Розділ 3 Відьма

Після битви атмосфера в селі стала схожою на тишу в домі, де щойно хтось помер. Сонце світило так само яскраво, але його світло здавалося недоречним і порожнім. Люди, хоч і раділи, що небезпека минула, були налякані та збентежені. Вони рухалися вулицями тихо, розмовляли пошепки, і в їхніх очах застиг страх. Односельці, що раніше дивилися на Крука з ворожою підозрою, тепер дивилися на нього і на Олесю з новою емоцією — благоговійним жахом. Вони бачили не просто чужинця та знахарку. Вони бачили воїна і відьму.

Крук сидів на лавці в хаті Петра і методично чистив двостволку. Цей ритуал, знайомий і заспокійливий, допомагав йому впорядкувати думки. Але думки плуталися. Він, людина з раціональним мисленням, що звикла довіряти лише фактам, логіці та силі зброї, знову і знову прокручував у голові картину того, що сталося в лісі. Його постріли, його професіоналізм — все це лише поранило звіра. А вона... вона перемогла його силою волі та незрозумілих слів. Рушниця в його руках, що завжди була гарантом його життя та влади, тепер здавалася грубою і примітивною.

Він підняв очі, коли до хати тихо увійшла Олеся. Вона принесла глечик з відваром якихось трав.

— Це допоможе зняти біль, — тихо сказала вона, ставлячи відвар на стіл.

Петро, що обробляв рану на плечі одному з селян, вдячно кивнув. Крук мовчав, спостерігаючи за нею. Він бачив не просто красиву жінку. Він бачив спокійну, смертоносну силу, зосереджену в цьому тендітному тілі. Він намагався поєднати образ дівчини, що дала йому гарячу юшку, з образом могутньої чарівниці, що приборкала монстра. І не міг.

— Те, що ти зробила... там, у лісі, — нарешті хрипко промовив він, порушуючи тишу. — Ти завжди це вміла?

Олеся налила відвар у кухоль і простягнула йому. Їхні пальці на мить торкнулися.

— Ця сила не належить мені, — так само тихо відповіла вона, сідаючи навпроти. — Вона належить цій землі, цьому лісу. Я лише слухаю його. І іноді... він відповідає.

Крук довго мовчав, дивлячись на свої руки, які так впевнено тримали зброю, але були абсолютно безпорадними перед тим, що він бачив.

— А я... — він завагався, підбираючи слова. — Я можу навчитися... слухати?

Це питання здивувало його самого. Він, Крук, просив не про силу, не про владу, а про знання. Про розуміння. Він усвідомив, що його старих навичок недостатньо для виживання в цьому світі.

Олеся подивилася на нього, і в її очах він уперше побачив теплу, щиру посмішку, що торкнулася не лише губ, а й самої душі.

— Ти вже почав, — сказала вона. — Ти відчув страх лісу і не втік. Ти відчув біль цього села і став на його захист, хоча не був нікому нічого винен. Це перший крок. Але шлях цей довгий і небезпечний. Не кожен, хто ступає на нього, доходить до кінця.

В її словах не було обіцянок, лише попередження. Але для Крука цього було достатньо. Він відчув, що двері, про існування яких він навіть не підозрював, ледь помітно прочинилися. І за ними був новий, незвіданий світ, світ магії і таємниць. Світ, де він, можливо, зможе знайти не лише притулок, а й справжнього себе.

×××

Іван з'явився в Чорноліссі, як з'являється осінній туман — тихо, несподівано, приховуючи свої справжні наміри. Для всіх він був мандрівником, одягненим у простий лляний одяг, з вицвілими від сонця торбами за плечима. В його очах, глибоких і сірих, як небо перед дощем, відбивалися далекі дороги. Але насправді він прийшов не з власної волі. Він був шпигуном, агентом, якого могутня держава з-за гір послала дослідити чутки про карпатську відьму, чия сила, за доповідями, могла впливати на саму землю. Його завданням було увійти в довіру, вивчити її магію, і знайти спосіб використати її у війні, що насувалася.

Він блискуче грав свою роль. Його неймовірні історії про далекі міста, дивні звичаї та небачені дива зачаровували Олесю, чиє життя обмежувалося лісом та селом. Але головною його зброєю було не вміння говорити, а вміння слухати. Він слухав її розповіді про Чорнолісся, про духів лісу та силу трав з такою щирою, як здавалося, цікавістю, з якою до неї не ставився ще ніхто. Він не боявся її магії. Він захоплювався нею.

— Це дивовижно, Олесю, — сказав він одного разу, коли вони сиділи на березі річки, спостерігаючи, як сонце ховається за гори. — Ти маєш дар, який потрібно берегти. І розвивати. Уявляєш, скільки добра ти могла б зробити для світу за межами цих гір?

«Треба зрозуміти, чи обмежена її сила цією територією», — холодно занотував він у своїй пам'яті, поки на обличчі сяяла тепла, захоплена посмішка.

— Моя сила — це сила цієї землі, — відповіла Олеся, дивлячись на нього своїми великими, довірливими очима. — Вона належить цьому лісу, цим людям. Я хочу використовувати її лише для того, щоб захищати Чорнолісся від будь-якого зла.

— Я впевнений, що ти це зробиш, — м'яко сказав Іван. — Ти — сильна і добра відьма.

«Прив'язана до місця. Це ускладнює транспортування, але спрощує контроль. Якщо контролювати село, можна контролювати і її», — промайнула ще одна думка.

Олеся відчувала, що нарешті знайшла того, хто її розуміє. Не боїться, як деякі селяни. Не намагається використати, як чужинці, що іноді забредали в ці краї. Він ставився до неї з повагою, бачачи в ній не просто дівчину, а мудру чарівницю. І вона відкрилася йому.

Вона довіряла йому свої найпотаємніші секрети: розповідала про сни, в яких бачила уривки майбутнього; про свої розмови з лісовими духами; про свої невдалі спроби приборкати найпотужніші закляття. Вона ділилася своїми страхами щодо темряви, що дрімала у Зміїному Яру, і своїми надіями на спокійне майбутнє.

Іван слухав її уважно, киваючи, ставлячи точні, проникливі запитання, що змушували її замислюватися над природою власної сили. Він давав їй поради, підтримував, допомагав розібратися в собі. І кожен його коментар, кожна порада були ретельно продуманим кроком, щоб зробити її більш залежною від його думки, більш відкритою для його впливу.