Я — не вона

Глава: Смак чужої пам’яті

Райна заплющила очі. Хвиля слабкості огорнула її, наче темна вода, що затягує до дна.
Темрява… тиша… і раптом — світло.

Перед нею — двоє. Магістра у чорній мантії, з короною, що тьмяно виблискує при заході сонця, стоїть на високій вежі. Поруч — Елріон, без обладунків, у простому вбранні. Його очі повні болю.

— Коханий... Я буду тебе любити вічно… Але нам не можна бути разом. Я щось придумаю… обіцяю…

Її голос звучить, мов плач вітру — ніжно, але смертельно. Елріон бере її за руки, і вони тремтять.

— Ні… тільки не залишай мене, любов моя. Ми з тобою стільки пройшли… Ти ж знаєш, ми створені одне для одного.

Магістра опускає погляд, стискає його пальці.

— Мені потрібно обдумати… повернись через місяць. Я… я постараюся…

Світ починає ламатись. Образи змішуються з тінями. Кров на снігу. Шепіт за спиною. Очі, що спостерігають крізь дзеркала…

Повернення в теперішнє — як удар блискавки.

Райна важко дихає, очі розширені, в голові — шум, у вухах — ревіння. Її тіло дрижить. Вона хапається за голову — щось невидиме намагається виштовхнути її душу. Немов стара особистість Магістри намагається повернутись.

— Ні… ні… це моє тіло… я тут не даремно… — хрипить вона крізь зуби.

Елріон кидається до неї, хапає за руку.

— Щ-що з тобою?! Магістра?! Тобі погано?!

Але її обличчя змінюється. Очі темніють. Голос звучить глухо, наче з глибини могили:

— Відстань, тварь… не зараз… Я покину цей проклятий світ… тільки коли покінчу зі всім…

— Любов моя! Що ти шепочеш?! — в паніці Елріон вибігає за водою, повертається, ллє в долоні — і вона п’є жадібно, наче зцілюється кожним ковтком.

Та двері з грюком відкриваються. Вбігає лицар у срібному обладунку, рука на руків’ї меча.

— Моє величносте! Що ви робите з цим… злодієм наодинці?! Що він вам зробив?!

Райна кашляє. Темна кров змішується з водою на підлозі. Вона повільно повертає голову до лицаря, очі палають злістю й розпачем.

— Чорт… Хто тобі дозволяв сюди заходити?! Мені потрібен час… просто… підіть. Ви двоє. На низ. Це… наказ. Я… я зараз поправлюся…

Обидва чоловіки стояли у нерішучості. Елріон ще хотів щось сказати, але погляд Райни був, мов наказ із самого пекла.

Лицар вклонився з гримасою.
— Як забажаєте… ваша темність…

І вони вийшли.

---

Після бурі

Тиша повисла в покоях. Райна сиділа на краю ліжка, притримуючи скроні. В її голові все ще билися обривки спогадів.

Хто ти, Магістро?
Кого ти кохала? Кого зрадила? І чому я… бачу все це?

На підлозі лежала розкрита книга.
Сторінка, яку вітер відкрив сам, містила старовинний малюнок: дві фігури — темноволоса королева та чоловік із гербом Астелії. Вони тримаються за руки… а в небі — блискавка.

Розкол світу почався з розколу серця…

Райна провела пальцями по малюнку. В голові промайнула думка: якщо я знайду місце їхньої зустрічі… я знайду й правду.

Вежа сповіді. Забута. Закрита… але ще існує.

Очі Райни спалахнули — не страхом, а рішучістю.
Час повертати собі спогади. Навіть якщо вони не її.