ПІДЗЕМНИЙ ХІД

СЦЕНА: ПІДЗЕМНИЙ ХІД

Кам’яна сходинка за сходинкою, вогкість і запах старого каменю. Факел у руці лицаря кидає мерехтливі тіні на стіни.

— Це один із ходів, про який знала тільки ви… і охоронець палацу. Але після… інциденту з ним — лише я.

— І що за інцидент? — Райна йде обережно, ковзаючи пальцями по стіні.

— Він зник. Без сліду. Двері були зачинені зсередини. Але тіло так і не знайшли.

> Райна (в думках):
Прекрасно. Підвал. Зниклі люди. Може, ще скелет упаде зі стелі?

Служниця мовчки йде позаду, надто тиха, надто спокійна.

— Ось, — лицар зупинився перед старими дверима з символом, схожим на перевернуту корону. — Ви заборонили сюди заходити будь-кому. Казали, що це «камера пам’яті».

— Сюди не можна нам, Ваша Величносте, — серйозно сказав лицар, злегка нахиливши голову. — Це було суворо заборонено… навіть вами.

— Ну тоді чикайте мене біля входу, — холодно відповіла Райна, рвучко відчинивши важкі дерев’яні двері.

За її спиною служниця і лицар обмінялися тривожними поглядами. Але лишились стояти — королева наказала.

---

Всередині:

Повітря — сперте, застійне, як у старій могилі. Пил стелиться туманом, обіймаючи кожен предмет.

У глибині зали — трон, а на ньому… вона. Королева Магістра — сама Райна, але з іншим виразом обличчя. Крижаним, коварним, ніби весь світ для неї — лише шахова дошка.

В руках вино, а праворуч — знайомий лицар у тінях. Схожий, але ще суворіший.

> Райна (пошепки):
Це... я?

Вона обережно ступає між старими меблями, дивлячись на запилені тканини, зламану вазу, розбите дзеркало.

На столі — книга. Стара, обтягнута темною шкірою.
Назва: "Прокляття Злої Королеви".

На обкладинці — той самий образ, який вона щойно бачила перед собою: вона з келихом, лицар поруч, погляд прямо в душу.

> Райна:
Що за чортівня…

Вона бере книгу. Раптом — шепіт зі стін, холодний, липкий.

> Шепіт:
Ууууу... королевоооо...

Райна здригнулась і різко обернулась:

— Хто тут!? — голос зривається.

З-за дверей чується голос лицаря:

— Ваше Величносте, у вас усе гаразд?

— Т-так… — вона глянула на книгу в руках. — Нам треба вже виходити.

Вона підходить до дверей, кладе руку на ручку — не відкривається.

— Що за?.. Вона не відчиняється!

— Королево, там код. Лише ви знали його. Лише ви можете відкрити ці двері, — голос лицаря звучить тривожно.

> Райна (в думках):
Ну звісно. Ще й код… Чорт забирай, стара, що ж ти там заховала?

Вона заплющує очі, зціплює зуби — і тут… голос у голові. Той самий, з темного простору.

> "Згадай… цифри, як ритм серця. Один. Один. Два. Один. Чотири."

— …1-1-2-1-4, — шепоче вона й вводить комбінацію.

Клац. Двері відкриваються.

Райна рвучко вийшла, щільно зачинивши за собою двері.

Служниця одразу кинулася до неї:

— Ваша Величносте, ви така бліда… Ви… бачили щось?

— Нічого, — різко відповіла Райна. — Просто… час іде. Пішли далі.

---

ПЕРЕХІД У ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Наступна зупинка — важкі залізні двері, напівзруйновані часом.
Від них — смердить кров’ю і залізом.

— Це… стара казенна кімната. Тут... казнили, — прошепотіла служниця, здригнувшись. — А далі — тюрма.

Райна мовчки киває. У проході пахне гнилизною. Вони спускаються по кам’яних сходах, де тіні тремтять від тремтливого світла факелів.

У клітці — жінка. Худюща, очі палають, як у дикої тварини. Але в голосі — спокійна злість.

— Ну от і ти… прийшла, Королево…
Ти думала, твоє прокляття зітреться з пам’яті, як пил із обличчя?

> Райна (пошепки до себе):
Хто вона?.. Звідки знає?..

— Це… відьма, — каже лицар, тихо. — Колись вона прокляла вас… казала, що ви втратите себе. І, схоже… вгадала.

---

Кінець сцени / Перехід

Служниця озирається, тривожно:

— Моя королево, вже сутеніє. І… ваша матір буде дуже розгнівана, якщо ми пропадемо з поля зору надовго.

Райна ще раз поглядає на відьму в клітці, на темні проходи вглиб…

— Гаразд, повертаємось. Але я сюди… ще прийду.