Вони близько..

Пізній вечір. Райна повертається додому. Дощ.

Вода з неба стікала по її обличчю, змішуючись із сльозами, які вона не дозволяла собі лити. Школа цього дня перевернула все в її голові. Вона йшла повільно, стискаючи в руках зім’ятий малюнок — той самий, на якому висів Ян Іванович.

Її серце калатало — не від страху, а від злості. На себе. На світ. На всіх.

Вдома.
Двері грюкнули. В коридор одразу вийшов батько — з пляшкою в руці, червоний, роздратований.

— Ти де шлялась, мала?! Мати знову кашляє кров'ю, а ти тиняєшся! — його голос лупив по її голові, як удари молота.

— Я вчилась... — пробурмотіла Райна.

— Училище?! Малюєш своїх чертів? Дурне заняття! Краще б роботу шукала, а не сиділа з олівцями! — він кинув пляшку об стіну. — Ти така ж, як твоя мати — слабка!

Це було останнє. Щось клацнуло в ній. Вона мовчки пішла у свою кімнату, гупнувши дверима.

Тиша. Тільки дощ за вікном.

Райна витягла новий лист. Почала малювати. Лінії різкі, злі, з болем. Фігура — знайома. Ян Іванович. Повішений. Гілка дерева, мотузка. Вираз страху на обличчі.

Вона глянула на малюнок. Потім — на свої руки. Вони тремтіли.

— Ні… це просто збіг… просто…

Вночі вона заснула.

---

Наступного ранку. Школа.

У коридорах панувала тривожна тиша. Ніхто не сміявся, не бігав.

Вона підійшла до дверей аудиторії. Зачинено. У віконці — темрява.

— Ян Іванович не з’явився. Ніхто його не бачив. Телефон мовчить, — прошепотіла одна з учениць.

Оскар підбіг до неї. На обличчі — паніка, але очі — наче просять відповіді.

— Ти щось… знаєш, Райна? Ти ж малювала вчора після уроків…

— Я нічого не… — вона не встигла договорити.

В коридорі з’явився Каель.
Повільно підійшов, дивлячись прямо їй в очі. Його голос був тихий, але рішучий:

— Я бачив твій малюнок. Той, що ти ховала. І я бачив в твоїх очах… щось темне. Як у мене.

Райна завмерла.

— Ти щось знаєш, — сказала вона, стискаючи кулаки. — Чому ти такий… знайомий?

— Бо ми не такі, як інші, — відповів він і зник у натовпі.

У бібліотеці вона знову зустріла Оскара. Він показав їй вирізку з газети. Про зниклого вчителя. Але поряд був ще один аркуш — малюнок монстра. Згорток, який принесли зранку у шкільну скриньку для листів.

— Хтось малює не тільки ти. І ці малюнки… оживають, — сказав він тремтячим голосом.

Раптом у неї перед очима промайнула тінь. Видіння.

Чорна постать у вікні. Кров на стінах. Хтось шепоче: "Ти відкрила двері..."

Вона різко обернулася. Поруч стояла Марта.

— Ти теж це бачиш? — спитала вона.

Райна повільно кивнула. Її голос — ледве чутний:

— Я думаю, що я… проклята.

Марта взяла її за руку. Її долоня була холодна, як лід.

— Можливо. Але ми в цьому разом.