Смерть

Внизу, в холодному підвалі, темрява обвивала мене, як щільна ковдра. Повітря пахло вогкістю і старим деревом, але з ним змішався ще один запах - запах крові, що залишився зі мною після смерті Фредеріка та Чорної Ластівки. Серце билося швидко, груди тиснули, мов невидимі руки стискали їх зсередини.
Спочатку це був просто дискомфорт: тремтіння в пальцях, сухість у роті, дивне тяжіння в животі. Та з кожним днем воно наростало, повільно, немов хвиля, що піднімається над каменем. Голова стала ясною, але думки оберталися тільки навколо одного — прагнення.
Я відчувала, як кров пульсує в мені, ніби просить виходу. Тіло нило, живіт стискався, руки тряслися від напруження. Пульс у скронях ревів. Кров, гаряча і густіша за звичайну, вабила. Я відчувала, як це голодне бажання живої крові пробуджує кожен нерв, кожен м’яз, змушує серце стукати ще швидше.
Тьмяне світло свічок кидало довгі тіні на стіни. Я стояла над Августом. Його руки були прив’язані мотузками, очі широко розкриті від страху. Його серце билося шалено, він ледве дихав - і ця енергія, цей страх був таким солодким.
Я відчула, як голод, що залишився після Фредеріка та Чорної Ластівки, наростав до неймовірної сили. Кожен подих Августа, його тремтіння і страх ставали для мене енергетичним живленням.
- Тепер ти станеш частиною мого ритуалу… - прошепотіла я, і мій голос тремтів від насолоди й жадоби.
Я підняла кинджал. Моя рука не тремтіла. Одним точним рухом я завершила ритуал, розриваючи останній опір Августа. Кров повільно ковзнула до печатки, і я відчула, як голод відступив.
- Варвара, можливо, зніми печатку? - тихо прошепотів Чорниш.
Я грізно прошипіла до кота.
Кап. Кап.
Кожна нова, тепла крапля, що ковзала по печатці, все більше й більше задовольняла мого звіра, якого я вже не могла стримувати.
Різкий біль пронизав низ живота. Рука машинально опустилась на круглий живіт.
Пинок.
- Ще рано! - прошепотіла я.
Я піднялася нагору, взяла завчасно приготовлені рушники, таз і нагріла теплої води, руки трохи тремтіли, але думки залишалися дивно ясними.
Біль у низу живота наростав, а спина нила так сильно, немов хтось увігнав у неї ніж і повільно пилив кожен нерв.
- Давай за Всеволодом збігаю? Я на повитуху не навчався, нічим не допоможу! - пронявчав Чорниш.
Я лише кивнула, погоджуючись з його пропозицією.
З кожною хвилиною перейми ставали сильнішими. Я вже не могла стримувати біль і затиснула в зубах край хустини.
Стогін болю зірвався з губ, і я відчула, як дитина вислизнула з мене на холодну підлогу.
З останніх сил я підвелася на ліктях і поглянула на закривавлене маленьке тільце. Хлопчик. Наш із Всеволодом син.
- Захар… - прошепотіла я.
Я намочила шматок тканини в теплій воді й обережно витерла сина.
- Маленький мій… - прошепотіла я, стираючи залишки крові з його крихкого тільця.Він тихо пискнув і ворухнув маленькою ручкою, ніби шукав тепло.
Коли двері будинку з гучним стуком відчинилися, я напівлежачи на печі намагалася нагодувати нашого сина.
На вустах Всеволода спершу з’явилося нерозуміння, змішане з радістю. Він невпевнено зняв із себе жилет - той впав на підлогу. За ним на підлогу впали важкі черевики.
Повільно, ніби боявся поворухнути повітря, Всеволод підійшов до нас і опустився на край печі.
- Варвара… наш малюк… - промовив він, і по його щоці скотилася сльоза.
- Так… наш. Хлопчик.
Його сильна рука ніжно лягла мені на щоку, і я відчула хвилю неймовірного тепла, від якого ніби виростали крила.
У нас було те тихе, тепле щастя, про яке люди мріють усе життя.
А ми знайшли його там, де, здавалося, не мало бути нічого, крім ненависті.
***
Ранок був тихим надиво надто тихим. 
Я прокинулася раптово, ніби щось штовхнуло мене зсередини. Серце билося швидко, але спершу я не могла зрозуміти, що саме мене розбудило.
Я машинально повернула голову до колиски.
- Захар… - тихо покликала я.
Маленьке тільце лежало нерухомо, загорнуте в тканину. Його обличчя було спокійним. Надто спокійним. Він не ворушився.Я доторкнулася до його щоки. Холод. Моя рука завмерла.
- Ні…
Я взяла його на руки, притиснула до себе, ніби могла зігріти власним теплом.
- Захар, прокинься… - прошепотіла я, злегка похитуючи його, як робила це щоночі.
Його голівка безсило відхилилася назад.
Жодного подиху. Жодного руху.
Лише тиша. 
-Всеволод, він не дихає! - панічно закричала я та злегка вдарила по маленьких щічках.
Холодні. Життя покинуло його дитяче тіло ще вночі.Всеволод панічно пригнувся над бездиханним тілом нашого сина. Його руки тремтіли, коли він торкнувся маленьких пальчиків.Холодне.
Сльози покотилися по його щоках, коли він притиснув тіло до себе.
Я сиділа на підлозі довго.
Можливо хвилини.
Можливо години.
Час перестав існувати.
Ми сиділи в тиші будинку. Кожен думав про своє. Про несправедливість життя. Про таку швидку смерть нашого сина.
Щастя таке коротке… Іноді воно з’являється раптово і так само раптово зникає.
Наше маленьке щастя - Захар - пробув з нами лише сім коротких місяців.
Дитина, яка ще не згрішила, не скривдила нікого.
І так жорстоко розплатилася…
Сльози пересохли. Більше не було схлипів. Лише холод і нав’язлива думка.
Якщо світ забрав у мене сина - я заберу у світу все. Якщо Бог, у якого так вірив Всеволод, не вберіг нашого сина, то це зробить моя темрява. У грудях щось остаточно зламалося. Те, що ще вчора було серцем.
На заході сонця Всеволод викопав ямку для маленького тільця нашого сина під старою яблунею.
З моменту усвідомлення, що нашого сина більше немає, ми не розмовляли. Лише час від часу дивилися один на одного - і відразу відводили погляд.
Коли настав час прощатися, я опустилася на коліна та ледь чутно прошепотіла:
- Я повернусь за тобою.
Коли перша жменя землі впала на тіло Захарчика, я розвернулася і пішла в хату. Я не могла дивитися, як земля ховає мою дитину.
Пізно вночі, коли темрява остаточно вступила у свої права, а Всеволода не було вдома, я взяла лопату.
У підвалі, в центрі намальованої зірки, я викопала невелику яму - там і буде спочивати тіло Захара.
Обережно я опустила маленьке тільце в землю.
Запалила свічки.
Полум’я тихо затремтіло, кидаючи тіні на сирі стіни підвалу.
І пошепки промовила:
«Не забирайте його у безодню.
Нехай душа не згасне у темряві.
Нехай вона блукає між світами,
поки не знайде шлях назад у життя.»
Сльози тихо капали з щік на маленьке тільце.
Я втратила лік часу.
Лише коли почувся скрип вхідних дверей, я зрозуміла, що повернувся Всеволод.
Чорниш тихо, майже беззвучно, сидів поруч. Його жовті очі світилися в темряві, ніби він бачив щось, чого не могла побачити я.