6. Іван Михайлович

По приїзду додому, в першу чергу я не стала розпаковувати речі. Навпаки, взяла ганчірки, миюче та пішла бойовою ходою оголосити війну пилу, який накопичувався тут роками, але ніяк не днями. Саме це питання мене бентежило чи не найбільше. В листі було сказано, що тітка померла понад два тижні тому, але пил та павутина в кутках свідчили про те, що до будинку ніхто не заходив щонайменше рік. Можливо, жінка жила в будинку пристарілих? — з надією подумала я, шукаючи бодай одну ниточку здорового глузду.
У домі було холодно та одночасно з цим моторошно й самотньо. Час від часу я ловила себе на думці, що ця тиша така незвична. В столиці я звикла до людської метушні усюди: на роботі, на вулиці, навіть удома пізно ввечері. А тут — тиша. Пальці ковзнули по запиленій стільниці, що була жахливо брудна. Поглядом окинула підвіконня, шафу і втомлено потерла рукою біля скроні. Попереду було багато роботи. А ще — дивне, невидиме відчуття чиєїсь присутності не полишало мене в жодному куточку дому. Наче хтось чи щось стежило за мною. Перстень на пальці раптом став теплішим, і я здригнулася.
— Що це в біса таке, — прошепотіла я собі, піднісши руку та стягуючи перстень. Марно — він сидів як рідний та не хотів злазити ні на міліметр.
— Не час нервувати, — більше заспокоюючи себе, промовила я.
З кожним помахом ганчірки шар за шаром пил зникав зі старенької кухонної стінки, павутина одним помахом зникала з кутків. А воду доводилося виливати так часто, що через дві години, коли настав час їхати по чоловіка, щоб той глянув до електрики, я не впоралася навіть з половиною першого поверху.
Як і було домовлено, в зазначений час я увійшла на подвір’я. Чоловік саме крутив гайки під машиною, але, почувши мої кроки, виліз та промовив:
— Йой, ви швидко приїхали.
— Так, як і домовились, через дві години я у вас.
— Та видно, я си запрацював. — Чоловік струсив бруд зі своїх штанів, сорочки та запитав: — Ну, їдемо?
— Так, сідайте.
Дорога була мовчазною. Я захоплювалась краєвидами, поки чоловік серйозно дивився у вікно, не промовивши ні слова. Другий день тут, а ще не можу надивитись на красу навколо. Все таке величне: гори кидають свої тіні на долину, та сонце, що намагається пробити собі шлях.
В мовчазному складі ми увійшли в будинок, і чоловік відразу приступив до пошуків несправності. Дістав свої завчасно взяті інструменти, пройшовся по розетках, вимикачах. Ретельно оглянув проводку. Вийшов на вулицю і швидко повернувся назад. Ще раз оглянув зал і увійшов у кладову біля кухні.
Раптом у кухні спалахнуло світло, і я заглянула до нього, водночас щаслива та щиро здивована. Думала, тут роботи на пів дня, а він впорався за якихось хвилин десять.
— У вас лиш щиток вибило. Я його вже зробив.
Я поглянула на чоловіка, потім на світло, що світило. Ну справді золоті руки у цього, на перший погляд, суворого чоловіка.
— Тобто… це все
— Так, а що ви ще хотіли? — вперше з посмішкою на вустах запитав чоловік.
— Лише електрику! Дякую вам, скільки з мене?
— Та то пусте, роботи — увікнути щиток на п’ять хвилин, — відмахнувся він. — Але проводка у вас стара, йой, дуже стара. На чеснім слові тримається. Треба міняти геть усю.
— Прям усю? — чоловік кивнув, оглянувши будинок поглядом.
— Краще так!
— Ви можете замінити? Я заплачу, скільки треба.
— Хижа велика. Роботи буде багато. То займе кілька тижнів, а може, й місяць. Пилюки буде — йой, море. Хоч, видно, її у вас і так не бракує. Штробити доведеться майже всі стіни. Тож мусите бути готові, що тут буде як після вибуху.
Вперше за весь день мені захотілося сісти та передихнути, щось важко мені давалося облаштування нового житла. З моменту переїзду цей будинок забирав усі сили, час та ресурси.
— Я… я витримаю. А у вас є час, щоб якнайшвидше приступити до роботи
— Та час є, але є один нюанс. Скажіть-но… — він замовк, ніби щойно про щось згадав. — А як вас звати?
— Магдалена! — заливаючись краскою, промовила я. Це ж треба було не запитати бодай ім’я чоловіка.
— А мене Іван Михайлович. Так от… скажіть мені, ви таки хочете тут жити? Бо той дім… він недобрий.
Я здригнулася та поглянула в повному нерозумінні на чоловіка. Пальці машинально потяглись до персня. Метал сидів вільно, та щойно я спробувала зняти — нічого не вийшло.
— Що ви маєте на увазі? — тихо запитала я.
— Таке іноді себе тут відбувалось, — пробурмотів він, махнув рукою та додав: — Але то вже не моя справа. Як надумаєте, заїжджайте. Я все зроблю.
Він озирнувся ще раз. Погляд повільно ковзнув по старих стінах, по кутках, завішаних павутиною, а тоді зупинився на персні на моєму пальці. На мить його обличчя змінилося. У погляді блиснуло впізнання. Він поглянув прямо в очі так, наче знав щось таке, чого не наважувався сказати вголос.
— До зустрічі, Магдалено, — промовив чоловік, залишаючи мене в будинку наодинці. Можливо, на перший погляд так і було, але десь глибоко всередині я відчувала, що не сама.