Ранок.Холодне повітря і знайомі обличчя

Холодний осінній вітер вдарив в обличчя, коли Райна вийшла з під’їзду. Вона закуталась в стару джинсову куртку, витерла фарбу з пальців, що залишилась від учора, і пішла до школи. Під ногами шурхотіло опале листя, небо було тьмяно-сірим, і ніби щось нависало.

Вона йшла з рюкзаком, дивлячись перед собою, коли раптом:

— Рай-но-о! — пролунало позаду.

Вітта. Як завжди — голосна, яскрава, з ідеально вкладеним волоссям, у рожевому пуховику, який суперечив похмурому місту. Вона підбігла і обняла Райну ззаду, чим викликала легкий здриг.

— Ти знову як привид ходиш. Не могла нормальну куртку вдягнути? — засміялась вона, але це був той сміх, де щось кусалося.

— Це моя улюблена, — буркнула Райна, не дивлячись.

— Я вчора таке побачила, ох, не повіриш… — Вітта почала щось розповідати про нову косметику, новенького в класі, подругу, яка "перефарбувалась і стала схожою на баклажан".

Райна слухала з піввуха, її погляд гуляв по вулиці — небо, будинки, обличчя.

У школі вона завжди почувалась… не своєю.

Вони вже майже дійшли до подвір’я, коли побачили його.

Хлопець під деревом. Сидів на лавці, заглиблений у товсту книгу.

Темне волосся, капюшон, стара чорна куртка. Поруч — портфель, а на обкладинці книги — срібний пентаграм.

Райна зупинилась.
Щось у ньому було… спокійне. Але тривожне. Її погляд затримався.

— О, це той новенький з художки. Кажуть, трохи куку. Постійно книжки читає. Сидить у бібліотеці замість того, щоб знімати сторіс, уявляєш? — Вітта скривила губи.

— Може, тому він нормальний, — коротко відповіла Райна.

— Ой, не починай. — Вітта скрутила очі. — Я пішла до своїх, а то ще подумають, що я з тобою.

Райна зітхнула і пішла вперед сама.

Хлопець підняв очі.

— Ти — та, що малює монстрів?

Його голос був глибокий, спокійний, без насмішки. Він дивився прямо в очі, наче знав більше, ніж мав би.

— А ти — той, що читає демонів? — відповіла вона, злегка піднявши брову.

Хлопець всміхнувся. Легко. Майже невидимо.

— Я — Каель. А ти — цікава.

— Ще раз так скажеш — і станеш героєм мого наступного малюнка.

— Чекаю з нетерпінням, — відповів він і знову опустив очі в книгу.

Райна відвернулась, але… щось у середині ворухнулось. Немов нота, яка злилась з її власним настроєм.

---

Перед школою.

Біля входу до школи, де завжди пахло вогкістю й старими листами, стояв він.

Іван.
Відомий усім як «бомж Іван», але мало хто знав, що він колись викладав літературу. Високий, худий, у поношеному пальті, з мідними очима, які ніби бачили більше, ніж варто.

Коли Райна проходила повз, він озирнувся. І тихо, ледве чутно, сказав:

— Сьогодні сонце зникло не випадково. Ти відчуєш це на уроці. Малюй обережно, дитинко.

Райна зупинилась. Поглянула на нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що не кожен малюнок твій — лише фарба. Є ті, що чекають, щоб ожити.

Іван усміхнувся. Тепло. Але з ноткою тривоги.

Райна мовчки пішла далі.

В її рюкзаку — блокнот з малюнками. А в голові — слово "чекають", що впивалось мов голка.