Межа між життям і смертю. Угода з темрявою.

Темрява. Суцільна, холодна і безжальна.

Райна стоїть посеред чорноти, мов у безмежному просторі. Її голос тремтить:

— Де я? Чому тут так темно!?

Тиша. А потім...

Голос — глухий, наче зі стін покинутого замку, з глумливим сміхом:

— Ой, а ти ніби не знаєш, маленька принцеса... Ха-ха-ха...

— Хто ти, чорт забирай!? — Райна стискає кулаки, озираючись, — Чому ти смієшся!? Що це за місце!?

— Я... твій страх. І ти зараз... на межі. Між смертю... і тим, що залишилось від твого життя. Машина... кома... Ти бачила мене в своїх снах. А тепер — я бачу тебе.

— Ні! — її голос зривається, — Це не може бути! Я не померла! Я... я…

Сміх знову заповнює темряву.

— Ха-ха-ха! Ти ще смішніша, ніж я думав. Добре... глянь сама.

Перед її очима простір перекручується. Вона ніби провалюється в спогад, бачить себе збоку: сльози на очах, закривавлені руки від подряпин. Оскар біжить за нею, кричить:

— Райна! Зупинись! Ти куди!?

— ВІДСТАНЬТЕ ВІД МЕНЕ!!! — кричить вона. — МЕНІ ВСЕ ЦЕ НАДОЇЛО!!!

Сцена змінюється. Вона біжить східцями вниз. Асфальт. Машина. Світло фар. Голос Оскара ще лунає:

— МАШИНА!!!

Удар.

І знову темрява.

Райна стоїть, тремтить, очі наповнені сльозами.

— Це… це ти винен! Якби не твої кошмари — я була б жива! Це ТИ мене вбив!

Голос тепер холодний, байдуже-насмішкуватий:

— Ти все одно би померла. Ти сама покликала мене. Ти малювала темряву, ти жила в ній. І думала, що це буде просто забавка? Ха-ха-ха...

Вона закриває вуха, кричить:

— Мовчи! Просто... мовчи... Що мені тепер робити?..

Голос замовкає на мить. А потім з лукавою цікавістю:

— Добре, Райна. Один шанс. Один. Я дозволю тобі повернутися… якщо ти виживеш в історії злої королеви. І змінюєш сюжет. Викривиш долю. Врятуєш себе. Але...

Голос стихає в шепіт:

— …це буде пекло. Ти — грішниця. Але ти мені подобаєшся. Ха-ха-ха. Удачі...

І темрява вибухає світлом.