1.2

Крук не знав, куди йому йти далі. Він був загублений в темному лісі, без їжі, без зброї, без надії. Але він не здавався. Він знав, що йому потрібно вижити. Вижити і почати нове життя, життя, в якому не буде місця для минулого, для крові і насильства. Він мав знайти в собі сили рухатися далі, шукати свій шлях в цьому незнайомому світі, де його чекали нові випробування і нові зустрічі.

Він пішов навмання, бредучи крізь темний ліс, сподіваючись знайти хоч якийсь прихисток від холоду та небезпеки. Ноги боліли від втоми, одяг був порваний і промоклий, а в голові панувала порожнеча. Здавалося, що цей ліс не має кінця, що він назавжди заблукав у цьому лабіринті дерев і тіней.

Раптом він побачив світло між дерев. Спочатку це було ледь помітне мерехтіння, але з кожним кроком воно ставало все яскравішим і теплішим. Він підійшов ближче і побачив невелику хатинку, з вікон якої лилося затишне жовте світло. Він відчув, як його серце забилося швидше від надії. Можливо, тут він знайде допомогу і прихисток.

Крук підійшов до хатинки і несміливо постукав у двері. Двері відчинилися майже миттєво, і на порозі з'явилася жінка. Вона була молода і красива, з довгим чорним волоссям, що спадало на плечі, і великими карими очима, які дивилися на нього з подивом і тривогою. На ній був простий сільський одяг — вишита сорочка і довга спідниця.

"Хто ви?" - спитала жінка тихим голосом, в якому чулася обережність.

"Мене звати Максим, проте можете називати мене Круком", - відповів Крук, намагаючись говорити спокійно, хоча його голос тремтів від втоми і збудження. "Я заблукав у лісі. Чи можете ви мені допомогти?"

Жінка посміхнулася, і її посмішка була наче промінь сонця в темряві. "Звичайно, заходьте", - сказала вона. "Мене звати Олеся".

Крук увійшов в хатинку, і його охопило відчуття тепла і затишку. В хатині було невелике вогнище, яке весело потріскувало в печі, розганяючи холод і темряву. На стінах висіли вишиті рушники і пучки сушених трав, наповнюючи повітря приємним ароматом. В кутку блимали ікони, освітлені мерехтливим світлом свічки, створюючи атмосферу спокою і душевності. В повітрі витав приємний аромат трав і деревини, змішаний з запахом свіжоспеченого хліба.

Крук ще не знав, що він знайшов не просто притулок, але й щось більше. Він знайшов надію. Надію на те, що він зможе почати нове життя, залишивши в минулому свої гріхи і страхи.

Олеся, з материнською турботою в очах, запросила Крука сісти до столу, що стояв посеред кімнати. Стіл був старий, дерев'яний, з вирізьбленими ніжками і потертою стільницею, на якій виднілися сліди багатьох трапез і розмов. Вона поставила перед ним глиняну миску з гарячою, паруючою юшкою, від якої піднімався апетитний запах м'яса і лісових трав. Поруч вона поклала шматочок свіжоспеченого хліба, ще теплого і рум'яного.

Крук з вдячністю прийняв їжу. Він був настільки голодний, що його шлунок болісно стискався від одного запаху їжі. Він жадібно накинувся на юшку, її гарячий смак розливався по всьому тілу, зігріваючи його зсередини. Він з'їв все за кілька хвилин, не залишивши в мисці ні краплі.

"Дякую вам, Олесю", - сказав Крук, відриваючись від їжі і дивлячись на жінку з вдячністю. "Ви врятували мене".

"Нема за що", - відповіла Олеся з теплою посмішкою. "Ви виглядаєте дуже втомленим. Вам потрібно відпочити".

"Так, ви праві", - сказав Крук, відчуваючи, як втома знову накочується на нього. "Я не пам'ятаю, коли востаннє нормально спав".

"Тоді лягайте спати", - сказала Олеся, підводячись зі стільця. "Я постелю вам на ліжку".

Крук не став сперечатися. Він був надто втомлений, щоб думати про щось інше, крім сну. Він підійшов до ліжка, яке стояло в кутку кімнати, і ліг, не роздягаючись. М'яка перина і тепла ковдра огорнули його, і він миттєво заснув, занурившись в глибокий безтурботний сон.

Олеся подивилася на сплячого Крука. Він виглядав таким спокійним і безтурботним у сні, що на його обличчі зникли всі сліди втоми і напруги. Вона не знала, хто він і звідки прийшов, але вона відчувала до нього співчуття. Він був очевидно в біді, і вона хотіла йому допомогти.

Вона обережно накрила його ковдрою, підіткнувши її з країв, і погасила свічку, що стояла на столі. Хатина поринула в темряву, лише вогонь в печі відкидав химерні тіні на стіни, створюючи фантастичні образи. Олеся сіла на лавку біля печі і задумалася, вдивляючись в танцюючі язики полум'я. Вона відчувала, що прибуття цього незнайомця в її життя — не випадковість. Вона відчувала, що їхні долі тепер пов'язані якимось незримим зв'язком.

Вона не знала, що принесе майбутнє, які випробування і небезпеки чекають на них. Але вона була готова зустріти його з відкритим серцем, з вірою в добро і справедливість. Вона вірила, що разом вони зможуть подолати всі труднощі і знайти щастя.

Крук спав міцним сном, не бачачи снів, вперше за багато ночей. Його дихання було рівним і спокійним, а напружені риси обличчя розслабилися, ніби з нього зняли важкий тягар. Вперше за довгий час він відчував себе в безпеці, в затишку старої хатини, далеко від переслідувань і небезпек. Тепло печі, що лагідно зігрівало кімнату, запах трав, які висіли на стінах, створюючи атмосферу лісової казки, і тиша, яка огортала хатину, наче тепла ковдра, - все це сприяло спокою і відновленню сил.

Але за стінами хатини ніч жила своїм життям, таємничим і непередбачуваним. Вітер гуляв між дерев, шелестів листям, шумів у верховітті, наче переказуючи давні легенди лісу. Десь вдалині завив вовк, його голос, сповнений самотності і туги, луною розносився по горах, нагадуючи про дику природу цих країв. А ще далі, в глибині Зміїного Яру, місця, оповитого таємницями і легендами, прокидалися давні сили, темні і небезпечні, наче передчуваючи наближення чогось незвичайного.

Олеся не спала. Вона сиділа на дерев'яній лавці біля печі, вдивляючись в полум'я, яке танцювало в темряві, створюючи химерні візерунки на стінах. Її думки були далеко, блукали в лабіринтах часу і простору, в минулому, в майбутньому, в таємницях цього стародавнього лісу, який був її домом, її храмом, її вчителем.