Початок

ДИСКЛЕЙМЕР / ПРО АВТОРСЬКІ ПРАВА

Усі права на дану книгу, включаючи текст, сюжет, персонажів та будь-які інші елементи твору, належать виключно її автору Герцогу Фламбергу .

Цей твір захищено Законом України "Про авторське право і суміжні права" та міжнародними угодами про захист інтелектуальної власності.

Жодна частина цієї книги не може бути копійована, відтворена, розповсюджена, передана, адаптована або використана в будь-якій формі та будь-якими засобами (електронними, механічними, шляхом фотокопіювання, запису чи іншими) без отримання попереднього письмового дозволу від правовласника.

Будь-яке розміщення даного твору (повністю або частково) на будь-яких інших інтернет-ресурсах, файлообмінниках, торент-трекерах чи інших платформах без прямої письмової згоди автора суворо забороняється і є порушенням авторських прав.

У разі виявлення фактів порушення авторських прав, включаючи несанкціоноване копіювання, розповсюдження або будь-яке інше неправомірне використання цього твору, винні особи будуть притягнуті до цивільної, адміністративної та кримінальної відповідальності згідно з чинним законодавством України.

Автор залишає за собою право вживати всіх законних заходів для захисту своїх прав.

Ніч упала на Карпати раптово й безповоротно, наче велетенський чорнильний спрут розлив своє тіло по величних схилах. Несамовитий дощ, що періщив уже котру годину, перетворив гірську ґрунтову дорогу на слизьку, багнисту пастку. Вона зміїлася серпантином до загубленого в хащах села Чорнолісся, і зараз була радше схожа на бездонне болото, аніж на шлях. Старенький УАЗ, що бачив на своєму віку більше, ніж будь-який мандрівник, з натугою боровся зі стихією. За його кермом сидів чоловік, чиє обличчя, здавалося, було витесане з того ж суворого каменю, що й навколишні скелі. В Одесі, в іншому житті, його знали як Крука, і це прізвисько пристало до нього міцніше за власне ім'я.

Автомобіль відчайдушно борознив трясовину. Колеса то безпорадно ковзали, потрапляючи в чергову калюжу, що виблискувала в світлі фар, як зловісне око, то з металевим скреготом і риком двигуна виривалися з глибокої багнюки. Фари, наче сліпі більма, ледве пробивали суцільну стіну дощу й туману. Їхнє тьмяне світло вихоплювало з мороку лише уривчасті, моторошні картини: похмурі обриси скель, що нависали над дорогою, готові щомиті обвалитися, та покручені, оголені стовбури смерек, схожі на кістляві руки чудовиськ, що тягнулися до машини з темряви.

— Давай, стара, давай… ще трохи, — прохрипів Крук, його голос був ледь чутний за акомпанементом зливи та завивання вітру. Він міцно, до білих кісточок, стискав кермо, намагаючись втримати машину на ледь вгадуваній колії.

В салоні УАЗа панувала гнітюча тиша, яку порушували лише монотонний стукіт дощу по металевому даху та розпачливий скрип старої підвіски, що стогнала на кожній вибоїні. Крук, колишній "вирішувач" з кримінальної Одеси, не звикав до небезпеки — вона була його стихією, його повітрям. Ризик та адреналін завжди йшли пліч-о-пліч з ним. Але те, що він відчував зараз, було іншим. Це був не гарячий азарт перестрілки чи холоднокровний розрахунок під час "розбірки". Це був первісний, липкий жах.

«Тікати або воювати», — промайнула думка, гостра, як лезо фінки. Він зціпив зуби. Воювати? З ким? З привидами минулого, що отримали цілком реальні обличчя, імена і заряджені стволи? Його тіло пам'ятало десятки сутичок, рубці на шкірі були мапою його кривавої кар'єри. Руки й досі інстинктивно знали, як тримати зброю. Але розум, холодний і тверезий, підказував: цього разу ворогів забагато. Вони, мов зграя вовків, ідуть по його сліду. Вони озброєні, розлючені і, що найгірше, вони знають, що він більше не один з них. Він — зрадник. А зрадників не прощають.

«Ти сам обрав цей шлях, коли відмовився. "Це вже занадто", — сказав ти їм. Занадто? Для них не буває "занадто". Буває лише бізнес», — внутрішній голос був безжальним.

Тому він тікав. Тікав від минулого, що невблаганно, як тінь, переслідувало його. Тікав від колишніх "колег", які після його відмови виконувати чергове брудне, криваве замовлення, винесли йому смертний вирок. Він занадто добре знав їхню жорстокість, їхню звірину безпринципність. Вони не зупиняться. Вони перевернуть кожен камінь, доки не знайдуть його.

Його єдиною, примарною надією було це загублене в Богом і людьми забутому місці село — Чорнолісся. Про нього він чув колись давно, випадково, від одного старого карпатського контрабандиста. Легенди, які оточували це місце, були настільки дикими, що в них важко було повірити. Казали, тамтешні люди знаються з нечистою силою, що ліси кишать мавками та чугайстрами, а ночами з озер долинає моторошний спів русалок, які заманюють необачних подорожніх на вірну смерть.

Крук криво посміхнувся власним думкам. Він, людина бетону та асфальту, світу грошей та куль, тепер покладався на дитячі казки про лісову нечисть. Але коли твоє життя висить на волосині, коли кожен шерех за спиною змушує серце падати у п'яти, починаєш чіплятися за будь-яку, навіть найфантастичнішу, соломинку. Можливо, саме там, де закінчується звичний світ і починається світ легенд, його не знайдуть. Можливо, його переслідувачі, такі ж цинічні й прагматичні, як і він сам, просто не повірять, що він міг забитися в таку глушину.

Раптом крізь шум дощу він відчув, як змінився рух машини. Дорога стала трохи рівнішою, багнюка — не такою глибокою. Попереду, крізь туман, ледь помітно зажевріло кілька далеких вогників. Чорнолісся.

Напруга в його тілі трохи спала, поступаючись місцем виснаженню та дивному, майже забобонному страху перед невідомим. Він наближався до своєї останньої надії. Він не знав, що чекає на нього в цьому таємничому селі, але був готовий до всього. Зіткнутися з бандитами, упирями, чи самим дияволом. Аби тільки вижити. Аби тільки отримати шанс на новий подих. На нове життя.