Залишайся

Близько місяця зайняло відновлення Всеволода і увесь цей час мені доводилось підтримувати його в стані сну. Дні тягнулись повільно і тихо, ніби сам час обережно ступав навколо ліжка, на якому він лежав. Я стежила за його диханням, міняла примочки, шепотіла слова, що тримали його між світом і темрявою. Як виявилось це не важко. Набагато важче було не думати. Саме тоді я і усвідомила як це зробила зі мною Орися. Тепер я відчула ту саму м’яку, але міцну павутину сну, в яку вона колись загорнула мене.
На мій подив після закляття перстень з легкістю зліз з мого пальця ніби наситившись моєю кровю та силою. Ще мить тому він стискав шкіру, ніби вростаючи, а тепер слухняно ковзнув униз. Палець пульсував, але разом із болем прийшло дивне полегшення.
Перстень я спустила у підвал та закрила там разом з книгою щоб не відчувати соблазна використати. Сходи скрипіли під ногами, повітря було сире і густе. Я не запалювала ліхтарик довше ніж треба. Просто поклала його в скриню і зачинила кришку. Наче можна так просто замкнути спокусу на ключ.
Інквізиція проходила декілька разів повз будинок, але жодного разу вони не увійшли на територію подвір'я і це ще раз підтвердило мої думки закляття спрацювало як я хотіла. Навіть краще. Я бачила їх крізь фіранку - чорні плащі, холодні обличчя, важкі кроки. Вони зупинялись біля хвіртки, ніби щось шукали очима, але погляд ковзав повз дім, ніби його не існувало.
До мене почали приходити люди з міста за мазями за зілями і я допомагала, але були і ті що блукали не помічаючи будинок. Дехто впевнено стукав у двері, дехто довго кружляв вулицею і йшов геть. Купол відсіював тих, хто ніс лихі думки.
З того дня сильний купол накрив дім від злих умислів і я видихла спокійно. Вперше за довгий час сон став глибшим, а тиша не лякала.
На могилі Орисі я посадила білі мальви. Ніжні, витончені такі не схожі на ту Орисю з якою я познайомилась. Але дивлячись на квіти саме так я уявляла собі Орисю в молодості. Світле волосся м’яко спадало на плечі, очі світилися живим теплом, ніби в них постійно тремтіло сонце. Вона сміялась легко і щиро, не ховаючи зубів, не прикриваючи рота долонею. Її рухи були плавні. 
***
- Варвара, як ти це зробила? - промов інквізитор заходячи в будинок.
Його голос порушив ранкову тишу. Я повільно обернулась.
- Що саме?
-Близько місяця я був без свідомості.-
Він провів рукою по волоссю, ніби намагаючись пригадати. - Я пам'ятаю ліс і далі темно. Тоді на вулиці була прохолодна весна, дерева ще навіть не зеленіли, а зараз справжня весна, все зелене, цвітуть квіти, дерева.
Я мовчала не знала що буде правельним, адже попри все він залишався інквізитором. Його очі уважно вивчали мене.
- Ти довела, що вони мали рацію - промовив інквізитор і я напряглась.
Якщо раніше звинувачення були безглуздими, то зараз так - вони були правдивими і я справді використала магію ту саму голодну магію про яку веліла б мовчати.
- Здасиш інквізиції?
- Ти відьма, а я зрадник святого Ордену!
- Я ж казав, не рятуй інквізитора. Вони після цього стають ще живучішими - мявчить кіт.
Мій погляд ковзнув до обличчя інквізитора. Тиша. Жодних емоцій.
- Чого ти на мене так дивишся?
- Ти нічого тільки що не чув?
- Що я мав чути?
- Дурень він! Мене чуєш лише ти. Де бачено щоб свята інквізиція розмовляла з котом відьми!
Чорниш голосно засміявся і в цей момент інквізитор кинув на нього сердитий погляд.
- Здається у твого кота весна тільки почалась - промовив інквізитор беручи кота на руки і відправляючи за двері на вулицю.
На кутиках моїх губ зявилась ледь помітна посмішка і я прикрила рот рукою. Так Чорниша не попускав ніхто. За дверима ображено нявкнуло.
Інквізитор стояв посеред кімнати, ніби не знав, куди подіти руки. Він виглядав чужим у цьому домі - занадто прямий, занадто суворий серед пахощів трав і теплого світла. Світло з вікна лягало на його плечі, роблячи риси м’якшими.
-Варвара, я хотів би залишитись поряд з тобою, але розумію як це звучить.
- Як звучить?
- Як спокуса. Як слабкість. Як зрада.
- Ти вже назвав себе зрадником. - Всеволод усміхнувся краєм вуст, але в очах лишалась тривога.
- Перед орденом так, але перед собою ще ні.
Тиша знову повисла між нами.
Я відчувала, як дім реагує на нього. Купол не відштовхував його. Не стискав повітря, не холодив стіни. Дім приймав його.
І це лякало більше за слова. Він увірвався в моє життя надто стрімко і дуже міцно в ньому засів.
- Ти боїшся мене? - тихо спитав Всеволод.
Я довго дивилась на його руки. Ті самі руки, що тримали меч. Ті самі руки, що обіймали мене місяць назад коли я підвернула ногу, ніжно, ледь помітно.
- Ні.
Він зробив крок ближче.
Не різко. Обережно. Наче підходив до дикого звіра.
- Я мав би доповісти, - сказав він тихо. - Я мав би привести їх сюди. Але коли я був у темряві… я чув тебе.
Моє серце стиснулось.
- Чув?
- Ти кликала мене. Не словами. Я не знаю, як пояснити. Я знав, що якщо відкрию очі - це будеш ти.
Мені стало холодно.
- Це магія.
- Можливо, - він знизав плечима. - Але якщо це гріх - я приймаю його.
Я відчула, як щось всередині мене тріщить. Не страх. Не сумнів.
Самотність.
Він підійшов ще ближче, тепер між нами лишалась відстань подиху.
- Якщо я залишусь, - тихо сказав він, - ти повинна знати: я не зможу бути інквізитором у цьому домі.
- А ким зможеш?
Він довго дивився на мене.
- Чоловіком.
Серце зробило болісний удар.
Я відступила на крок.
- Не говори того, про що потім пошкодуєш.
- Я шкодую лише про те, що не прийшов раніше.
З кухні почувся стукіт. Мабуть, Чорниш перевернув глечик, мстячись за вигнання. Шкідливий та дуже мстительний кіт.
Я ледь усміхнулась.
- Ти не боїшся, що одного дня я використаю проти тебе ту саму магію?
- Ні.
- Чому?
Він простягнув руку і обережно торкнувся моїх пальців.
- Бо ти вже могла.
І не зробила.
Повітря між нами стало густим.
Вперше за довгий час я відчула не боротьбу. А вибір.
І саме цей вибір почав нас повільно зводити разом.
Не пристрастю. Не сліпим коханням.
А довірою, яка зростала всупереч усьому.