Нові знайомства.

Після уроків. Двір школи. Осіннє небо затягнуте сірими хмарами.

Райна сиділа під старою каштаною, занурена в себе. Її думки плуталися — картина з Ян Івановичем все ще стояла перед очима. Вчителя ніде не було, його кабінет зачинений, а в школі тільки й розмов, що про його зникнення.

— Кажуть, його бачили востаннє вчора біля школи... — підійшов Оскар, одягнутий, як завжди, в бежевий светр і з книжкою в руках. — А ще хтось сказав, що на дошці оголошень хтось прикріпив зім’ятий малюнок… дивний, моторошний.

— Ти хочеш сказати, щось пов'язане з... — Райна не договорила, тільки зітхнула.

Оскар обережно сів поряд, помовчав, а потім додав:

— Люди говорять, що його забрав той, кого він найбільше боявся. А ти... ти часом нічого не малювала вчора?

Райна поглянула вдалечінь. Усмішка, холодна і сумна, промайнула на її обличчі.

— Монстрів... — тихо відповіла.

В ту ж мить поряд пройшла дівчина — нова. Довге волосся кольору воронячого крила, яскраво-жовта куртка і блокнот у руках. Вона кинула погляд на Райну, зупинилася і підійшла:

— Ти Райна, так? Я — Марта. Вперше бачу когось, хто малює щось схоже на мої сни…

Райна стисла губи. — Знову нова… — подумала.

— Твої сни? — втрутився Оскар. — Ти маєш на увазі... ті самі образи?

— Сни, де фарба — кров, і хтось стукає зсередини полотна. — Марта говорила тихо, ніби боялася, що її почують не ті вуха.

У той момент з-за рогу школи виглянув ще один незнайомець. У шкільній формі, з рюкзаком, обвішаним значками і газетними вирізками. Він підійшов ближче:

— Ви теж бачили чорну постать у вікні кабінету Яна Івановича? Я — Артур, я це досліджую. У мене є записи… Я знаю, що в цій школі зникають не перший раз.

Оскар підняв брови, Райна трохи похитнулася. Її тримали ці слова.

— Ви всі дивні… — пробурмотіла вона. — Але... може, це і добре.

— Дивні об'єднуються, коли починається щось справжнє, — загадково сказав Артур.

Але тут все зупинилося. Райна завмерла.

На стіні школи, прямо перед ними, проступив силует… не людський. Чорний, тягучий, з очима, які, здається, дивилися прямо на неї. Видіння тривало лише секунду, і потім зникло.

— Ви… це теж бачили? — прошепотіла Марта.

Оскар мовчав, тільки дивився на Райну.

Каель, який спостерігав здалеку, повернувся в свій зошит. Він щось дописав, і під його пальцями сторінка трохи диміла.