Наступний день. Школа.
Все почалося звично. Райна йшла по коридору з рюкзаком, у капюшоні, очі опущені. Але щось у повітрі було дивне. Учні товпилися біля дверей кабінету, перешіптувались. У когось тремтів голос.
— Кажуть, Ян Іванович зник… просто не прийшов сьогодні. Його шукають… — Оскар, як завжди, почув першим. Він швидко підійшов до Райни.
— Ти чула? Наш вчитель — Ян Іванович. Ніхто не знає, де він. У кабінеті холодно, як в морзі, і ще той дивний запах…
— Що? — Райна спинилася. Її серце стислося. Рука мимоволі стиснула ручку рюкзака.
— Кажуть, він зник після вчорашнього. Хтось бачив його останнім біля стадіону… А ще, слухай, один хлопець з 9-Б бачив щось схоже на силует на дереві. Як тінь… мотузка, кажуть…
Райна поблідла.
— Оскар… це все… просто чутки… — але голос тремтів.
— Може. Але ти вчора виглядала… дуже зла. Що сталося?
Вона мовчала.
І тоді, як завжди, з’явився Каель. Тихо, з-за її спини. Очі — глибокі, мов озеро вночі. Він нічого не сказав. Тільки подивився на неї, довго, задумливо… а потім прошепотів майже нечутно:
— Ти теж це відчуваєш, так? Вони оживають…
Райна відсахнулась, та нічого не відповіла.
Її рука знову тремтить. У рюкзаку — блокнот. Там ще десятки малюнків. І кожен з них… може ожити.