Останній подих Ластівки

Слабкість у всьому тілі була настільки сильною, що я ледве підіймалася з ліжка, щоб приготувати їжу. М’язи рук і ніг боліли так, ніби я без перепочинку пробігла увесь ліс у пошуках звіробою. Кожен рух давався важко, ніби тіло більше не належало мені.
Навіть мазь для розтягнених м’язів і зменшення навантаження на них нічим не допомагала. Я старанно втирала її у плечі та руки, сподіваючись відчути полегшення, але біль і втома нікуди не зникали.
Все, про що я могла думати останнім часом, - Це нескінченна втома та нудота.
Найдивніше було те, що навіть запах трав, які я збирала роками, тепер викликав у мене огиду. Від тих самих пучків звіробою, м’яти та чебрецю мене воротило так сильно, що вже більше місяця я навіть не наближалася до своїх сушених запасів.
Хоча розуміла, що вони потрібні - і для лікування, і для настоїв, і для звичайного щоденного життя.
- Сьогодні знову погано? - запитав Всеволод і сів поруч зі мною.
Я не стала відповідати. Лише тихо кивнула.
Він уважно дивився на мене, ніби намагався зрозуміти більше, ніж я сама могла пояснити.
- Можливо, я в місто за лікарем схожу? - сказав він трохи стурбовано. - Не подобається мені твій стан.
Я мовчала кілька секунд, обмірковуючи власні здогади, що вже кілька днів не давали мені спокою.
- Всеволод… - тихо промовила я. - Мені здається, що тут не лікар потрібен. Сходи краще в місто за повитухою. Мені здається… що я ношу під серцем наше дитя.
Обличчя Всеволода на секунду стало серйозним, ніби він намагався осмислити почуте. А вже за мить на його вустах зявилась широка щаслива усмішка.
Що є сили він стиснув мене у своїх обіймах і пристрасно поцілував.
- У нас буде дитя! - вигукнув Всеволод так голосно, що в мене аж заклало вуха.
- Ну що ж… - позіхнув Чорниш. - Схоже, скоро в цьому домі буде ще одна істота, яка не дасть мені спокійно спати.
Мій погляд ковзнув до кота, що ліниво грівся на лежанці біля печі.
То я справді ношу дитину?
Мої руки обережно лягли на живіт. Дивне тремтіння з’явилося на кінчиках пальців.
Наша з Всеволодом дитина.
Породження нашого кохання.
- Всеволод… а якщо я помиляюся?
- Я сходжу в місто по повитуху. Нехай прийде й подивиться, - сказав він.
Я лише кивнула, хоч у грудях з’явився дивний страх перед невідомістю. Я розуміла: після слів повитухи нічого вже не буде так, як раніше.
- І на кой чорт ти його відправила в місто? - нявкнув Чорниш, зручно влягаючись у мене на ногах коли двері за Всеволодом засинились.
- Ми хочемо впевнитися.
- У чому? У тому, що я знав ще місяць тому? - позіхнув Чорниш. - А може ще й пів міста покличете? Бо, здається, тільки вам двом ще не очевидно, що в домі скоро буде третій мешканець. Якщо, звісно, не враховувати мене.
Через деякий час двері важко скрипнули, і до хати зайшла повитуха.
Невисока жінка в темній хустці з уважним, трохи суворим поглядом. Вона принесла з собою запах сухих трав і прохолодного осіннього повітря.
Всеволод стояв біля столу так прямо, ніби перед судом.
- Ви кликали мене? - спокійно запитала жінка.
- Так, - коротко відповів він. - Моя… дружина нездужає.
Чорниш тихо фиркнув.
- «Нездужає». Яке ніжне слово для того, що відбувається.
Я сіла на край ліжка, відчуваючи, як серце б’ється швидше.
Повитуха підійшла ближче. Її руки були теплі й упевнені. Вона довго дивилася на мене, потім торкнулася мого зап’ястя, уважно слухаючи пульс. Після цього обережно поклала руку на живіт.
У кімнаті запанувала тиша.
Навіть Чорниш перестав рухати хвостом.
Всеволод стояв біля стіни, стиснувши кулаки. Його плечі були напружені так, ніби він чекав вироку.
Повитуха підняла на нього очі.
- Можете заспокоїтися, пане.
Кілька секунд він просто дивився на жінку.
- Вона носить дитину, - сказала повитуха спокійно. - Місяць другий, не менше.
Тиша в кімнаті ніби розсипалася на дрібні уламки.
Всеволод повільно видихнув.
- Тобто… - він на мить запнувся. - Це правда?
- Правда, - кивнула повитуха.
Чорниш ліниво потягнувся на столі.
- Ну нарешті. Я вже почав думати, що людям потрібен окремий суд, щоб підтвердити очевидне.
Всеволод підійшов ближче до мене і дивився так, ніби бачив уперше.
- Варваро…
Його голос став тихим.
- У нас буде дитина.
Чорниш перевернувся на спину і задоволено муркнув.
- Чудово. Інквізитор, відьма і майбутня маленька катастрофа. Я передчуваю дуже цікаві роки.
Коли за повитухою зачинилися двері, у хаті знову стало тихо. Ми з Всеволодом мовчки притягнулися одне до одного і потонули в обіймах. Його руки міцно обіймали мене, ніби він боявся відпустити навіть на мить.
Ми стояли так довго, насолоджуючись кожною хвилиною, кожним подихом. Світ раптом став простішим і теплішим. У цій тиші було щось нове - спокій, якого я не відчувала вже дуже давно.
- У місті говорять, що Фредерік сьогодні помер, - промовив Всеволод спокійно, ніби сказав про якусь незначну дрібницю.
Його слова повисли в повітрі.
Але я навіть не здригнулася.
Тепер Фредерік залишився у минулому. Там, де йому і місце. Там, де більше немає влади над моїм життям.
А ми з Всеволодом маємо право на щастя.
- Значить, така в нього доля, - спокійно відповіла я і зробила великий ковток води.
Мій голос не тремтів. Він звучав твердо, холодно і рівно, як лезо ножа.
Всеволод уважно подивився на мене.
- Сподіваюсь, ти кажеш правду. Бо зараз іде розслідування.
Я відчула, як у грудях щось ледь помітно здригнулося.
- Кажуть люди, що з ним дуже часто крутилася одна з розпусниць із дому веселощів. Прізвисько у неї, здається, Чорна Ластівка.
Оце вже була халепа.
Мої руки завмерли в очікуванні продовження, але Всеволод замовк. І ця тиша була навіть страшнішою за будь-які слова.
Я не знала, як мені реагувати.
Пошуки Дусі не віщували нічого доброго. Навпаки - обіцяли лише нові проблеми.
Так, вона, скоріш за все, триматиме язик за зубами. Придумає щось, щоб викрутитися, скаже, що нічого не знає.
Але якщо справа дійде до справжнього допиту - це вже біда.
На допитах кожен думає лише про себе. Про свою шкуру. І я могла це зрозуміти.
Але допустити, щоб Чорна Ластівка бовкнула щось зайве, я не могла.
Не тепер.
Не тоді, коли в моєму житті нарешті з’явилося те, за що варто боротися.
Я повільно опустила руку на живіт.
Тепер я боролася не тільки за себе.
Пізно вночі, коли дихання Всеволода стало рівним і спокійним, я тихо висковзнула з-під теплої перини. Хата була занурена у темряву, лише вуглинки в печі ледь жевріли, кидаючи на стіни тремтливі тіні.
Я обережно одягла завчасно приготовлений одяг, намагаючись не видати жодного зайвого звуку, і тихо вийшла з будинку в напрямку міста.
Ніч була глибока. Місто майже спало. Вузькі вулиці лежали тихі й порожні, ніби завмерли у холодному повітрі. Лише з дому веселощів долинав шум - сміх, голоси, дзенькіт кухлів і веселі суперечки, які розливалися ніччю, мов хвилі.
Я сперлася на холодне дерев’яне крильце навпроти і стала чекати.
Один за одним задоволені відвідувачі покидали дім веселощів. Дехто виходив хиткою ходою, дехто - сміючись, а дехто мовчки натягував плаща, ніби боявся, що його впізнають.
Ніч повільно тягнулася, а я терпляче стояла в тіні, не зводячи погляду з дверей.
Раптом на порозі з’явилася Чорна Ластівка. Поруч із нею стояв високий темноволосий чоловік, одягнений у темний плащ, який носять члени ордену.
Від цього мені стало гидко.
Створювати правила - для чого? Щоб самим же їх порушувати?
Інквізиція була найгіршим, що могли створити люди. Вони поставили себе над законами, над мораллю, над страхом. Фактично створили тих, для кого закони і правила не писані.
- Обов’язково буду чекати… - прощебетала Ластівка, нахиляючись ближче до свого клієнта.
І я ще раз переконалася, що своє прізвисько вона отримала не випадково. Її голос був солодкий, м’який, манливий - саме такий, що щоночі кликав нових відвідувачів.
Чоловік озирнувся довкола і тихо прошепотів:
- Завтра, я обіцяю, ти будеш благати про закінчення.
Фу. Гидко. Подумки промовила я.
Коли чоловік зник у темряві вулиці, я вийшла з тіні і повільно наблизилася до Дусі, яка саме докурювала самокрутку.
- Варвара… - з острахом протягнула дівчина, дивлячись на мене.
Але вона швидко розслабилася, коли побачила, що в моїх руках нічого немає.
Які ж інколи люди бувають наївні.
Якщо людина виглядає беззбройною - це ще не означає, що вона вівця.
Іноді це просто вовк в овечій шкурі.
- Я розрахувалась з тобою. Фредерік мертвий! - швидко промовила Дуся і нервово глянула по сторонах.
Навколо була лише тиша і темрява.
Але я прекрасно розуміла: варто їй зробити кілька кроків назад - і вона опиниться в домі, де є її дівчата і десятки чоловіків. Там у мене вже не буде жодного шансу.
- Я знаю, - спокійно відповіла я. - Я прийшла подякувати. І попередити, що орден підозрює тебе. Тому, можливо, варто залягти на дно.
- Я знаю. Август уже мене попередив.
- Ти поїдеш?
- Куди? - знизала плечима Дуся. - Просто не буду потрапляти на очі ордену.
Я ледь стримала сміх.
Орден сам приходить уночі в пошуках задоволення. А вона думає, що зможе просто не потрапляти їм на очі.
- Дуся… - тихо промовила я. - Я в знак вдячності приготувала тобі невеликий подарунок.
Я простягнула їй невеликий флакон із жовто-зеленкуватою рідиною.
Дівчина взяла його з помітною обережністю. По її обличчю було видно: щойно я піду, вона викине його куди подалі.
- Не хвилюйся. Це не отрута, - усміхнулася я. - Я дійсно прийшла подякувати. Якби не ти… я не знаю, як змусила б Фредеріка страждати.
Я зробила крок ближче.
- Дякую тобі за все, Дуся.
І завдала один удар. Точно в ціль.
Дуся безвольно впала на холодну бруківку. В її очах застиг страх, а на губах - слова, які вона вже ніколи не вимовить.
- Я не могла так ризикувати… - тихо прошепотіла я.
Я кинула ніж поруч із її тілом.
Останнім, хто бачив Дусю, був Август.Інквізитор.На нього Падуть усі підозри.
Кров повільно покотилася по моїй руці, торкаючись печатки.
Голод. Жар у тілі.
Я відчула, як ця жадоба прокидається всередині мене, ніби темна сила, що довго чекала свого часу.
Моя рука лягла на холодну кам’яну стіну. Я зробила важкий вдих.
- Що ти таке… чорт забирай… - прошепотіла я, не відриваючи погляду від центру печатки.
Мені здалося, ніби хтось… або щось… дивиться на мене звідти.
Раптом двері дому веселощів зі скрипом рипнули.
Я миттєво сховалася в тіні.Крик.Шум.
Відвідувачі дому розпусти і самі розпусниці висипали на вулицю.
Хтось не приховував радості. Хтось - огиди. А хтось - розчарування. У кожного були свої емоції щодо смерті Чорної Ластівки.
А я відчувала лише одне. Полегшення. І дивний, холодний спокій.