2. Спадок

Надто швидко настала обідня перерва, яка для нас проходила за майже однаковим сценарієм: хтось іде по обід у столову на першому поверсі, а хтось готує каву.
Оскільки сьогодні була моя черга, я спустилась у столову й почала розглядати меню.
Несподівано мій погляд зачепився за кота, який сидів на столі й грався виделкою. Я знову поглянула у його сторону — так, мені не здалося. Чорний, як смола. Без жодної білої плями. «Може, хоч лапки білі?» — подумки буркнула я, але ні — абсолютно чорний.
Ми зустрілися поглядами, і я завмерла в подиві: кіт дивився так, немов розумів, чим були зайняті сьогодні мої думки. І це неабияк бентежило, адже тварини так не вміють дивитись. Та не встигла я оговтатися від одного шоку, як виделка, якою грався кіт, впала під ноги кухарці, що несла каструлю з борщем. А далі відбувся справжнісінький безлад: кухарка не втримала важку каструлю, і весь її вміст опинився на підлозі; інша жінка з важкими підносами послизнулась на вмісті каструлі та з гуркітом впала разом з брудним посудом. Коли я знову поглянула — кота вже не було, але які наслідки він залишив за собою...
Їжу для нас із Марією я взяла у кафе навпроти, але забути про цей інцидент не могла. Увесь день я поверталася думками до погляду кота. Коти так не дивляться, але мені ж не здалося...
— Магдалено, увійдіть до мого кабінету, — почувся голос шефа через динамік.
Ну ось, настав час розплати за ранкове запізнення. Я глянула на годинник — він показував дев’яту двадцять. І стояв.
— Так, Аркадію Львовичу? — промовила я, увійшовши в кабінет.
— Магдалено, думаю, ви знаєте, чому я вас покликав? — Я лише кивнула.
— От і добре, — сказав він. — Значить, не доведеться довго пояснювати.
— Я все розумію, та де я знайду іншу роботу? Можливо, ви дасте мені ще один... — Та не встигла я договорити, як чоловік перебив мене.
— Магдалено, вас звільнено, і жодного ще одного шансу. Раніше ви були дуже відданою працівницею, але останні пів року я не впізнаю вас. Ви розгублена, у вас усе валиться з рук, ви забуваєте про зустрічі, запізнюєтесь. Це неприпустимо. Якщо розберетеся із проблемами — буду радий бачити вас знову. Але зараз — категоричне «ні».
— Я все розумію. — сумно промовила я і вийшла з кабінету, востаннє зачиняючи його двері.
На душі була пустота та цілковите нерозуміння, що робити далі. З-під столу я дістала коробку від нещодавно купленого чайника та почала складати в неї всі свої пожитки, яких виявилось не так мало, як здавалося на перший погляд.
— Машо, у тебе є коробка?
— Звільнили? — з першого разу здогадалася подруга. Я лише кивнула. — І як ти далі?
— Не знаю ще. Шеф сказав, що зарплату виплатить у повному обсязі, але в кінці місяця. А мені ж потрібно платити за квартиру... Гроші на перший час, звісно, є, але тепер думаю, можливо, підшукати іншу роботу — і, можливо, іншу квартиру. Чесно, не знаю, що робити. Напевно, доведеться продати машину. Грошей на ремонт немає, та й сенсу ремонтувати її вже немає — вона така стара... — приречено промовила я. Важко стояти перед прірвою невідомості. Незрозуміло, яке рішення правильне, а яке згодом виявиться найбільшою помилкою у житті.
— Підкажіть, де я можу знайти Магдалену Верес? — почувся чоловічий голос. Молодий кур’єр з’явився надто несподівано.
— Я перед вами. Щось трапилось?
— Так, вам прийшов заказний конверт, — хлопець посміхнувся й простягнув мені бланк із логотипом кур’єрської служби.
Відправник був мені невідомий, але й вміст конверта теж залишався загадкою. Навіть припущення не мала, що там.
— Скільки за доставку?
— Все сплачено, вам потрібно лише розписатися, що конверт ви отримали.
Після завершення формальностей я розпакувала конверт.
— Що там? — запитала подруга після моєї затяжної паузи.
Я не знала, як реагувати, тож просто протягнула їй документи. У них було зазначено, що я отримала спадок від далекої родички по маминій лінії. Щоб спадок набув юридичної сили, потрібно прожити у маєтку покійної тітки пів року — і тоді двоповерховий маєток у горах, а також коштовності та гроші в банку переходять мені.
— Магдалено, та це ж супер! — вигукнула Маша. — Уяви: цілий маєток, гроші на рахунку тітки... Ти зможеш займатися улюбленою справою й не думати ні про що!
— Мені здається, що не все так гладко, як написано, — промовила я. — Десь тут мають бути підводні камені. Не могла тітка, про яку я ніколи не чула, заповісти мені все своє майно. Хіба в неї не було ближчих родичів?
— Можливо, ти драматизуєш? — подруга всміхнулася. — Поїдь, подивись, що там. Якщо маєток у хорошому стані, на рахунку — непогана сума, то поживи там пів року, а далі буде видно. Може, захочеш продати, а може — залишиш собі.
Подруга потягнулася до конверта, з якого випали ключі та золотий перстень.
— Охреніти! Якщо тут лежить такий перстень, то уяви, що на рахунку, — з неприхованим подивом мовила Маша, роздивляючись коштовність, яка й справді виглядала старовиною, що одразу робило її дорогою.