4.1

Олеся стояла на головній площі, оточена вдячними жителями Чорнолісся. Вони підходили до неї з усіх боків, обіймали, цілували їй руки, дарували польові квіти, зібрані на ранковій росі. Їхні обличчя сяяли радістю і вдячністю, а слова подяки лилися нескінченним потоком. Олеся посміхалася, але її посмішка була стомленою. Ритуал забрав у неї багато сил, вона відчувала слабкість і запаморочення. Але в її серці панувало щастя. Вона виконала свою місію, вона врятувала своє село від зла.

Крук пробирався крізь натовп, намагаючись підійти до Олесі. Він бачив її стомлене обличчя, її бліді щоки, і його серце стискалося від тривоги. Він простягнув руку і обережно взяв її за долоню, відчуваючи, як вона тремтить. "Ти в порядку?" - спитав він з тривогою в голосі.

"Так, все добре", - відповіла Олеся тихо, ледь помітно посміхаючись. "Просто трохи втомилася".

"Ти була неймовірна", - сказав Крук, заглядаючи їй в очі. "Ти врятувала нас всіх". Він бачив в її очах силу і мужність, які захоплювали його.

Олеся посміхнулася ширше, і її посмішка стала теплішою. "Ми врятували нас всіх", - сказала вона, і її голос звучав з вдячністю. "Без твоєї допомоги я б не впоралася".

Крук відчув тепло в грудях. Він був щасливий, що зміг допомогти Олесі, що зміг стати частиною чогось важливого, що зміг захистити це село, яке прийняло його, наче рідного.

Він хотів сказати їй про свої почуття, які переповнювали його серце, про кохання, яке спалахнуло в ньому з першої зустрічі. Але він не наважився. Він боявся її відповіді, боявся її відмови. Він знав, що він не гідний її кохання, що його минуле, заплямоване кров'ю і гріхами, назавжди залишиться між ними.

Але він не міг стримати себе. Він нахилився і ніжно поцілував її в губи. Це був поцілунок вдячності, поцілунок захоплення, поцілунок кохання.

Олеся не відштовхнула його. Вона відповіла на його поцілунок, обійнявши його за шию. Її руки були ніжними і теплими, її губи — м'якими і солодкими. В цю мить Крук зрозумів, що його почуття взаємні, що Олеся теж кохає його. Щастя наповнило його душу, розганяючи всі сумніви і страхи.

Вони стояли, обійнявшись, посеред радісного натовпу, не звертаючи уваги на навколишній світ. Вони були щасливі, незважаючи на всі небезпеки і випробування, які їм довелося пережити. Вони знайшли один одного в цьому таємничому світі, повному магії і небезпек, і це було найголовніше.

Але їхнє щастя, яке розквітло посеред площі, наче квітка серед каміння, було недовгим. З натовпу, що радісно гудів і сміявся, вийшов чоловік з похмурим, суворим обличчям. Це був один зі старійшин села, його сива борода і зморшки на чолі говорили про мудрість і досвід, а очі, повні печалі, віщували щось недобре.

"Олесю", - сказав він голосом, в якому чулася і тривога, і рішучість. "Ми маємо поговорити".

Олеся, ще мить тому сяюча від щастя, з тривогою подивилася на старійшину. Її серце стиснулося від лихого передчуття. Вона відчувала, що щось не так, що радість перемоги затьмариться якоюсь новою бідою.

"Що трапилося?" - спитала вона, і її голос ледь чутно здригнувся.

"Ми знайшли зрадника", - відповів старійшина, і його слова пролунали в тиші, наче грім. "Той, хто допомагав злу проникнути в наше село".

Олеся зблідла, кров відлила від її обличчя. "Хто це?" - спитала вона, і її голос ледь не зірвався на шепіт.

Старійшина все розповів. Це був той самий мандрівник, який недавно з'явився в селі, який зачарував їх своїми розповідями і доброзичливістю. Олеся і Крук з жахливим усвідомленням подивилися на зрадника. Вони не могли повірити, що він так підступно обдурив їх, що він використовував їхню довіру, щоб завдати шкоди Чорноліссю.

"Що ми будемо з ним робити?" - спитав Крук, і в його голосі чулася і лють, і розгубленість.

"Ми покараємо його за злочин", - твердо відповів старійшина. "Він заплатить за те, що зробив".

Олеся і Крук зрозуміли, що їх боротьба ще не закінчена. Зло Зміїного Яру було переможене, але його слуга, який відкрив для нього шлях в їхній світ, все ще був на свободі. Вони мали знайти його і привести до відповідальності, щоб захистити Чорнолісся від нової небезпеки. І вони знали, що зроблять це, чого б їм це не вартувало.

Новина про зрадника прокотилася селом, наче вихор, змітаючи на своєму шляху радість і спокій. Ще мить тому люди сміялися і обіймалися, вітаючи один одного з перемогою над злом, а тепер їхні обличчя спохмурніли, а в очах зажеврів гнів і обурення. Вони вимагали покарання для того, хто ледь не знищив їхній дім, хто використав їхню довіру і доброту для досягнення власних підступних цілей. Але мандрівник, який назвався Іваном, зник. Ніхто не знав, куди він подівся, коли і як він встиг втекти з села.

Олеся відчувала пекучу провину за те, що не розпізнала зрадника. Вона, яка вміла читати думки лісу, яка відчувала наближення небезпеки, не побачила темряви в душі Івана. Вона довірилася йому, впустила його в своє серце, поділилася з ним своїми знаннями про магію і таємниці Чорнолісся. А він використав її довіру, щоб завдати шкоди селу, щоб допомогти злу проникнути в їхній світ.

"Ми маємо знайти його", - сказала Олеся рішуче, і її голос, зазвичай м'який і лагідний, тепер звучав твердо і непохитно. "Він не повинен уникнути покарання". В її очах горів вогонь справедливості, вона не дозволить зраднику залишитися безкарним.

Крук підтримав її без вагань. "Я допоможу тобі", - сказав він, і його голос був сповнений рішучості. "Ми знайдемо його разом". Він відчував відповідальність за те, що сталося, адже саме він привів Івана в село. Він мав виправити свою помилку, він мав допомогти Олесі знайти зрадника і захистити Чорнолісся від нової небезпеки.

Вони об'єднали свої зусилля з Петром та іншими жителіми села, щоб знайти Івана. Вони прочісували ліс, метр за метром, заглядаючи під кожен кущ, за кожне дерево. Вони обшукували хати, горища і підвали, сподіваючись знайти хоч якийсь слід зрадника. Вони розпитували людей, які могли бачити Івана після ритуалу, але ніхто нічого не знав. Здавалося, що мандрівник розчинився в повітрі, залишивши після себе лише гіркий присмак зради і небезпеки.