Смак забутої любові

Глава: Шепіт у тронній тіні

Після змагання, що закінчилося тріумфом, Райна поважно крокувала кам’яними коридорами, прикрашеними гобеленами та кованими світильниками. Її кроки луною віддавались у стінах, як відлуння давно забутих історій.
Її сукня легко шаруділи по підлозі, а волосся ще пахло вітром з арени. В голові гули слова лицаря: "Ви завжди в ударі, ваша величносте…"

Але радість довго не трималась. Ледве зачинились двері її покоїв, як у кімнаті стало відчутно холодно. На столі — книга. Та сама, стара, потемніла від часу, з обкладинкою, схожою на картину з її власного портрета.
"Прокляття Злої Королеви" — зловісно блищали літери, наче витесані з ночі.

Райна сіла на ліжко, торкнулась обкладинки й почала гортати сторінки. Книга шерхотіла, мовби листя мертвого саду.

> "Рік 1203. Королівська битва за трон між Магістрою та її сестрою Варварою. У крові й зраді народилася нова королева..."

Очі Райни ковзнули вниз по старовинному почерку.

> "Магістра пожертвувала коханням, честю й навіть тілом заради влади. І втратила душу. Але одна істина завжди залишалася непорушною: тільки справжня королева може розірвати прокляття."

Більше питань, ніж відповідей, — подумала вона. І в ту ж мить — книга здригнулась.
Сторінки раптово самі перевернулись, вітер здійнявся з нічого, і чорний дим повільно потік з буквених тріщин.

— Виправ мої сторінки... — прошепотіло щось зсередини. — Або загинь разом зі мною...

Райна відскочила, упустивши книгу. Вона розвернулась до дзеркала, і...

Магістра. Справжня.
Вона сиділа в кріслі на троні, з бокалом вина, гірко всміхалась.

— Насолоджуєшся, злодійко? — сказала вона. — Але трон гарячий. Ти ж не думала, що зможеш залишитись тут без наслідків?

Дзеркало затріщало, і з нього посипались крихти, мов уламки пам’яті. Райна закрила очі, намагаючись опануватись.

Тук-тук.
У двері постукали.

Служниця прошепотіла:
— Ваше величносте… приїхав посланець з Астелії. Ваш давній… друг. Він просить дозволу говорити приватно.

Райна ледве ковтнула повітря.
— Добре. Веди.

---

Зустріч із минулим

Вона спустилась у приймальню, де стояв молодий чоловік, одягнутий у темно-фіолетовий камзол, прикрашений знаком іншого королівства — Астелії. Його обличчя було зосереджене, погляд — тривожний. Коли Райна увійшла, він не поклонився, лише дивився… прямо в душу.

— Магістро… — прошепотів він. — Це ти?

Райна стиснула кулаки.
— А хто ж іще? Не впізнав?

— Впізнав... — прошепотів він майже з болем. — Але твої очі не ті.
Ти завжди сміялася, коли боялася. Завжди гралася словами, як мечем. А зараз ти... мовби порожня.

Райна підійшла ближче, тримаючи голову гордо.
— Ти не за цим приїхав. Говори діло.

Чоловік зітхнув.
— Мене звати Елріон. Ми були… дуже близькими. Більше, ніж друзі. Ти планувала втекти з цього замку. Від трону. Від прокляття. До мене. А тепер — ніби все забула.

Райна вперше на мить втратила дар мови. В її душі щось кольнуло — спогад, не її, але рідний. Чуття глибокої туги і болю.

— Я не можу про це говорити… зараз, — різко відрізала вона. — Якщо ти дійсно мій… союзник, допоможи мені. Розкажи, що знаєш про прокляття.

Елріон мовчав, а тоді обережно витягнув зі свого рукава тонку свиток.
— Це карта таємних коридорів замку. Ім’я на печатці — твоє. Але якщо ти не пам’ятаєш його… значить, щось серйозно не так. Я буду поруч. Але прошу… не забувай, хто ти насправді.