Розділ 12

Ближче до вечора шум надворі стих, та й метушня навколо зникла. Вартові навіть не дивилися на Фелкона, то ж той дуже здивувався, коли щось з силою вдарило його по голові. Біль був терпимим, але все одно стало неприємно від цього. Хто насмілився таке зробити? Думки разом зникли, коли він побачив під ногами камінь, загорнутий в записку.

«Цієї ночі у тебе буде шанс побачити свого батька. Опівночі пройди потайними коридорами, які виведуть з твоєї камери, й чекай у лісі.

P.S. Вартові спатимуть до ранку, то ж тобі немає чого боятися»

Чоловік зім'яв записку в руці. Не було необхідності пояснювати, від кого було послання. Він втомлено присів на жорстку дерев'яну лаву і стиснув скроні руками. Навіть думати про те, хто ж допоміг магові не хотілося – він занадто втомився від усього, що відбувалося навколо.

Останнім часом Фелкон відчував байдужість до всього і страшну втому. Здавалося, його перестало цікавити все, що його оточує. Вождь-свавільник, інтриган Бальтазар, Вершник з його іграми, й все інше здавалося тепер зовсім неважливим. Якби у нього була можливість, він би просто втік з Блекхоука і ніколи б сюди не повертався. Але тут залишалися дорогі йому люди - Найт, Ліонель та Ріса. Кожен з них був важливий, і тільки заради них він вирішив прямо виступити проти Кастена, а не мовчки втекти. Хоча можливість та бажання були.

Фелкон розумів, що, ймовірно, сьогодні вночі йому доведеться зробити серйозний вибір і вирішити, хто для нього важливіший – батько, або друзі та кохана.

До півночі залишалося лише кілька годин, і чоловік вирішив трохи поспати. Хто зна, як буде далі? Точнісінько в призначений час він відкрив очі й озирнувся. Як і обіцяв Вершник, вартові спали глибоким сном, а в стіні його камери відкрився прохід.

Він довго йшов в суцільній темряві довгими звивистими підземними коридорами, поки нарешті не відчув подих легкого вітерця. Дуже скоро вийшов на узлісся й помітив біля входу свого коня. Чоловік спритно застрибнув у сідло й вирішив податися вглиб лісу.

«Ну що ж, Господаре лісу, сподіваюся, ти сам мене знайдеш» - подумав він і пришпорив коня. Мимоволі подумав про те, навіщо погодився на все, і чи виживе взагалі після сьогоднішньої ночі. Чомусь у нього було дивне ставлення до Вершника. З однієї сторони інстинкти волали й змушували тремтіти від страху й ненавидіти сильного супротивника, але разом з тим він відчував глибоку повагу й симпатизував магові - все ж той врятував його батька й до цього жодного разу не показав себе негідником. Випадок з Бальтазаром до уваги не брав - мав би змогу, і сам би вже гарненько провчив святотатника.

Фелкон похмуро вдивлявся в темні глибини лісу. Йому не хотілося знаходитися тут так пізно, але вибору не було. Чоловік хотів переконатися, що з його батьком все добре. Крім того, з якихось незрозумілих йому самому причин він беззастережно довіряв Вершникові.

Минав час, а картина лишалось тією самою, то ж чоловік відпустив коня, й той впевнено прямував непомітною дорогою, аж поки не вийшов на пустельну галявину, сповнену місячним сяйвом. Фелкон спішився, і в цей момент його кінь нервово позадкував.

- Тихіше, тихіше, малюче, все буде добре. Сподіваюся, - заспокоїв він тварину, обережно торкаючись його морди.

- Ти маєш рацію, Фелконе, все буде добре. Якщо, звісно, ти будеш достатньо розсудливим, щоб не нападати на мене.

Чоловік різко обернувся, але нікого не побачив – він був сам.

- Де ти?

- Я поруч, не хвилюйся, одного тебе тут не залишу, - сказав з усмішкою хрипкий голос.

- Якщо ти й далі ховатимешся - я йду. Не хочу говорити з порожнечею.

- Вважаєш себе достатньо сміливим для того, щоб ставити мені умови? Нахабно, але від тебе іншого й не чекав.

За спиною почувся шурхіт. Фелкон різко обернувся, й з темряви лісу до нього йшла чорна фігура в плащі. Обличчя мага було сховане під темрявою капюшона.

- Тепер ти бачиш мене. І що це тобі дає? - посміхнувся Вершник, піднявши руки, наче для обіймів. Здавалося, всі його слова - лише забава й тільки.

- Багато чого. Хоча і менше, ніж хотілося б. Де мій батько? – запитав він головне.

- З ним все гаразд, і скоро ми попрямуємо до нього. Але поки в нас є незавершена справа. Я знаю, що в тебе є питання, то ж даю тобі шанс дізнатися про все.

- А ти розкажеш? Ось так просто?

- Все залежить від того, що тебе цікавить, - Вершник ніби чекав, що б розкрити частину своїх таємниць, але не хотів бовкнути зайвого.

- Добре. Хто ти?

- Вершник. Маг, якому належать ці землі. Ти й так це знаєш.

- Ти зрозумів, про що я.

- Звісно. Але на дурні питання я не відповідаю – в нас на них не вистачить часу. Незабаром батько тобі розкаже про те, хто я.

- Добре, навіщо ти тут?

- Що б повернути землі свого народу.

- Це земля належить клану Мордока.

- Ти, твої предки і їм подібні помиляєтеся. Люди лише завойовники. Паразити, які забирають у землі все, і не дають нічого натомість. Ви не винні - ваше покоління просто не знає іншого життя, і це страшно. Ви просто вимрете, якщо не перестанете чинити зло.