Перший штрих

Шкільна художня аудиторія пахла фарбою, пилом і ще чимось… старим, важким, як тіні на стелі.
Райна зайшла останньою. Кинувши рюкзак біля стільця, кинула короткий погляд через плече — у кутку сидів Каель. Той самий. Уже без книги, з чорним скетчбуком, у якому щось малював.

— Що, ти малюєш, чи викликаєш духів? — буркнула вона, сідаючи неподалік.

Каель підняв голову, погляд — уважний, але спокійний.

— А ти завжди така мила з ранку, чи тільки для обраних?

Райна всміхнулась краєчком губ — не з теплотою, а з викликом.

— Я зранку як кавовий демон. Не підходь без ритуалу.

— Ага. У мене, здається, є чарівний олівець — може, спрацює.

Вони обмінялися поглядами — ніби два хижаки, що з цікавістю вивчають одне одного, перш ніж вирішити: нападати чи жити далі.

В цю ж мить двері гучно відчинились. До класу увійшла вчителька, висока, кострубата жінка з дерев’яним обличчям і тонким голосом:

— Сідаємо! Не чекаємо натхнення! Воно приходить до тих, хто працює!

За нею прослизнула Сірена — донька Лариси. Тихий шелест тканини, світле волосся зібране в косу, очі уважні, ніби вона весь клас зчитала за секунду.

Сірена кинула оком на Райну — щось у ній, мабуть, дізнавалось її ще до знайомства. Вона сіла поруч.

— Привіт. Ти — Райна, так? Я Сірена. Моя мама казала, що ти малюєш так, ніби в тебе в голові паралельні світи.

— Може, в тебе мама щось випила? — Райна не піднімала очей, водячи олівцем по аркушу.

Сірена засміялась тихо, без образи.

— Ні. Але я би теж хотіла побачити твій світ. Я... трохи захоплююсь людьми, які не бояться бути іншими.

Каель, почувши це, прокоментував, не піднімаючи очей:

— Іншими бути легко. Важче — не здуріти, коли в голові живуть монстри.

— Я їх малюю, щоб не жити з ними, — буркнула Райна, майже не думаючи.

В класі настала тиша. Кожен щось малював. Райна дивилась на свій аркуш. Там був незрозумілий пейзаж — ніч, темні дерева, темне обличчя, що визирає з гілок. Але руки самі вели лінії далі…

І раптом — відчуття. Наче хтось або щось стоїть за її спиною.

— Райна… — пролунав шепіт.

Вона різко обернулась. Нікого.

— Ти це чула? — спитала в Сірени.

— Що?

— Голос. Шепіт.

— Ні. Ти, може, просто втомилась?

Райна знову поглянула на малюнок. Обличчя між гілками… тепер стало чіткішим. І воно усміхалось.
Не вона це малювала — воно з’явилось саме.

---

Після уроку, коли всі виходили з класу, Каель піднявся й підійшов ближче.

— Це обличчя... в лісі. Я бачив його в одній книжці. Легенда. Старий демон, що живе в деревах. Його кличуть тільки ті, хто… втрачений.

Райна затримала подих.

— Я нікого не кликала.

— Але хтось тебе вже чує, — прошепотів він і вийшов з класу, залишивши її наодинці з малюнком, що ніби дихав.