Розділ 4

Фелкон розповів Ліонелю про все, що йому повідала Найт, але довелося трохи збрехати. Удав, наче почув це від самої Ріси. Та, ніби-то, наполягла на тому, щоб брат дізнався, що їм вже вдалося з'ясувати. Звісно ж, спадкоємець лорда здивувався, але спробував не виказати цього. Тим паче, що поки їм більше не вдалося дізнатися нічого нового. Тепер вони почали серйозніше ставитися до думки про те, що хтось навмисне залякував селян. Хто це міг бути, і як домігся того, щоб люди боялися навіть лордові щось сказати?

Це мав бути той, в кого достатньо влади та доволі довгі руки, щоб дістатися до кожного жителя місцини. Крім того, таємничий цензор мав бути упевнений у своїй безкарності. Отже, він або занадто добре ховається, або діє через когось.

У першому випадку, як вважали друзі, це міг бути розбійник. Однак, за останній час всі вони зникли, принаймні про них ніхто не чув уже довгий час ... Отже, залишався другий варіант.

- Слухай, Фелконе, я тут подумав, а навіщо нам з'ясовувати, хто закрив роти всім селянам? Нам же це ніяк не допоможе дізнатися нічого про Вершника, - Ліонель був трохи роздратований тим, що вони даремно витрачають стільки часу.

- Помиляєшся. Якщо ми дізнаємося кому це треба, то зможемо у нього ж дізнатися і те, навіщо він це робить.

- І що? Все ж я не бачу логіки, - похитав головою він.

- Швидше за все, той, хто не хоче, щоб люди говорили про нового гостя, знає про нього щось таке, що змогло б пояснити все. Тим паче, що фактично ми ще нічого не знаємо про Вершника. Ну, крім того, що він називає себе господарем лісу і чистить його від усілякого наброду.

- І що ж цей «хтось» нам може розповісти?

- Ліонель, якби я знав це, то справу вже було б вирішено! – з роздратуванням процідив.

- Гаразд, ти як хочеш, а я вже ситий по самісіньке горло цією нісенітницею. Хочеш займатися нею - будь ласка, а у мене інші плани. Зустрінемось ввечері, - після цих слів Ліонель зупинив коня, й змінив напрямок, повертаючись у селище. Там, у «Ситій свині», на нього вже чекала гарненька донька шинкаря.

Фелкон  трохи розізлився на приятеля – його гарячий норов він добре знав, але розумів, що з такою головою він не зможе керувати кланом. Потрібно вміти стримувати свої почуття та йти до мети. Глянувши в сторону, куди попрямував той, чоловік направив коня в сторону лісу. Останнім часом там було тихо і спокійно - місцеві мешканці не ходили в гущавину через страх перед Вершником, хоча й не говорили про це. Зараз чоловікові найбільше хотілося побути на самоті та подумати про все. Він розумів, що справа дуже дивна й заплутана. Мало того – раніше він взагалі не вірив у магію, але тепер змушений був піддатися сумнівам.

Раптом його увагу привернув якийсь дивний звук. Осторонь від основної дороги стояв стриножений кінь, але його власника ніде не було видно.

- Гей, є тут хто? - крикнув Фелкон, про всяк випадок діставши меча. Проте відповіді так і не почув. Він спішився та підійшов ближче до тварини й побачив на сідлі вишитий герб Мордока. Отже, це був кінь зі стайні його лорда.

Чоловік знову почув дивний звук, то ж прив’язав свого коня до найближчого дерева та пішов у ту сторону, звідки лунала незнайома мелодія. Так, те що це була саме мелодія, він впевнився майже одразу, варто було лише зосередитися на цьому. Поступово почав розрізняти шум річкових порогів і мелодію, схожу на сопілку. Підійшовши ближче до галявини, чоловік розслабився - на ній, притулившись спиною до дерева і прикривши очі, сиділа Найт, яка тихо грала на простенькому інструменті.

Дівчина напрочуд гармонійно виглядала серед цього лісового пейзажу, наче була не мешканкою замку, а духом природи, що невдало з’явився на очі людині. Її поза та вираз обличчя були розслабленими, то ж не виникало сумнівів – вона, як і сам Фелкон, прийшла сюди шукати спокою.

Син начальника варти тихенько підійшов до дівчини й сів поруч, сподіваючись, що дівчина його не помітила. Найт закінчила грати, відкрила очі й спокійно подивилася на Фелкона. Вона не виглядала здивованою чи наляканою, то ж, певно, помітила його ще раніше.

- Тепер ти знаєш моє таємне місце, - сказала вона, дивлячись йому в очі.

- Це погано?

- Не знаю. Все залежить від тебе, - знизала плечима дівчина.

- Обіцяю нікому про нього не розповідати і не приводити сюди свою армію, - він підняв праву руку, нібито вимовляючи присягу. Потім трохи зніяковіло зізнався: - До речі, ти дуже гарно граєш. Я вже багато років не чув нічого подібного.

- Дякую, але це й не дивно – зазвичай на такому інструменті грають діти, а я не соромлюся робити це і в моєму віці.

- Хто тебе навчив цього?

- Батько. Він  майстерно складав різні мелодії, й навчив цього й мене, - після цих слів в очах дівчини з'явивилася тінь смутку, і Фелкон зрозумів, що мимоволі змусив її згадати неприємну тему.

- Напевно, ти дуже сильно за ним сумуєш? Можливо, варто було б повернутися разом з Джиліаном? Думаю, Ріса б зрозуміла це.

- Фелконе, ти дуже добрий, але мені це не допоможе. В замку Хенкока ніколи не було мого батька, - вона сумно посміхнулася, роблячи зізнання.

- Що ти маєш на увазі? Я вважав, що ти з клану Хенкока.

- Ні, - покачала вона головою, - я виросла в будинку лорда, й клан замінив мені родину, однак вони для мене не рідні.

Фелкон ошелешено подивився на дівчину.

- Але як таке можливо? Що ж сталося з твоєю родиною? Де вони?

- Чесно кажучи, я не знаю цього. Багато років тому мене розлучили з рідними, але де вони - мені досі не відомо. Я пам'ятаю дещо зі свого минулого, але нічого з того, що могло б мені допомогти знайти їх – я була дитиною.

Чоловік піднявся і скуйовдив своє волосся. Він завжди так робив, якщо не знав, як діяти далі.

- Не хвилюйся, я вже звикла до цього, - заспокоїла вона його. – Повною мірою це доволі типова ситуація. Чимало чоловіків шукають саме таких наречених, щоб не виникало проблем з родиною майбутньої дружини, - дівчина напустила на себе байдужий вигляд, але її співрозмовник чудово бачив, що це неправда. Вона вже не вперше брехала йому, але він так і не міг зрозуміти навіщо.