Ранок. Тепле сонце ледь пробивається крізь фіранки.

Райна спить, згорнувшись калачиком, її обличчя спокійне, але десь у підсвідомості ворушиться щось гірке. Уві сні — стара сцена з дитинства.

Сон.

Маленька Райна сидить у задньому ряду класу. Її тонкі пальці стискають олівець, а очі зосереджено вдивляються в малюнок. На аркуші — чудернацька істота: щось між звіром і людиною, зі світлими очима, що випромінюють сум. Вона захоплена процесом, але раптом…

— Ей, покажи, шо ти там мажеш, — чує вона позаду.

Це Майкл, головний задіра школи. Він нахабно вихоплює малюнок з її рук.

— Ого! Ви гляньте, хлопці! Це що за страховисько? Ха-ха-ха! Ти серйозно думала, що це красиво?

Його друзі сміються. Хтось кричить: «Може це автопортрет?»

Очі маленької Райни наливаються слізьми. Вона рвучко встає, кидає портфель на підлогу й вибігає надвір. Сідає на траву за шкільним парканом і тихо ридає, сховавши обличчя в долонях.

Несподівано перед нею з’являється постать. Висока, знайома. Це доросла Райна — втомлена, але сильна. Вона присідає поруч, ховає руки в рукави й тихо каже, трохи заїкаючись:

— Не плач… Вони… вони ще пошкодують. У тебе все вийде… Ти сильна, повір мені. Просто… просто почекай трохи.

Маленька дівчинка обтирає сльози, дивиться вгору на саму себе. Її голос тихий і щемкий:

— Ти така сильна… Якби я була такою, як ти, мене б не ображали.

Доросла Райна ледь усміхається й ніжно обіймає себе-маленьку.

— Ти вже така. Просто ще не знаєш цього.

Будильник.

Різкий звук врізається в тишу. Райна підскакує в ліжку й інстинктивно хапає годинник. Через секунду — хрусь. Він летить об стіну й розлітається на друзки.

— Гррр! Знову ця школа! Надоїло вже! — бурчить вона, підіймаючись і розтираючи очі.

Двері тихо відчиняються. Заходить мати — Еліна, з блідим, змученим обличчям і добрими очима.

— Доню… Це вже четвертий годинник цього тижня…

— І останній, — сухо відрізає Райна, шукаючи футболку.

— Ти не поснідаєш?

— Не встигну, — кинула вона, схопила рюкзак і побігла до дверей.

---

Вулиця. Осінь. Листя під ногами шелестить, вітер грається волоссям.

Райна майже біжить, коли з-за рогу, ніби з тіні, з’являється Іван — старий бездомний, з бородою і очима, які бачили більше, ніж хочеш знати.

Він стоїть спокійно, ніби чекав на неї.

— Скажи, що у твого батька сьогодні день народження, — мовив він тихо, глянувши просто в душу.

— Що?.. — Райна зупинилася. — Що ти несеш?

Але Іван уже пішов, повільно, мов тінь.