4. Будинок

Попри мій скептицизм, порада подруги спрацювала саме. Із заходом сонця я нарешті побачила свій новий дім. У сутінках він здавався темним силуетом на фоні гір, старий, з потрісканим фасадом, будинок, який мовчки чекав на свою нову власницю.
Обережно переступивши поріг, я почула протяжний скрип старих половиць, облуплених дошок. В повітрі витав важкий запах сирості та пилу. Ліхтарик на телефоні ледь пробивався крізь темряву. На одній зі стін я відшукала вмикач. Клац. Ще раз повторила спробу, але це було марно — світла не було. Пройшовши трішки вглиб, рука втрапилась у щось липке та прохолодне. Я протяжно закричала та відскочила назад, врізаючись тілом у стару шафу, з якої вирвався клуб пилу. Від чого я важко та протяжно чхнула.

Обережно, майже крадучись, я увійшла до кімнати на першому поверсі та з першого погляду зрозуміла — кухня. Обійшла ще декілька кімнат, пробираючись крізь шар пилу, скрип половиць та павутину, яка висіла в кожному кутку. Ще раз окинула поглядом мій новий дім і сумно підсумувала.

— Знайомитись будемо завтра!

А сьогодні й так було зрозуміло, що будинок потребує для початку прибирання, для якого у мене ні засобів, ні ганчірок не було. Разом з тим і сил після дороги теж. Хотілось просто впасти на ліжко, простягнути ноги та поспати — не скрученою на сидінні, а розслаблено протягнувши ноги. Тому я плювала на пил, павутину, обрала одну з найчистіших кімнат та розмістилась в ній.

Завтра буде ранок, і будемо думати, що робити далі.

---

Прокинулась я від холоду. Справжнього, пронизливого, льодяного холоду. Здавалося, повітря можна різати ножем. Від мого подиху здіймалися клубки пари, а пальці змерзли настільки, що ледь рухались.

«Якщо не знайду спосіб зігріти будинок, довго я тут не протягну», — подумала я, кутаючись у знайдену напередодні стару вовняну ковдру. Та все було марно, тому я підвелась з ліжка та пішла до вікна. Відсунула важкі фіранки та застигла, втративши дар мови. Переді мною відкривалася така краса, що на секунду серце пропустило удар. З вікна, покритого пилом та павутиною, виднілися гори. Величні, вкриті туманом і першими відблисками сонця. Його проміння ковзало засніженими вершинами, відбиваючись від поверхні спочатку золотистим, а далі — білим сяйвом.

Перед тим як їхати сюди, я знала, що буде красиво, але навіть не підозрювала, що настільки. Я дивилась на краєвид за вікном завороженим поглядом, уявляючи, як саме цей момент ляже на полотно моєї майбутньої картини. Туман у долині розчинявся повільно, ніби хтось розгортав завісу між світами.

З сумом я повернулась у реальність. Пил, бруд та меблі, які були куплені не просто давно, а швидше бозна-коли. Пройшовшись будинком, я нарахувала на другому поверсі дев’ять кімнат, не враховуючи довгий коридор і вузьку комору наприкінці. Старі сходи здавалися пошарпаними, але, коли я торкнулася поручня, відчула: дерево міцне, холодне, гладке, але ніяк не сухе та крихке. Це водночас заспокоювало та разом з тим цікавило, все ж питання, коли були зроблені сходи, що так вціліли.

Спустившись униз, я зрозуміла: другий поверх — лише мала частина. Простора столова, гостьова з каміном і велика кухня з вікнами, крізь які лилося світло, — усе це виглядало як мрія кожної господині. Я провела пальцем по вкритій пилом стільниці й усміхнулась.

«Тут я готуватиму сніданок», — подумала я та пригадала: у столиці я жила в однокімнатній квартирі, де п’ять квадратів кухні перетворювали приготування їжі на квест. А тут — просторо, світло.

Так, меблі старі, текстиль потьмянів, але все це можна змінити. Я вже уявляла, як перетворю цей будинок на свій дім, у який буду повертатись із задоволенням. Єдина проблема — гроші, які вкладати в ремонт зараз не мають сенсу, щоб потім голодувати. За умовами заповіту, я зможу офіційно отримати спадок лише через пів року проживання тут. А змінювати дім хотілося вже зараз. Я дістала з сумочки конверт, з якого на долоню впав перстень, холодний і блискучий. Його вигляд зачаровував, а візерунки на металевій поверхні здавалися таємничими. Я затримала погляд на великому темно-бірюзовому камені, відчуваючи, що він приховує щось більше, ніж просто прикрасу.

— Напевно, доведеться розлучитись, — прошепотіла я, уважно розглядаючи його на долоні. Щоб не так болісно було продавати, я вирішила приміряти його востаннє. Красивий, вишуканий і водночас простий перстень сів на палець ідеально. Немов створений для мене. Але коли я спробувала його зняти — не змогла. Намилила палець — марно. Потягла сильніше — і нічого не відбулось. Прикраса ніби злилась зі шкірою. Я застигла. Серце зробило кілька нерівних ударів. Перстень не просто «добре сів». Він не хотів злазити.