Тінь Магістри

Розділ: Сліди Магістри

Біль стихла… але ненадовго.

Райна стояла біля вікна у своїх покоях, ніби світ за вікном міг дати відповіді. Але все, що вона бачила — темряву, що дихала в її спину. Вона знала: щоб вижити — має дізнатися правду. Правду про Магістру. Хто вона? Чому залишила стільки тіней у кожному куточку замку?

Не вагаючись, Райна рвонула до виходу, накинувши на себе темний плащ.

Стражник 1 (насторожено):
— Королево! Куди ви в такий час?

Стражник 2 (тихо, ніби боячись):
— В темні ходи краще не йти... Магістра колись…

— Замовкни, — різко кинула Райна, не зупиняючись.

---

Коридори здавались довшими, ніж зазвичай. Стіни стискались, лампи миготіли. І кожен її крок луною відгукувався у камені.

Вона зайшла до таємної кімнати під тронною залою — місця, куди ніхто не наважувався ступати без дозволу.

Повітря тут було важке, майже задушливе. На троні — вуаль з пилу й старого хутра. Але їй здалося, ніби хтось і досі сидить там. Спостерігає.

Вона почала обшукувати кімнату: пляшечки з зіллями, листи, пергаменти, старі амулети… і один лист із печаткою у формі розкритого ока. У ньому згадувалось ім’я: Елріон.

— То це був він… Він був частиною цього всього…

У цей момент її тіло скрутив біль. Вона вдарилась об підлогу. З її рота бризнула темна кров.

І тоді… вона прийшла.

Тінь, що виходила з трону — це була вона. Магістра. Її силует — мов дим у воді, очі — вогні у темряві.

Магістра (шепоче, з люттю):
— Ти не мала бачити це… Вийди. Це моє тіло. Моє життя!

Райна (з останнім подихом):
— Я не піду… Поки не дізнаюсь усе!

Тінь вчепилась їй у шию, холодна і липка, як сама смерть. Вона задихалась.

І тоді… щось упало з полиці. Стара книга. Райна схопила її і з останніх сил вдарила нею тінь. Та зникла в клубку диму.

Книга залишилась у її руках. На обкладинці — срібні літери: "Прокляття Злої Королеви". Але найжахливіше було всередині.

"Кінець цієї історії не написано. Той, хто її читає, має довести її до завершення."

Вона знепритомніла.

---

Вона прокинулась у темряві. Кімната була вже не такою мертвою, як здавалось раніше. Все дихало… її страхом.

Вийшовши з кімнати, вона рушила назад, спотикаючись, тримаючи книгу міцно до грудей.

І тут — він.

Постать з’явилась із темряви. Чоловік у чорному, з обличчям, прихованим капюшоном. Він мовчки схопив її за руки. Його дотик — холодний, але шкіра на пальцях була… живою. Вона вгрузла нігтями в його зап’ястя.

Чоловік скрикнув. Ні — не від болю. Від… люті. Його тіло скрутилось у дивному судомному русі, як змія, яку обпекли.

Чоловік (пошепки, з глухим рипом):
— Грр...

І зник у стіні, мов дим крізь щілини.

Задихана, Райна кинулась назад у свої покої. Замкнула двері. Притисла книгу до грудей. Вогонь у каміні згас.

І лиш тиша… І слова в голові, шепотом:

"Кінець… пишеться кров’ю."