Точка без вороття

День змінювався ніччю, ніч - днем.
Тижні повільно тягнулися один за одним, перетікали в місяці.
Затяжна зима, важка й холодна, нарешті відступила. Сніг зник з стежок, з дахів почала капати тала вода, а на гілках дерев з’явилися перші зелені бруньки. У місто прийшла весна.
Та я не відчувала ані краплі радості.
У моєму світі нічого не змінилося.
У моєму світі все ще лежав холодний біль - біль втрати сина.
Ми з Всеволодом віддалилися один від одного так, ніби між нами виросла невидима стіна. Ми майже не розмовляли. Дні проходили в мовчанні.
Іноді наші погляди випадково зустрічалися через кімнату - короткі, чужі, втомлені.
І так само швидко відверталися.
Ввечері ми лягали спати поруч. Без слів. Без дотику. Без емоцій.
Наче два тіла, що випадково опинилися в одному домі. Ми стали живими мертвими.
Я звинувачувала його. Його бога.Його віру.
Звинувачувала Всеволода в тому, що він не вберіг мого сина.
А Всеволод звинувачував мою темряву.
Казав, що саме вона затягнула дитину у свою прірву.
І, можливо, десь глибоко всередині я знала - частка правди в його словах була.
Запах сушених трав заповнював дім. Гіркий, різкий, майже задушливий.
Іноді він доводив мене до нестями.
Тому я робила те, що вміла найкраще.
Працювала. Готувала мазі. Варила зілля.
Сушила коріння.Проводила ритуали.
Руки самі знали рухи. Ступка важко стукала по дерев’яному столу, подрібнюючи трави, а глиняні банки повільно наповнювалися густими темними сумішами.
Але разом із роботою зростав інший голод.
Голод персня.
Він повільно розгорявся всередині мене, мов вогонь під попелом.
І раз на місяць мені доводилося виходити на тихе полювання.
Іноді це був випадковий перехожий, що повертався додому пізньою дорогою.
Іноді - розпусниця, що шукала грошей чи пригод. А іноді - одна з місцевих жінок, що заблукала в лісі.Щоразу все відбувалося однаково.Тихо. Без криків. Без зайвих слів.
Я перестала запам’ятовувати їхні обличчя.
Їхні імена.
Я пам’ятала лише кількість.
Я розбирала сушені трави для нової мазі, коли двері раптом із гуркотом відчинилися.
- Варвара! - грізно закричав чоловік.
Ступка випала з моїх рук і глухо вдарилася об підлогу.
Я повільно вийшла з кімнати, обтрушуючи з долонь залишки трав.
- Чого кричиш? - нервово запитала я.
Всеволод стояв посеред кімнати. Його очі горіли гнівом.
- Я довго мовчав, - різко сказав він. - Дуже довго.
Його голос був напружений, ніби струна.
- Я закривав очі на все. На кожну підозру. На кожен слух. Але сьогодні в лісі знайшли тіло маленької дівчинки.
Він на мить замовк.
- Дитини.
На цих словах я вже добре розуміла, куди він веде.
І, як завжди, не відчувала ні жалю, ні розкаяння.
Вони забрали у мене мого сина.
А я не маю права чіпати їхніх дітей?
- Я мовчав, коли помер Фредерік, - продовжив Всеволод. - Коли ти вбила Чорну ластівку. Думаєш, я не бачив у підвалі тіло Августа?
Його голос зірвався.
- Варвара… ти не така, якою була раніше.
Він зробив крок ближче.
- Зніми печатку.
Я мовчала.
- Це неконтрольоване зло! - майже крикнув він. - Його треба позбутися. Запечатати десь далеко від людей. Я знайду того, хто допоможе тобі. Ми почнемо все з чистого аркуша.
Чистого аркуша. Хотілося розсміятися. Не буде того чистого аркуша. Я надто брудна.
Надто просякнута кров’ю.
Без нових смертей я вже не могла.
Воно хотіло вбивств. І я теж їх хотіла.
- Ні.
- Варвара… - благально прошепотів Всеволод і взяв мене за руку.
Його долоня була теплою.
Живою.
- Воно вбило нашого сина. Воно хоче смертей. А ти даєш їх йому.
Частинкою душі я розуміла, що він правий.
Але дуже швидко ця частинка заплющила очі. На розум. На жалість. На каяття.
- Їдь із міста, - тихо сказала я. - Почни життя з нового аркуша. Без мене.
У його очах з’явилося розуміння.
Повільне.Болюче. Всеволод опустив руки.
Нічого більше не сказав.
Просто розвернувся і вийшов з дому.
Двері тихо зачинилися.
Я взяла банку з маззю і рушила до міста.
На ринку мене вже чекала жінка в червоній хустці з кошиком.
Я мовчки передала їй мазь.
Вона - гроші.
Ми навіть не подивилися одна одній у вічі.
У натовпі людей ми швидко розчинилися, не привертаючи уваги.
Та раптом мій погляд ковзнув по чорному коню, прив’язаному біля башти Ордену.
Серце на мить завмерло. Всеволод. Він був тут.
Я тихо прослизнула до башти.
Довгий кам’яний коридор зустрів мене тишею. Кроки глухо відбивалися від стін.
Я пройшла повз колишній кабінет Всеволода. Там було тихо. Порожньо.
Я вже хотіла покинути башту, коли раптом почула знайомий голос.
З боку внутрішніх кімнат Ордену. Я завмерла.Кімната була холодною і майже порожньою. Кам’яні стіни ковтали звук кроків, а вузькі вікна пропускали лише тонкі смуги світла.
Всеволод стояв посеред кімнати.
Його кулаки були стиснуті так сильно, що побіліли пальці. Навпроти нього сидів старий чоловік у темному плащі - глава Ордену. Його погляд був важкий і спокійний. Ніби він бачив подібні історії вже десятки разів.
- Ти впевнений у тому, що кажеш? - тихо промовив він. - Перстень… і печатка на її руці?
- Я бачив це на власні очі, - хрипко відповів Всеволод. - Що це за сила?
Старий повільно склав пальці в замок і кілька секунд мовчки дивився на нього.
- Це не просто сила.
Він зробив коротку паузу, ніби зважував, чи варто говорити далі.
- Це демон.
У кімнаті стало ще тихіше. Навіть вітер за вузькими вікнами ніби на мить стих.
Всеволод напружився.
- Який демон?
Старий підвівся зі свого місця і повільно підійшов до вузького вікна. Смуга холодного світла лягла на його сиве волосся.
- Дуже давній, - тихо сказав він. - Старший за більшість темних істот, про яких пишуть у наших книгах. Його не можна викликати, як звичайного духа.
Він провів пальцем по кам’яній стіні.
- Його можна лише… прив’язати.
Старий повернув голову до Всеволода.
- І хтось прив’язав його до персня.
Всеволод відчув, як холод повільно розливається по спині.
- Що він робить?
Старий тихо усміхнувся. Але в цій усмішці не було ані радості, ані співчуття.
- Їсть.
- Що?
- Душі. Кров. Страх. Біль.
Він почав повільно ходити по кімнаті, кожен його крок луною відбивався від кам’яних стін.
- Усе, що може живити темряву.
Старий зупинився і трохи нахилив голову.
- Але найбільше він любить… голод.
Всеволод насупився.
- Я не розумію.
- Демон у персні ніколи не насичується, - пояснив старий. - Він росте разом із носієм. Чим більше крові пролито - тим сильніший він стає.
Він зупинився просто навпроти Всеволода.
- І рано чи пізно починає керувати тим, хто його носить.
Всеволод різко підняв голову.
- Як його знищити?
На обличчі старого з’явилася тінь.
- Майже ніяк.
Тиша затягнулася, важка і напружена.
- Майже? - тихо перепитав Всеволод.
Старий важко зітхнув.
-  Є лише один спосіб.
Він нахилився трохи ближче, ніби не хотів, щоб ці слова почули навіть стіни.
- Стати сильнішим за нього.
- Як?
- Пережити його голод.
Всеволод мовчав, не відводячи погляду.
Старий продовжив:
- Якщо носій відмовиться годувати його… демон почне пожирати самого себе. Його темрява звернеться всередину. Голод стане пасткою.
-  І тоді?
- Тоді він розчиниться у власній темряві.
Всеволод повільно опустив погляд.
- Але для цього потрібно пережити те, що він зробить із носієм, - тихо додав старий. - Більшість людей божеволіють задовго до цього.
Він уважно дивився в очі Всеволоду.
- Скажи мені правду… ти все ще віриш, що можеш врятувати Варвару?
Всеволод довго мовчав.
Його кулак повільно стиснувся.
- Я не знаю, чи можна її врятувати.
Він підняв очі.
- Але я знаю одне.
Його голос став тихим, але твердим.
- Я не дозволю цій тварі забрати її душу.
Старий дивився на нього кілька довгих секунд.
А потім тихо сказав:
- Тоді готуйся, Всеволод. -Його погляд потемнів. - Бо якщо демон прокинеться повністю… вона стане сильнішою за будь-якого інквізитора.
З боку входу раптом пролунали кроки.
Я різко присіла, сховавшись за великий стіг сіна біля стіни. Серце забилося швидше.
- Пане… - пролунав голос молодого чоловіка.
Я обережно визирнула.
Юнак стояв у дверях, уважно дивлячись на Всеволода.
- Доброго дня, Миколо, - спокійно відповів старий.
- Всеволод? - шоковано промовив хлопець і перевів погляд на наставника.
Я вже почала розуміти: Всеволода тут бути не мало. І зараз він наражає на небезпеку і себе… і мене.
- Ти прийшов здати місцезнаходження відьми? — обережно запитав Микола.
Всеволод навіть не здригнувся.
- Миколо, залиш нас із наставником, - твердо сказав він. - У мене важлива розмова.
Юнак ще кілька секунд дивився на нього, ніби намагався зрозуміти, що відбувається. Потім кивнув.
- Добре.
Вони рушили коридором у бік площі.
Їхні голоси швидко стихли, і я зрозуміла: почути продовження розмови вже немає жодного шансу. Якщо я зроблю хоча б крок - мене викриють.
Тому я тихо вислизнула з башти.
Висновки для себе я зробила.
Можна вигнати інквізитора з Ордену.
Але Орден з інквізитора - ніколи.
Коли двері зі скрипом відчинилися, я вже сиділа за столом.
Переді мною стояла миска з грибною юшкою, ще тепла вечеря чекала на столі. У хаті пахло сушеними травами й димом від печі.
Всеволод зупинився на порозі.
Його брова здивовано піднялася, коли він побачив мене.
- Ми щось святкуємо?
Я підвела на нього погляд.
- Так. Прощання.
Сказала дуже прямо. І дуже чесно.
- Я не відмовлюся від персня. Тому для тебе бачу лише одну можливість… їдь.
Він повільно зачинив двері за собою.
- Виганяєш?
- Так.
Сум і розчарування з’явилися в його погляді. Він мовчки підійшов до столу й сів навпроти мене.
Кілька секунд просто дивився на юшку, з якої ще піднімалася тонка смуга пари.
Потім взяв ложку.
Надсьорбнув. Ложка за ложкою. Я мовчки спостерігала.
- Орден шукає диявола, що сидить у твоїй печатці, - нарешті заговорив він.
Його голос звучав тихо і втомлено.
- Він неконтрольовано голодний. Чим більше ти його годуєш, тим більше він хоче.
Ще одна ложка.
- З кожною новою жертвою інтервал буде скорочуватися. Він стане сильнішим. - Всеволод повільно провів ложкою по дну миски.  І одного дня він просто забере контроль над твоїм тілом. І тоді ти вже нічого не зможеш зробити.
Я спостерігала. Спокійно. Наче дивилася на щось зовсім буденне.Ще один ковток. І ще один.
Всеволод поставив ложку на край миски і повільно підняв на мене очі.Його пальці раптом здригнулися.
Ложка вислизнула з руки і глухо вдарилася об стіл.Всеволод схопився за горло.
- Варвара… - хрипко видихнув він.
Його тіло різко сіпнулося. Лава перекинувся, коли він упав на підлогу.
Я дивилася. Спокійно. Піна повільно виступила на його губах. Руки судомно стискали повітря, ніби він намагався вхопитися за життя, яке вислизало з нього.
- Вар… - його голос зламався.
Очі дивилися прямо на мене. У них було все. Біль. Нерозуміння. І остання надія. Я чекала. Чекала, що щось ворухнеться всередині. Біль. Страх. Каяття. Хоч щось. Але не було нічого.Лише дивний спокій.
Ніби я спостерігала за чужою смертю.
Тіло Всеволода здригнулося востаннє.
Його руки повільно опустилися на підлогу.
Очі залишилися відкритими.
У хаті стало тихо.
Я сиділа нерухомо ще кілька секунд, дивлячись на нього.
Потім повільно підвелася і підійшла ближче.
Опустилася поруч.
Його шкіра вже починала холонути.
Я дивилася на обличчя чоловіка, якого колись кохала. І раптом зрозуміла щось страшне. Я нічого не відчуваю. Ні болю. Ні жалю. Ні навіть суму. Лише порожнечу.
- Отже… - тихо прошепотіла я, мій голос прозвучав дивно чужим,-  Ось ким я стала.
Чорниш тихо зістрибнув зі столу і підійшов ближче.
Його жовті очі блищали в напівтемряві.
- Варвара… - тихо промовив він.
Я підвелася і подивилася на тіло Всеволода.
- Тіло потрібно закопати, - холодно сказала я.
І тільки тоді зрозуміла ще одну річ.
Темрява всередині мене більше не була гостем.
Вона стала домом.