Коли минуле наздоганяє

Сонячне проміння ледве пробивалося крізь щільно засмикнуті фіранки, залишаючи на стіні бліді золоті смуги. Ранок був тихий і несподівано спокійний, ніби нічні події були лише дивним сном.
Я спробувала підвестися, але відразу зрозуміла, чому не можу. Важка рука лежала на моїй талії, міцно притискаючи до ліжка.
Я повільно розплющила очі.
Поруч спав Всеволод.
Його дихання було рівним і спокійним, темні кучері розсипалися по подушці, трохи заплутавшись після сну. Одна його рука ніжно лежала на моєму животі.
На мить я просто дивилася на нього. Так близько. Так спокійно.
Я обережно обсмикнула кофту нижче, щоб прикрити оголений живіт, намагаючись не розбудити його.
Даремно.
- Добрий ранок… - сонно пробурмотів він.
Його очі повільно відкрилися.
На секунду я забула, що хотіла сказати.
Його погляд був ще затуманений сном, кучері злегка сплуталися. Пухкі губи пересохли після сну, і це викликало у мене несподіване бажання провести по них пальцями.
Я швидко відвела погляд.
- Всеволод… прибери руку з моєї талії.
Він кліпнув, ніби тільки зараз зрозумів, що відбувається.
- Це… машинально уві сні вийшло, - пробурмотів він, одразу прибираючи руку.
Всеволод підвівся з ліжка і сів на край. Із бильця він узяв свій годинник, швидко поглянув на час і насупився.
- Потрібно йти.
-  Котра година? - запитала я, хоча й так розуміла: чим раніше ми підемо, тим краще.
Чим менше живих людей нас бачать - тим краще для мертвих, яких уже почали турбувати, шукаючи докази й тіла.
- Сьома, - відповів він. - Але нам справді потрібно поспішати. Сьогодні з області має приїхати криміналіст, який візьметься за справу. Можливо, тоді розслідування піде швидше.
- Головне, щоб воно взагалі не зупинилося.
- Не думаю, - знизав плечима Всеволод. - Я вчора розмовляв із колегами. Вони його хвалять. Кажуть, що непоганий спеціаліст.
- Колегами?
Я вимовила це слово так, ніби воно було чужим.
Хоч чудово почула.
Колегами.
-  Так, - спокійно відповів він. - Я працюю слідчим.
Я мовчки дивилася на нього.
Яке ж дивне переплетіння часу.
Колись він полював на відьом.
А тепер полює на злочинців.
Світ змінюється… але люди, здається, ні.
- Про таке потрібно одразу розповідати! - обурено сказала я.
Ти не запитувала, - спокійно відповів він. - Та й у нас ще не було часу, щоб познайомитися ближче.
Я підняла брову.
- Ближче? Як саме? Учора, здається, хтось дуже активно намагався роззнайомитися. Якби я не знепритомніла, навіть не знаю, чим би закінчилося подібне знайомство.
У цей момент пролунав до болю знайомий котячий нявкіт.
Я різко повернула голову.Чорниш.
Серце радісно підскочило.
Дурнувата посмішка сама з’явилася на моїх губах, і я миттєво підбігла до нього, схопивши кота в залізні обійми.
- Як же я за тобою сумувала… - прошепотіла я так тихо, щоб почув лише він.
Чорниш задоволено розплився у мене на руках, ніби справжня чорна калюжка.
До біса всю мою обережність щодо потойбічного.
Цей кіт розмовляє - і це найкраща новина за сьогодні.
Я взагалі не уявляю свого дня без його сарказму.
- Магдалена… а давно Чорниш навчився розмовляти? - раптом промовив Всеволод, присідаючи біля мене навпочіпки.
Між нами повисла тиша.
Я повільно підняла голову.
Може… мені почулося?
Може… я неправильно зрозуміла?
- Усі коти розмовляють, - нарешті сказала я. - По-своєму нявкають.
- Ти чудово зрозуміла, що я мав на увазі.
І тут сталося дещо дивне.
Я і Чорниш одночасно повернули голови й подивилися один на одного.
Повільно.
Дуже повільно.
Ми обидва не очікували, що Всеволод справді почує кота.
Чорниш завмер у моїх руках.
Його очі округлилися настільки, що, здавалося, зараз просто випадуть.
Він витріщився на Всеволода так, ніби вперше в житті бачив людину.
- Що… що ти щойно сказав?! - прошипів він.
Потім різко випростався в моїх руках.
- Ти… ти його почув?!
Його хвіст нервово смикнувся.
- Ти людина…
Кіт ковтнув повітря, все ще дивлячись на Всеволода.
- І ти… ти мене почув?!
Чорниш буквально вискочив із моїх рук і одним стрибком опинився на столі. Його хвіст миттєво розпушився, шерсть стала дибки, а очі округлилися настільки, що здавалося - ще трохи і вони просто випадуть з орбіт.
- Це незаконно! - обурено випищав кіт, нервово смикаючи хвостом. - Я тут, між іншим, щоб розважати Лею сарказмом, а не вести інтелектуальні бесіди з колишнім інквізитором! Хто дозволив тобі чути мене?!
Всеволод лише спостерігав за цією сценою, трохи нахиливши голову набік. На його губах з’явилася ледь помітна усмішка, яку він, здається, намагався приховати.
-  Магдалена… я… я навіть не знаю, що сказати… -пробурмотів він, трохи червоніючи.
- О, чудово! - обурено фиркнув Чорниш. - Просто прекрасно! Тепер усе моє саркастичне життя піде нанівець. Тепер я змушений цензурувати себе, бо… бо він мене чує!
Я не витримала і тихо розсміялася.
- Ой, Чорниш… -прошепотіла я, витираючи сльози сміху. - Тепер він знає, хто ти насправді.
Кіт глянув на Всеволода з дивною сумішшю обурення, підозри і зловтіхи. Його жовті очі буквально говорили:
«Ти щойно зламав систему, інквізиторе… тепер буде весело».
І чомусь мені здалося, що так воно і буде.
Раніше Всеволод або справді не чув Чорниша… або дуже переконливо робив вигляд, що не чує. І, чесно кажучи, це було навіть краще.
Але тепер усе змінилося.
Щось підказувало мені, що Чорниш не залишиться без відповіді. На кожну його колючу фразу Всеволод тепер зможе знайти ще гострішу.
І це, без сумніву, обіцяло бути… цікаво.
Саме в такому дивному складі - я, Всеволод і дуже обурений Чорниш - ми покинули будинок.
Ранкове повітря було прохолодним, свіже після нічної роси. Сонце лише піднімалося над деревами, і подвір’я виглядало майже мирно але ми навіть не встигли вийти за межі подвір’я, як біля воріт зупинилася знайома машина.
Дверцята відчинилися, і з неї вийшов слідчий Костянтин Павлович.
- Прибираєте уліки? - напівжартома кинув він, підходячи ближче.
Потім простягнув руку Всеволоду.
- Всеволод Іванович? А вас яким вітром до нас занесло?
- Відпустка, - спокійно відповів Всеволод, потискаючи руку. - До батьків приїхав. А тут пані Магдалена жаліється на вас, що ви слідство затягуєте. Не даєте їй зробити ремонт.
Слідчий тихо зітхнув.
- Ви маєте розуміти… ми робимо все можливе і неможливе. Але не можемо з’ясувати ті деталі, які потрібні, щоб закрити справу. Пані Магдалена поза підозрою. Тіло немовляти, яке ми знайшли, закопали багато років тому. Ми схиляємося до того, що це зробила та стара жінка.
- Розумію, - коротко відповів Всеволод. - Усе має бути по протоколу.
У цей момент біля машини слідчого зупинився білий джип.
Двері відчинилися, і з нього вийшов молодий чоловік - коротко стрижений, у темному пальті, з акуратними окулярами. Він виглядав надто спокійним для людини, яка щойно приїхала на місце масового поховання.
- Доброго ранку, - сказав він рівним голосом. - Я новий криміналіст з області. Григорій Решетник.
Він потиснув руку спочатку Всеволоду, потім слідчому. Вони коротко представилися у відповідь.
Коли черга дійшла до мене, я раптом відчула дивне, тривожне хвилювання.
Ніби повітря навколо стало густішим.
- Доброго ранку, - сказала я. - Я Магдалена. Майбутня власниця маєтку.
Чоловік зняв окуляри.
І в ту ж секунду мій погляд зустрівся з його сіруватими очима.
Моє серце на мить пропустило удар.
У його очах було нерозуміння. І щось ще… щось дуже знайоме.
-Ми раніше десь зустрічалися? - прискіпливо запитав він.
У його голосі прозвучала тінь недовіри.
Я збрехала.
- Ні, - тихо відповіла я і зробила крок ближче до Всеволода, майже інстинктивно ховаючись у його присутності.
- Питаю, бо ваші очі здаються мені дуже знайомими, - сухо сказав він.
Потім знову одягнув окуляри і перевів погляд на подвір’я.
- Раз ми вже тут зібралися повним складом, пропоную показати місце розкопок. Я вчора ознайомився з доказами, але хочу побачити все на власні очі.
Я відчула, як у грудях повільно піднімається тривога.
- Можливо… ми підемо? - обережно запитала я. - Поки ви будете тут усе вивчати.
Я сама почула, як дивно звучить мій голос.
Ніби налякана лань.
І, чесно кажучи, саме так я зараз і почувалася.
Уся ця ситуація виглядала як якийсь дурнуватий сюр. Я. Всеволод. Чорниш.
А тепер ще й… Фредерік?
Що тут, у біса, відбувається?
І що такого я зробила в минулому, що в майбутньому доводиться розгрібати це всім нам?..
- Лея, до біса… Мені, між іншим, дуже цікаво, як так сталося, що цей інквізитор воскрес! Хто натиснув кнопку «повернутися у світ живих»? Я хочу написати скаргу! - обурено промяукав Чорниш, крокуючи за нами до маєтку.
Його хвіст нервово смикався, а в голосі звучала щира образа на несправедливість цього світу.
- Коли ви знайшли потаємний хід? - запитав Григорій, крокуючи коридором, що вів до підвалу.
Його голос звучав рівно, майже байдуже. Занадто рівно.
- Його знайшов Іван Михайлович Левицький, - спокійно відповіла я. - Коли прокладав мені нову проводку. Стара проводка вже не витримувала нові прилади.
Я намагалася говорити впевнено, але щось у погляді криміналіста змушувало мене нервувати.
І водночас… він виглядав так, ніби справді не пам’ятав мене.
- Цікаво, - протягнув Григорій, оглядаючи темні стіни коридору. - Навіщо самотній жінці потаємні ходи?
Мені й самій це цікаво… Було.
До того моменту, поки я не почала свої… надто захопливі подорожі в минуле цієї жінки.
Ми спустилися до підвалу.
Повітря тут було важким, сирим, наповненим запахом землі та старого каміння.
- Тіло немовляти тут знайшли? - холодно запитав Григорій, вказуючи на центр колишньої зірки, вирізаної на підлозі.
Я мовчки кивнула.
- Так, тут, - підтвердив слідчий Костянтин Павлович. - Експертиза показала, що це був хлопчик. Вік смерті - до року. Саме поховання зроблене понад двадцять років тому. Ця стара тут таке витворяла, що волосся стає дибки.
Григорій повільно обвів підвал поглядом.
- Крім підвалу більше ніде не копали?
- Ні, - відповів слідчий. - А ви підозрюєте, що тут може бути не одне тіло?
Криміналіст коротко кивнув.
- Так. Потрібно перекопати подвір’я.
У підвалі на секунду запанувала тиша.
- А якщо там нічого не знайдете? - спокійно, але з викликом запитав Всеволод.
Григорій на мить завмер.
Його плечі ледь помітно напружилися.
- Розкопки все покажуть, - холодно відповів він. - Ви ж хочете, щоб ваша кохана якнайшвидше переїхала до маєтку.
Кров у моїх венах раптом похолола.
Серце скажено закалатало в грудях.
Дихання, ще мить тому рівне й спокійне, стало уривчастим.
Наляканим.
Наче зайця загнали в пастку.
І цією пасткою був Григорій. Інквізитор.
Він повільно пройшов повз мене.
Настільки близько, що я відчула запах його парфуму.
І тоді тихо, майже нечутно, прошепотів:
- Я все пам’ятаю, Варваро.
Повітря вирвалося з моїх грудей різким вдихом.
Дихання стало нерівним.
Занадто швидким.
Скоріше паніка, ніж контроль.
Я машинально схопилася рукою за холодну кам’яну стіну.
Але замість підвальних стін маєтку перед очима раптом з’явилися інші. Темні. З дерев’яних балок. Тісні. Сирі. Підвал. Минуле. Усвідомлення прийшло швидко. Надто швидко.
Але радості від нього не було жодної.
Лише холодний, липкий страх, що повільно розливався всередині.