САД З ПРИСМАКОМ СЕКРЕТІВ

СЦЕНА: САД З ПРИСМАКОМ СЕКРЕТІВ

Тепле післяполудневе сонце пробивалося крізь високі крони дерев. Кам’яна доріжка вела до зарослого трояндами саду. Запах пряного чаю і чогось давнього — старих історій — в’ївся у повітря.

Райна ішла повільно, притримуючи поділ сукні, з яким усе ще не звикла миритися. Мілена, вірна служниця, крокувала поруч, тримаючи піднос із напоями. Позаду, мов тінь, йшов лицар — мовчазний і уважний.

> Райна (в думках):
От і почалося королівське дозвілля. Чай, троянди, таємниці. Де тут кнопка «вийти з гри»?

— Моя королево, — почала Мілена м’яко. — Ви просили розповісти... про вас.

Райна зупинилась біля фонтану, спершись на холодний мармур.

— Ну і? Якою я була? — хитро примружилась.

— Ви… були іншою, — служниця поглянула вниз, обираючи слова обережно. — Обережною. Холодною. Розумною. Ви не виходили з себе, не сміялись так, як сьогодні. Ви грали, але мовчки. Багато дивились. Мало говорили.

> Райна (в думках):
Я? Тиха королева-спостерігач? Хм. І це моє альтер-его? Цікаво.

Вона повільно обернулась до лицаря, який уважно спостерігав за кожним її рухом.

— Ти теж це підтверджуєш?

Він кивнув мовчки, не зводячи погляду з її очей.

— Тоді покажи мені своє обличчя, — промовила вона раптово, тонко усміхаючись. — Щось ти мені здаєшся... занадто мовчазним.

— Як накажете, ваша величносте.

Він зняв шолом. Волосся кольору воронових крил впало на чоло. Глибокі очі. Шрам тягнувся від брови до вилиці, але не псував — навпаки, додавав шарму.

Райна притисла долоню до вуст, пот suppressing a laugh.

— Ха! Та ти красунчик! І це я тобі що, накази можу давати?

Лицар трохи почервонів.

— Дякую… Ваша Величносте. Можу вже одягнути назад?

— Гаразд, — буркнула вона з усмішкою, роблячи вигляд, що їй байдуже.

Мілена поставила піднос на мармурову лаву.

— Чаю? Або, можливо, солодке?

— Не люблю солодке, — відповіла Райна автоматично.

Мілена здивовано нахилила голову.

— Ви? Але… ви завжди замовляли тістечка з фіалковим кремом… Колись ви не могли без них.

— Смаки змінюються. Тепер мені подобаються… загадки, — Райна поглянула на лицаря.

— Тут є… секретні ходи? Підземелля? Щось цікаве? — примружилась, граючи роль.

Мілена розгублено знизала плечима.

— Нам, служницям, про таке не розповідають…

Лицар ступив уперед.

— Якщо ви бажаєте, моя королево, я можу провести вас. Можливо, пам’ять повернеться, коли побачите знайомі місця…

Райна хитро всміхнулась і схрестила руки на грудях.

— О, безперечно. Екскурсія — саме те, що мені потрібно. Бо здається, що в мене в голові більше протягів, ніж спогадів.

Лицар кивнув і тихо мовив:

— Тоді приготуйтесь, Ваша Величносте. Ми підемо туди, куди не ступала жодна служниця.

Камера повільно віддаляється, лишаючи їх трьох посеред запашного саду, під тінню розквітлої троянди. Десь у кронах дерев — ледь чутний шелест, ніби хтось усе це бачив.

> Голос у голові Райни (темний, знайомий):
"Хочеш грати у правду, дівчинко? Тоді будь готова платити за кожну відповідь..."