Ніч.Кольори тіні

Тиша. Лише тьмяне світло настільної лампи кидає теплі плями на підлогу.
У кімнаті — напівтемрява, що стискається навколо однієї фігури.

На підлозі, схрестивши ноги, сидить дівчина. Її пальці — в мазках чорної, синьої, багряної фарби. Поруч — зім'яті серветки, стакан з пензлями, і десятки малюнків, розкиданих безладно.

На одному з аркушів — щось жахливе: потворний монстр із виряченими очима та роздертим ротом. Немов пульсуюча темрява, вирвана з її голови і покладена на папір.

Її звуть Райна. І сьогодні — ще одна безсонна ніч.

Губи стиснуті, брови насуплені. Очі блищать — чи то від утоми, чи від злості. Фонова музика, ледь чутна з навушника, гуде в такт ударам серця. Вона мовчки виводить лінії, ніби це її єдина мова.

Скрип дверей.

— Райночка… доню… — звучить тихий, хриплий голос.

У дверях стоїть її мати — Еліна, бліда, худорлява, з глибокими тінями під очима. Її кашель тихий, але пронизливий, як попередження. Вона тримається за дверну раму, намагаючись говорити спокійно.

— Тобі… треба спатки. Завтра ж школа… Батько не буде радий, якщо побачить тебе так пізно за малюванням…

Райна не піднімає очей. Її голос жорсткий, майже різкий:

— Мама! Ти чому не спиш? Я зараз ляжу… — буркнула вона, кидаючи пензель у стакан. Вода одразу забарвилась червоним, як кров.

Швидко починає складати малюнки в купу, намагаючись не показати той, де монстр. Її погляд коротко затримується на Еліні — і м’яко опускається. В очах — все ще турбота, хоч і ховається за шипами.

Мати всміхається крізь втому, мовчки киває і йде геть.