроводжував її в лісових мандрах, його рука завжди була поруч з рушницею, а очі пильно сканували хащі. Він не розумів її магії, але бачив, як важко їй дається ця невидима боротьба, як темнішають кола під її очима. І його власне серце стискалося від безсилої люті та ніжності. Їхні почуття, народжені серед вогню та відчаю, з кожним днем ставали все глибшими, все міцнішими. Це було щось більше, ніж просто пристрасть чи вдячність. Це було споріднення душ, що знайшли одна одну в цьому жорстокому, незбагненному світі.

Одного вечора вони сиділи біля вогнища в її маленькій хатині. За вікном шумів вітер, і його завивання здавалося плачем лісових духів.

— Тиша… вона якась неправильна, — раптом тихо сказала Олеся, дивлячись на полум'я. — Ліс мовчить, але не спокійно. Він ніби затаїв подих.

— Я теж це відчуваю, — відповів Крук, підкидаючи дров у вогонь. — Наче затишшя перед новою атакою. Той Іван… він повернеться. Такі, як він, не прощають.

Олеся здригнулася.

— Це моя провина. Я впустила його. Я довірилася…

— Ти не винна, — твердо перебив її Крук. Він обережно взяв її руку. — Ти бачиш у людях світло, бо сама така. А такі, як він, вміють ховати свою темряву. Я бачив їх сотні.

Її пальці стиснули його долоню.

— Але що, як… що, як ритуал не подіяв остаточно? Що, як зло лише чекає? Амулет захищає село, але я відчуваю… воно все ще там, у Яру. Воно чекає.

— Тоді ми будемо готові, — сказав він, і в його голосі була непохитна впевненість. — Ми вже перемогли його один раз. Зробимо це знову. Ти і я.

Олеся підняла на нього очі, і в їхній глибині він побачив не лише тривогу, а й безмежну вдячність і щось ще — тепле, ніжне, що змусило його серце забитися частіше. Вони були двома половинками одного цілого, воїном і чарівницею, що випадково знайшли одне одного на краю світу, щоб разом стати на захист цього маленького, загубленого в горах села. І хоча майбутнє ховалося в тумані, вони знали, що зустрінуть його разом. І це давало їм сили.

Одного сонячного дня, коли тривога в селі трохи вщухла, а ліс, здавалося, дихав спокійніше, Олеся повела Крука стежкою, якої він раніше не бачив. Вони йшли довго, і раптом густі хащі розступилися, відкриваючи перед ними незвичайну галявину. Вона була залита таким яскравим, золотистим, майже медовим світлом, ніби сонце вирішило подарувати цьому місцю всю свою ніжність. Квіти, небаченої краси, розквітали навколо, їхні пелюстки переливалися усіма кольорами веселки, а повітря було наповнене п'янким, чарівним ароматом, від якого паморочилося в голові і наповнювало душу незрозумілою, тихою радістю.

— Що це за місце? — вражено видихнув Крук.

— Це серце лісу, — сказала Олеся, зупиняючись на краю галявини. Її очі сяяли, а голос звучав з благоговійним захопленням. — Тут живуть його духи. Справжні господарі Чорнолісся.

Крук з недовірою озирнувся. Галявина була неймовірно красивою, але нічого аж надто незвичайного, крім надмірної яскравості квітів, він не помічав.

— Духи? Олесю, я бачу лише квіти та дерева. Гарні, не сперечаюся, але…

Олеся м'яко посміхнулася, і в її очах заблищали хитрі іскорки.

— Ти не бачиш їх, Тарасе? — спитала вона. — Але ж вони навколо нас. Дивись уважніше. Серцем, а не лише очима.

Вона повільно підійшла до велетенського старого дуба, що ріс посеред галявини, і ніжно, майже як до живої істоти, доторкнулася до його шорсткої кори.

— Вітаю тебе, діду-дубе, — прошепотіла вона. — Привела до тебе гостя.

І сталося диво. Там, де її пальці торкнулися кори, з переплетіння моху та сонячних відблисків почали повільно проступати риси. Спочатку ледь помітні, вони ставали все чіткішими: глибоко посаджені, неймовірно добрі очі, що ніби складалися з краплинок роси, зморшки, схожі на тріщинки кори, і ледь помітна, мудра посмішка на тонких, як гілочки, губах. Обличчя, виткане з самого лісу, посміхнулося Олесі, а потім повільно, ніби танучи, зникло, розчинилося в візерунках кори, залишивши після себе лише легкий шелест листя, що прозвучав, як тихий сміх.

Крук здивовано ахнув, мимоволі відступаючи на крок. Він не міг повірити своїм очам. Його раціональний розум відмовлявся сприймати те, що він щойно побачив.

— Це, духи лісу, — пояснила Олеся, і її голос звучав тихо і таємничо, наче вона розкривала йому найдавнішу таємницю. — Вони не завжди показуються, лише тим, хто приходить з чистим серцем. Або тим, хто дуже потребує їхньої допомоги чи навпаки, загрожує їм. Вони добрі і турботливі. Вони охороняють цей ліс і допомагають тим, хто живе в гармонії з ним.

Крук здивовано кліпав очима, переводячи погляд з дуба на Олесю і назад. Він все ще не бачив ніяких духів у звичному розумінні. Але після того, що сталося, він уже не міг заперечувати їхню присутність. Він раптом відчув її. Легкий подих вітру, що лагідно торкнувся його щоки, хоча навколо було безвітря. Шелест листя, що тепер звучав не просто як шум, а як тихий, нерозбірливий шепіт. Аромат квітів раптом став гострішим, і в ньому з'явилися нотки, яких він раніше не помічав — меду, дикого часнику, ще чогось невловимого, магічного. Все навколо ніби ожило, наповнилося незримою, пульсуючою енергією. Його старий світ руйнувався, а на його уламках народжувався новий, дивовижний і лякаючий водночас.