Постріл у корону

Двір замку був залитий теплим сонцем. Вітерець тихо шелестів прапорами на високих вежах, у повітрі витав аромат свіжих троянд і лаванди з королівського саду. Райна вийшла з мармурової зали, де щойно говорила з матір’ю, відчуваючи, як у скронях пульсує роздратування.

Біля дверей вже чекав лицар. Він мовчки вклоняється, погляд пильний, як у вовка.

— Моя королево, все добре? — запитав обережно.

Райна закотила очі, одним рухом пальців поправила волосся:

— Так собі… Чув про мою “коронацію” з якимось чудаком? Кажуть, він строгий король. Я його навіть в лице не бачила!

Лицар на мить затримав погляд, зітхнув:

— Чув, ваше величносте. Але… ви з ним вже зустрічались. І не раз.

Райна з притиском буркнула:

— Такого, як він, і запам’ятовувати не хочеться.

І тут раптом із колонади легкою ходою вийшла Варвара — її сестра, в ідеальній сукні кольору слонової кістки, з непроникним, майже ляльковим обличчям.

— О, сестричко! — промовила з лукавою посмішкою. — Ти ж мені обіцяла зіграти. Пам’ятаєш? Ти казала, що професійно стріляєш з лука. Я б дуже хотіла подивитися на твої навички…

Райна зиркнула спідлоба:

— В що зіграти?..

— Ой, точно! Ти ж головою вдарилась… — Варвара зробила крок уперед, прикриваючи рот долонею з удаваним жалем. — Пробач, забула. Стрільба з лука по мішені, люба!

В голові Райни залунали дитячі спогади — старенька бабуся, яка показує їй, як тримати лук, як дихати рівно. Вона тихо зітхнула, підняла голову:

— А давай. Сьогодні й справді… гарний день для пострілів.

---

Двір стрільби був вже підготований. В центрі — велика мішень із кольоровими кругами. Навколо — молоді вельможі та дворянки в яскравих шатах. Варвара першою стала в позу, витончено витягнула стрілу — і клац — прямо в десятку.

— Ваш хід, сестро, — сказала вона мелодійно, подаючи Райні лук.

Райна взяла зброю, щось у хваті здалося дивним… Вона напружилась, натягнула тятиву, випустила стрілу — і… мимо. Глухе "пух" у землю.

Варвара хихикнула, граційно закривши ротик долонею.

— Ой, певно, не з того боку тримала?

Райна стискала зуби. Група молодих гостей, які проходили повз, зупинились:

— О, ваше величносте! Варвара — ви як завжди на висоті! А ви, леді Магістра… кажуть, ви — найкраща лучниця двору?

Варвара невинно знизала плечима, насолоджуючись моментом.

Та Райна нахилила лук і розглядала його уважно. Її голос пролунав різко, холодно:

— Цей лук кривий. І тятиву, здається, хтось підрізав. Гарна підстава, сестро. Занадто тонко — аж нудить.

Усі завмерли. Варвара злегка похмуріла, але швидко відшуткувалась:

— Напевно, мій слуга Байрон щось наплутав. Байрон! Нові стріли!

Слуга поклонився і подав інший лук.

Райна взяла його. Закрила очі. В голові — голос бабусі: "Дихай. Відчуй. Не стріляй — пусти душу."

— Бабусю… не підведи… — прошепотіла вона.

Пуск.

Клац.

Прямо в яблучко. Самий центр мішені.

— Браво! — пролунав захоплений шепіт. Молоді вельможі зааплодували.

Варвара з посмішкою зробила реверанс і тихо пішла геть, очі її ледве помітно палали гнівом.

Лицар, який стояв позаду, зробив крок ближче:

— Ваша величносте… Ви завжди в ударі.

Райна посміхнулася. Хитро, з іронією.

— Питай ще хто тут королева.