Зустріч з другом

Осінній вітер злегка гойдав дерева за вікнами, коли Райна вийшла з художньої майстерні. Пахло фарбами й пилом. Вона витерла руки серветкою, ще трохи в краплинах чорнила, коли з-за рогу з’явився знайомий силует.

— Ну, як пройшло? — пролунав м’який, спокійний голос Оскара.
Він поправив окуляри і трохи нахилив голову, вдивляючись у неї крізь густе світло коридору.

Райна тільки злегка знизала плечима.
— Нормально… — буркнула.

— Ходімо трохи надвір, — запропонував він. — Осінь ж гарна, як у книжках.

Вони рушили коридором. Оскар жваво розповідав щось смішне:
— А вчителька біології сьогодні реально сказала, що жаби можуть відчувати кохання. І тут Сашко з задньої парти каже: "То чого моя колишня — жаба, а кохання так і не відчула?"

Райна ледь-ледь усміхнулася краєчком губ, але саме в цю мить на них насунулася група школярів. Майкл — кремезний, зухвалий, у яскравій куртці — штовхнув її плечем. Вона похитнулась і впала.

— Ей, дивися, куди преш, чудачка! — грубо кинув він, навіть не зупинившись.

Райна повільно піднялася з підлоги, очі в неї палали. Вона різко зірвалась:
— Майкл… Ти ще пожалкуєш. Я це зроблю так, що ти страждатимеш і навіть не зрозумієш за що.
Голос її прозвучав тихо, але з льодом у кожному слові.

Оскар ступив уперед:
— Райна… не треба…

— Не лізь. — Вона відмахнулась, а в очах промайнула щось дике, майже небезпечне.

На іншому кінці коридору, обпершись на стіну, стояв Каель. Його чорне волосся спадало на лоб, а в руках був зошит.
Він подивився на неї злегка примружено, ніби вивчаючи, і… усміхнувся. Хитро, ледь помітно. Потім щось записав у свій зошит, навіть не відвівши погляду.

Пізніше. На шкільному подвір’ї.

Райна та Оскар сіли на лавку під деревом, яке майже скинуло своє листя.
— А він… хто такий, той із художки? — запитав Оскар, киваючи головою в бік школи.

— Каель. Дивний. Такий самий, як я. — Вона відповіла беземоційно, з дещицею гіркоти.

— Кажуть, що він ніколи не говорить про себе. Що він ніби завжди один… і в нього є щоденник, де він малює щось дуже дивне.

— Ну, от… ми вже майже друзі. — зітхнула вона.

Оскар злегка усміхнувся, дивлячись на неї з-під окулярів:
— А ти… малювала сьогодні?

Райна злегка повернула голову до нього, її очі стали темнішими.
— Монстрів, — холодно відповіла вона, з кривою усмішкою.

— Ммм… Монстри — це підсвідоме. Часто це ми самі. Частини нас, яких ми боїмося.

— Дякую, докторе Фрейд. — огризнулася вона, закочуючи очі.

Оскар тільки посміхнувся:
— Ну а що… з такими монстрами, як у тебе, світ точно стане цікавішим.

Райна криво посміхнулась. Може, він дратував її своєю м’якістю. А може — саме тому вона його ще не вигнала.

Продовження скоро буде...