Розділ 2 Тінні Чорнолісся

Ранок у Чорноліссі не прийшов — він просочився. Просочився крізь ніч густим, молочним туманом, що дихав вогкістю та таємницею. Це був не звичний, легкий серпанок, що тане з першими променями сонця. Цей туман був живим. Він огортав село непроникною пеленою, приглушував звуки, спотворював відстані. Він заповнював вузькі вулички, повз по стінах старих хат, наче намагаючись відгородити Чорнолісся від решти світу, сховати його у своїй позачасовій кишені.

Крук прокинувся від звуку, якого не чув роками, — від пронизливого, завзятого співу півня. Цей крик, такий буденний і мирний, прорізав тишу і боляче вдарив по свідомості, нагадавши про інше життя, яке могло б у нього бути. Він сів на ліжку. І здивувався. Тіло, ще вчора розбите і змучене, було налите дивною силою, а в голові панувала незвична ясність. Сон у цій хатині, під заспокійливе потріскування вогню та ледь чутний аромат трав, виявився цілющим. Він не просто спав — він відновлювався, ніби хтось невидимий латав діри в його душі.

Він підійшов до вікна, відсунувши грубу лляну фіранку. За склом не було нічого, крім суцільної білої стіни. Здавалося, хатина пливе в молочному океані, і лише темні, ледь вгадувані силуети дахів сусідніх будинків проступали, мов примарні острови. Від цього видовища у Крука злегка запаморочилося в голові. Це місце було живим, воно дихало, воно спостерігало. І він знову, як і вчора, відчув на шкірі цей погляд — невидимий, всепроникний, погляд сотень очей, що ховалися в тумані.

Він швидко одягнув свій пошарпаний, але вже сухий одяг і вийшов з кімнати. Олеся вже поралася біля печі, безшумно пересуваючись по хаті. Вона помішувала щось у казанку, і відтіля йшов густий аромат каші з грибами. Повітря було наповнене запахами свіжого хліба, диму та міцного трав'яного чаю — ароматами дому, яких він не знав з самого дитинства.

— Доброго ранку, — сказала вона, не обертаючись. Її голос був рівним і спокійним, наче вона відчула його присутність спиною. — Як спалося, "Тарасе"?

Вона повернулася, і в її очах Крук побачив теплу, ледь помітну посмішку. Вона знала, що його ім'я — брехня, але не докоряла, а ніби грала в його гру.

— Краще, ніж за останній рік, — відповів він, сідаючи за стіл. — Дякую. За все.

— Це добре, — сказала Олеся, ставлячи перед ним миску з кашею та кухоль з паруючим чаєм. — Бо сьогодні нам знадобиться сила для справ.

Крук насторожився. Він повільно взяв ложку.

— Які справи? — його голос пролунав різкіше, ніж він хотів.

— Я хочу показати вам наше село, — відповіла вона, сідаючи навпроти. Її погляд був прямим і чесним. — Є люди, яким варто побачити, що ви тут. І є речі, які вам варто побачити самому. Щоб зрозуміти, куди ви потрапили.

Крук мовчав, обдумуючи її слова. Це не було запрошення на екскурсію. Це було щось інше. Випробування? Оглядини? Він відчув, що відмовитися — означало проявити слабкість або страх. А головне — він мав знати. Знати, чи є це село пасткою, чи його єдиним шансом. 

«Краще зустріти небезпеку лицем до лиця, ніж чекати, поки вона вдарить у спину», — вирішив він.

— Добре, — нарешті сказав він. — Я готовий.

Він був далекий від думки, що це село може стати для нього новим домом. Поки що це була лише тимчасова схованка, таємнича і непередбачувана. Але десь глибоко всередині, під шарами цинізму та недовіри, ворухнулося щось схоже на цікавість. Йому хотілося розгадати загадку цього місця. І цієї жінки.

Вони вийшли з хатини у світ, що потопав у тумані. Волога трава, щедро вкрита холодною росою, змочила взуття. Туман, щоправда, почав відступати перед несміливим натиском світанку, але все ще тримав світ у своїх білих, розмитих обіймах. Все навколо було нечітким, наче акварельний малюнок, по якому провели мокрим пензлем.

Олеся йшла попереду. Її хода була легкою і впевненою, наче вона бачила крізь туман або знала цю стежку серцем. Стежка була ледь помітною, слизькою від роси. В одному місці, де треба було спуститися по камінню, вона обернулася і, не кажучи ні слова, простягнула руку.

Крук на мить завагався. Приймати допомогу було не в його правилах. Але, глянувши на підступний схил, він ковтнув гордість і міцно вхопився за її долоню. Вона була теплою і напрочуд сильною.

— Обережніше, — сказала вона, і її голос прозвучав тихо та мелодійно в ранковій тиші. — Ліс не любить поспіху.

Він лише кивнув, міцніше стискаючи її руку. Він відчув не просто збудження, а дивну суміш тривоги і передчуття. Йому здалося, що, взявши її за руку, він зробив крок через невидиму межу, і тепер дороги назад немає. Цей ліс, це село, ця жінка — все це вело його до чогось абсолютно нового, що могло або врятувати, або знищити його остаточно.

Стежка петляла між велетенських дерев. Поступово туман розсіювався, і перед ними відкривалася велична краса карпатського лісу. Могутні ялини, схожі на шпилі готичних соборів, тягнулися до неба. Під їхнім покровом розкинулися папороті, а землю вкривав смарагдовий, м'який, як оксамит, мох. Повітря було густим, чистим, сповненим запахів хвої, вогкості та грибів.

Крук, дитя бетонних джунглів, дихав на повні груди і відчував себе маленьким та вразливим. У його світі сила вимірювалася грошима та зброєю. Тут, у цьому зеленому храмі, його сила нічого не важила. Згадки про мавок та чугайстрів, які колись здавалися йому дитячими казками, тепер не виходили з голови. Він мимоволі вдивлявся в гру тіней, і йому здавалося, що за кожним стовбуром хтось є.

— Ви боїтеся? — раптом запитала Олеся. Вона відпустила його руку, але йшла так близько, що він відчував її тепло. Її погляд був уважним, вона ніби бачила його наскрізь.

— Я нічого не боюся, — відповів він автоматично, і це була майже правда. Він, що дивився в очі смерті десятки разів, не боявся людей чи болю. Але цей ліс... він викликав у ньому первісний, незрозумілий трепет. Страх перед тим, чого він не розумів і не міг контролювати.

— Лісу не варто боятися, — тихо мовила Олеся, ніби прочитавши його думки. — Він не має злих намірів, як і річка, що може втопити, чи вогонь, що може обпекти. Він просто живе за своїми правилами. Він може бути другом, а може — ворогом. Все залежить від того, чи поважаєш ти його силу.