Чорна Ластівка

Пізно уночі, як ми й планували з Всеволодом, вирушили до мого маєтку. Сирість та прохолода листопада пробирали до самих кісток. Зуби дзвеніли, сироти табунами бігли по шкірі, змушуючи ще щільніше кутатися в куртку.
Мій погляд ковзнув по Всеволоду, який залишався спокійним і ні грама не збентеженим холодом. Натомість я звернула увагу на зсунуті на переніссі брови та стиснуті в кулаки руки. Можливо, він і не реагував на холод так, як я, але було щось, що неабияк його турбувало.
- Ти впевнена, що хочеш знати минуле?
Перед самим порогом маєтку запитав Всеволод. Його тепла рука лягла на мою холодну, і я відчула таке необхідне тепло, спокій. Але разом із ними в серці з’явилося до сьогодні незнайоме відчуття. Страх? Можливо. Але якщо це й був він, то з домішкою ще чогось.
Я скинула руку Всеволода і відійшла на крок назад. Наші погляди зустрілися. Ненависть! Саме вона була тією іскрою, що виникала у мене в грудях від одного лише погляду на Всеволода. Чим вона була підживлена - залишалося таємницею.
- Впевнена! - твердо, без жодної тіні сумніву промовила я та увійшла в будинок.
Нічого дивного. Тиша.
Я прислухалася до власних відчуттів. Спокій.
Знайомим проходом я увійшла в коридор, що вів до підвалу. Увімкнула ліхтарик і ступила на першу сходинку. Спокій, що супроводжував мене весь цей час, раптом розвіявся. Дихання збилося. Нога зісковзнула зі сходинки, і я ледь не впала, в останню секунду встигнувши вхопитися за перило.
- Все добре?
Я проігнорувала запитання Всеволода та продовжила спуск.
Мені неймовірно було цікаво минуле Варвари. Що ж сталося такого, що вона пішла на вбивство? Компанія колишнього інквізитора зовсім не заспокоювала. Втім, можливо, це навіть на краще - так я швидше потраплю в минуле.
Тиша.
І повна відсутність думок, що зробити, аби якнайшвидше отримати відповіді на свої запитання.
Рука лягла на шорсткий камінь. Я провела по ньому пальцями. Вони знайомо торкнулися холодної землі, на якій виднілися сліди від зірки, окресленої в коло.
- Що ти робиш? - запитав Всеволод, присідаючи поруч зі мною.
- Я ж тобі казала, що не знаю, як саме бачу минуле. Але це постійно відбувається у підвалі. Тому шукаю спосіб усе побачити.
- Магдалена, можливо, не потрібно ворошити минуле? Не знаєш - то й не знаєш.
- Я так не можу жити, як ти! Мені потрібні відповіді! - яроcно промовила я та підвелася на ноги.
Всеволод теж піднявся, і наші погляди знову зустрілися.
- Лея, можливо, на те воно й минуле, щоб там і залишитися?
Воно б там і залишилося, якби від цього минулого не залежало моє теперішнє. Набридло жити в густому непроглядному тумані. Хотілося ясності. Хотілося відповідей.
- Всеволод, будь ласка, не відмовляй. Я хочу...
Я не встигла договорити. Рука Всеволода різко зжала моє зап’ястя. Ривок.
Теплі, знайомі обійми.
М’які губи Всеволода накрили мої в пристрасному поцілунку. Його язик жадібно увірвався в мій рот, зриваючи з губ тихі стогони. Сильні руки підхопили мене під сідниці, притискаючи ближче до себе.
- Всеволод... - розриваючи поцілунок, простогнала я.
В голові запаморочилось. Силует Всеволода поплив, а в наступну секунду погляд сфокусувався - і я побачила інквізитора.
Запах сушених трав, тверда лава та Чорниш лише підтвердили мої підозри. Я в минулому.
- Варвара, я в ліс перевірити капкани, - промовив інквізитор і вийшов з будинку.
Холод одразу увірвався в тепле приміщення. Я поїжилась і вирішила перевірити свої здогадки.
За дверима лежав сніг. Мороз пробирав до кісток. Знову зима. Не встигла я насолодитися тут літом, як знову прийшла зима. Виходить, від мого попереднього візиту минуло більше пів року.
Змінилося все.
Будинок став затишнішим. Я торкнулася старої печі, з якої раніше виступало потріскане каміння. Тепер же вона була в ідеальному стані. Для трав і мазей у будинку з’явився окремий куточок - облаштована кімната під усі мої зручності. Холодний підвал перестав бути таким сирим і крижаним. Всеволод оббив його дерев’яними балками, які утримували тепло.
Тепер, дивлячись на цей затишок, створений чоловічими руками, я відчувала щось дивне… щастя.
Я відшторила завісу і зайшла до свого куточка. Погляд ковзнув по печатці, яка лежала неторкнута з моменту створення захисного купола.
- Спробуємо, на що я здатна з тобою…
Холодний метал знайомо стиснув мій палець у міцних обіймах. Тепло розлилося по тілу.
З тумбочки я дістала стару, потерту книгу. Пальці впевнено перегортали сторінки, піднімаючи в повітря запах старого паперу, спогади, страхи… і рецепти.
Зупинилася я на рецепті яду, який вбиває повільно, не поспішаючи. Кожен ковток забирає такі необхідні спершу години, потім дні, а за ними місяці й роки. Повільно стирає людину з лиця землі.
З полички на тумбочку важко ліг глиняний горщик та ступка, які роками були просочені запахом трав.
З нижньої полиці я дістала глечик з полином і кинула щедрий пучок у горщик. За ним відправилися звіробій, чистотіл, болиголов. Щедро, не шкодуючи ні грама.
Усі сушені трави я перетерла в однорідну масу і залила гарячою водою. Кінчиком ножа проколола свій палець і капнула кілька крапель крові відьми.
Накрила горщик рушником і поставила на нижню полицю тумбочки.
Нехай настоїться кілька днів. Впитає всі отрути.
***
Тоді ми побачимо, хто виграє цю війну.
- Всеволод, я йду в місто. У мене закінчилась сіль. Тобі щось потрібно?
- Варвара… - промовив Всеволод і взяв моє обличчя в свої міцні, теплі руки. - Ми ж домовлялися, що поки не будемо показуватися в місті. Щоб не привертати увагу і не накликати небезпеку.
- Я знаю. Обіцяю, уваги до себе привертати не буду.
- Я хвилююсь за тебе.
Губи Всеволода ніжно торкнулися моїх, і на секунду у мене промайнула думка - нікуди не йти. Залишитися.
Але в пам’яті раптом сплив момент із в’язниці перед втечею від ордену.
- Сука, якщо я захочу, то ти, як тварина, станеш на коліна і будеш робити те, що я забажаю.
Замок з дзенькотом відкрився, і в камеру увійшов Фредерік. Його похітливий погляд ковзнув по моїй роздертій сукні. Язиком він провів по пересохлій верхній губі, потираючи руки, передчуваючи мою покірність.
Але я не з покірних.
Коли відстань між нами скоротилася, я трохи підняла край сукні і томним голосом прошепотіла:
- Якщо я зроблю все, як ви кажете… я буду в безпеці?
- Так. Обіцяю. Слово інквізитора.
Я опустила погляд сором’язливо, стискаючи край спідниці, і водночас розраховувала відстань.
Чи дістану.
- Тоді я згідна.
Фредерік радісно скинув плащ, і той чорною купою впав на підлогу. За ним полетів і жилет.
Від його похітливих рухів мене почало нудити. Коли на підлогу впала сорочка, відкриваючи оголене чоловіче тіло, я ледь стримала огиду.
У цю секунду я вже не грала роль. Пальці нервово стискали край сукні, прораховуючи план.
Що, якщо нічого не вийде?
Фредерік - останній, з ким би я хотіла провести свій перший раз. Навіть заради порятунку. І щось підказувало мені, що своє він візьме, але слова не дотримає. Спалить мене на вогнищі без жодного докору сумління. Така вже його гнила натура.
Крок. Ще один. Удар.
Фредерік скривився в больовій конвульсії і впав на сиру підлогу, жалібно скавучачи.
- Спати з тобою я не буду! - промовила я і плюнула йому під ноги.
Його кулаки стиснулися до побіління. Грізне сопіння нагадувало розлюченого звіра.
- Ти пошкодуєш!
Фредерік різко схопив мене за щиколотки і смикнув на себе. Мої руки боляче проїхалися по холодному каменю. На долонях виступила кров.
Однією рукою він притиснув мої зап’ястя над головою, а іншою грубо задер спідницю. Я відчула холод його пальців на своїй шкірі. Його палець важко ковзнув по внутрішні стороні бедра. Грубо вриваючись в мене. З губ зірвався стогін болю.
Я виривалася, але це було марно він ввів ще один палець.
Холодна сльоза скотилася по щоці. 
Цок.
Цок.
Кроки. Тихі, віддалені… але ми їх почули.
Фредерік раптово відкинувся від мене, схопив купу своїх речей і вискочив із камери, залишаючи мене лежати на холодній, брудній підлозі.
Я повільно опустила спідницю і скривилася від огиди.
- Всеволод, ти не хвилюйся. Все буде добре! - мої губи торкнулися губ Всеволода, і я вийшла з будинку.
Дорога до міста цього разу була на диво короткою. Ліс стояв тихий, ніби завмер. Люди на площі були спокійними, навіть занадто. Усе навколо затихло, ніби чекало падіння Ордену.
А я і є його кінець.
Я йшла повільно, відчуваючи, як кожен крок віддаляє мене від спокійного життя і наближає до помсти.
У кінці вулиці виднівся дім веселощів, де вночі горіли червоні свічки, а з вікон лунав сміх та музика. Вдень же там панувала тиша.
Орден надавав перевагу не помічати подібних місць, робити вигляд, що їх не існує. Але за зачиненими дверима саме інквізитори часто користувалися послугами розпусниць.
Я бачила це кілька разів. Чула історії ще до того, як потрапила до Орисі.
Тук- тук.
Тихо.
Надто тихо для людини, яка вирішила мститися.
Серце билося рівно, без страху. Рішення було прийняте давно, а сьогодні я лише робила перший крок до його втілення.
- Так? - промовила дівчина років до двадцяти, визирнувши з дверей.
- Мені потрібна Чорна Ластівка.
Брови дівчини здивовано піднялися, але вона мовчки кивнула і зникла за дверима.
У подібних місцях немає імен. Для відвідувачів у них солодкі, сексуальні, загадкові прізвиська, які вони отримують від старшої пані або від клієнтів.
- Варвара? - промовила Дуся, виходячи за поріг веселого дому.
- Так. Пам’ятаєш, ти місяць тому приходила з проханням провести тобі ритуал на збагачення. Допомогло?
Дуся кивнула.
- Значить, я готова назвати суму за послугу.
- У мене немає вибору. Що ти хочеш за ритуал?
- Ти маєш увійти в довіру… в ліжко одному високопоставленому чоловіку і підмішувати йому отруту. Його смерть має бути повільною.
- Хто він?
- Інквізитор Фредерік.
Ім’я впало між нами, як камінь у воду.
Я довго думала, зважувала всі «за» і «проти». Його руки. Його доторки…
Я цього так просто не залишу.
Він заплатить за спробу мене скривдити.
- Варвара… він один із п’яти найкращих інквізиторів у Львові.
- І що? - я ледь усміхнулася. - А ти одна з найкращих розпусниць. Думаю, ти придумаєш, як зробити так, щоб він став залежним від тебе.
Я уявила, як він слабшає день за днем, не розуміючи, що смерть сидить поруч з ним за столом.
Я зробила паузу.
- Я не поспішаю. У мене є час. Я хочу, щоб він страждав довго і повільно. Доза отрути має бути маленькою.
- А якщо не вийде?
- Вийде. Подумай, як тобі найкраще увійти до нього в довіру. А потім повідомиш мені, до якого рішення дійшла.
Я розвернулася і пішла, не озираючись. Деякі дороги не мають шляху назад.