Нова гра: бути Королевою

Служниця перевірила її голову і твердо сказала:

— У вас нічого серйозного, моя королево. Можливо, головний біль залишиться ще на деякий час, але ви вже в порядку, — сказала Мілена, ніжно відступаючи назад після огляду.

— Добре… — Райна перевела погляд на вікно, де ранкове сонце ковзало по позолочених шторах. — Тоді що далі?

— Настав час ранкової трапези, — відповіла служниця з лагідною посмішкою. — Вам потрібно одягтися.

Мілена відкрила гардероб — за мить перед Райною постало плаття кольору стиглого вина, прикрашене золотими візерунками та коштовним камінням. Воно виглядало надто розкішно, наче для якогось балу у казці.

— Це я маю вдягти? — Райна здивовано зиркнула на сукню.

— Це ваша улюблена, — шепнула Мілена з лукавим блиском в очах.

Поки та обережно закріплювала корсет і розплутувала волосся, Райна глянула на себе в дзеркало. Відображення здавалося їй сюрреалістичним — вона виглядала як героїня історичного роману.

«Юху, королівське життя. Я легко виживу!» — подумки промовила вона. «Тут мене всі будуть слухатися, як я скажу. Тільки б не спалитися…»

Зібравши усю впевненість у кулак, вона вийшла з кімнати. Але щойно ступила за поріг — її зупинив глибокий голос:

— Моя королево…

— АА!! — Райна інстинктивно скрикнула, смикнувшись назад.

Перед нею стояв молодий лицар у чорних обладунках, зі срібним гербом на грудях. Він негайно опустився на одне коліно, опустивши голову.

— Вибачте, моя королево… Я не хотів вас налякати. Як мені загладити свою провину?

Райна, ще з переляком в очах, перевела подивлений погляд на Мілену.

— Ей… а це хто такий? — прошепотіла їй на вухо.

Мілена ледь прикрила рот долонею, стримуючи усмішку:

— Моя королево, це ваш захисник. Він служить вам з дитинства.

— Захисник? — Райна підозріло глянула на лицаря. — А як його звати? Він… якось підозріло виглядає.

— Не переймайтесь, — Мілена тільки посміхнулася. — Він завжди був на вашому боці.

Райна кашлянула в кулак, випрямилася, зобразила холодну впевненість.

— Так. Спочатку — встань. Твоє ім’я?

Лицар підвівся, зробив глибокий уклін.

— Моє ім’я не має значення, милостива королева. Моє життя — належить вам. Але… якщо наполягаєте, зветься я Ельрен.

— Ну що ж, Ельрен… покажеш, на що здатен. — Райна кивнула, злегка всміхаючись краєчком губ.

— Обов’язково, — відгукнувся він. — Я вас не підведу.

---

У великій залі

Райна ввійшла… як звичайна дівчина. Без пафосу, без королівської постави — просто зайшла, мов у їдальню училища. У залі вже сиділи двоє чоловіків — один, старший, з суворими рисами та сивиною на скронях, і другий, з темною бородою й різким поглядом. Її батько і хрещений? — гадала вона. Поряд — двоє хлопців приблизно її віку і дівчина з ідеальною зачіскою, схожою на неї — тільки з холоднішими очима. Очевидно, сестра. І, судячи з усього, ще та зміюка.

— Привіт? — несміливо сказала Райна.

Мати підняла погляд і скривилася.

— Ти запізнилася. Ми почали без тебе. І де твої манери? Поводишся, як якась проста служниця.

Мілена швидко поклонилася і показала на вільне місце біля одного з хлопців. Ельрен залишився стояти біля входу, мов статуя.

Райна сіла. Перед нею — гора приладів: вилки, ножі, ще якісь штуки, яких вона ніколи не бачила. Вона завмерла. Але Мілена м’яко нахилилась і подала салат. Фух… спасибі…

Тільки взяла вилку, як одразу пролунав глузливий голос:

— Що, сестричко, вже розучилася користуватися приборами? Сильно, видно, вдарилася… — дівчина закотила очі і всміхнулася, як кішка.

Райна стиснула зуби.

— Дивися за язиком, — буркнула вона. — Я просто хочу поїсти салату. Тут нічого дивного.

— Ах ну да-да… — та хмикнула. — Але твій погляд говорить про зворотне.

— Досить, — втрутилась мати, — не сваріться. Сьогодні прекрасний день, щоб сперечатися?

І тут один із хлопців, з темно-русявим волоссям і проникливими очима, нахилився ближче.

— Ти сьогодні не схожа на себе. Щось сталося?

Райна втупилася в нього і зітхнула.

— Ой… ну хоч ти відчепись, а…