Порятунок

Тихо розмістити Всеволода на коні виявилося ще тим випробуванням. Хоча про інцидент у кімнаті для допиту поки що ніхто не знав, я розуміла - це питання кількох хвилин. І щойно буде виявлено, що троє солдатів Ордену мертві, один інквізитор без свідомості, а інший оголошений зрадником, почнеться така погоня, що сам ліс здригнеться від тупоту копит.
Коня Всеволода я знайшла одразу в стайні. Найбільшою проблемою було посадити напівпритомне тіло в сідло, враховуючи мою травмовану ногу, яка пульсувала болем при кожному русі.
- Залиш… - промовив Всеволод, ніби прощаючись із життям.
- Якщо я тебе тут залишу, то й сама залишуся, - різко відповіла я.
- Не потрібно… - ледь чутно прошепотів він, міцно притискаючи руку до рани.
- Тоді допоможи! Я розумію, що рана кровоточить, але мені потрібно, щоб ти сів на коня. Я сама тебе не підніму!
Ніби на мить забувши про біль, Всеволод зібрав залишки сил і важко вскочив у сідло. Я розмістилася позаду, щоб утримати його, якщо сили остаточно зрадять, і взяла повід.
- Но!
Кінь зірвався з місця, і ми покинули логово Ордену.
Я вела коня знайомою лісовою стежкою. Дерева здавалися темнішими, ніж зазвичай, а вітер шепотів щось тривожне. Раптом я смикнула повід і розвернула коня до старого дерева, в дуплі якого минулої ночі залишила книгу. Ніби пам’ятаючи мою обіцянку повернутися, туди ж повернувся і Чорниш після того як мене повели на допит.
Книгу я обережно поклала в кошик, а Чорниша передала в руки інквізитора.
- Обов’язково мені його тримати? - суворо запитав він.
Я мовчки кивнула.
Можливо, він намагався жартувати, але мені було не до цього. Єдине бажання - швидше дістатися дому.
Як і очікувалося, вже на під’їзді до будинку Всеволод утратив свідомість. Ми ледь не звалилися з коня - диво втримало нас у сідлі, але воно ж нас не врятувало, коли я спробувала підтримати інквізитора, а він усією вагою впав на землю.
- Нам обов’язково його рятувати? - промявчав Чорниш.
Я важко видихнула, відкинула з обличчя пасмо волосся, що прилипло до щоки, і прошипіла:
- Якщо не допомагаєш, то хоча б не заважай!
Я потягла тіло до дверей прихрамуючи на ногу, що неймовірно нила. Раптом відчула жар у руці. А потім - різкий біль, ніби вогонь обпалив шкіру. Я відсмикнула руку й глянула на неї. Кров. Перстень світився дивним, тривожним світлом. Після ранкової погоні він поводився незрозуміло - ніби саме моя кров його активувала.
Я витерла кров об плащ, і пекучий вогонь поступово згас.
- Чорниш, що це за бісовщина?
- Я не знаю, - тихо відповів він. - Я знаю лише те, що мені вклала в голову Орися. Але навіть її знаня у мене не повністю.
Не гаючи часу, я знову підхопила інквізитора й поволокла до хати. Пульс під пальцями відчувався слабко. Я не була впевнена, що зможу його врятувати.
Я дістала з кошика горщик і ступку. Із розвішаних по хаті в’язок сушених трав узяла гілочку деревію - щоб знезаразити й зупинити кров, подорожник - щоб зменшити запалення, ромашку - щоб зняти набряк, трохи соснової живиці та щіпку чебрецю. Усе почала ретельно перетирати до однорідної маси. Вправо, вліво. Рука німіла від напруги, але я не зупинялася.
Погляд ковзнув до Всеволода. Живий. Груди важко підіймалися й опускалися. Я пришвидшилася.
Опустившись перед ним на коліна, я стиснула в руці ніж. Важкий видих. Пальці швидко розстібнули ґудзики на жупані. Вдих. Лезо розпороло сорочку. Видих. Оголене чоловіче тіло відкрилося переді мною, але я змусила себе не думати про це.
Я нанесла мазь на чисту тканину й приклала до глибокої рани, з якої сочилася кров. Сильніше притиснула.
З губ Всеволода зірвався глухий стогін. Він привідкрив очі - погляд був затуманений 
- і знову знепритомнів.
Однією рукою я намагалася тугіше обмотати тканину навколо його тіла, створюючи тиск на рану. Я вперлася плечем у його важке тіло, перекотила на бік, просунула руку під спину й затягнула пов’язку. Важкий видих. Тіло знову опустилося на спину.
- Ще мінімум двічі потрібно обмотати… - прошепотіла я.
- Обмотай ще раз, - протягнув Чорниш. - Якщо він помре, тобі буде прикро. А якщо виживе - прикро буде мені.
- Прись… - видихнула я, ледь витримуючи його сарказм.
Мої руки важко лягли на переплетіння книги. Я розуміла - часу немає. Перше місце, куди прийде Орден, - мій дім.
Я не пам’ятала, щоб у книзі були захисні закляття, але мусила спробувати. Пальці ковзали сторінками… аж раптом вони самі почали перегортатися. Книга відкрилася на раніше порожніх аркушах.
Я прочитала літери, яких не було раніше. Вони не були ані латиною, ані святим письмом - але дивним чином я все розуміла.
- Значить, будемо заклинання читати… - прошепотіла я.
- Може, ну його? - виглянув Чорниш із-під столу.
- Ти на вогнищі хочеш горіти?
- Ні!
- Ото ж.
Я взяла п’ять свічок, ніж, книгу й спустилася в підвал, якого уникала з дня смерті Орисі.
П’ять свічок були розставлені по краях п’ятикутної зірки, вписаної в коло. Я ще раз глянула на слова - нічого про жертви чи приношення. Серце пропустило удар. Але дороги назад не було.
Я запалила свічки й голосно промовила:
Кров’ю кличу - колом замикаю.
Що зі злом прийшло - назад відступає.
Вогонь не спалить, сталь не візьме.
Слово моє - стіна.
Я зробила невеликий поріз. Крапля крові впала в центр кола. Ще одна. І ще. Поки кров не торкнулася персня.
Легкий вітер пронісся підвалом. Свічки затремтіли - і раптово згасли.
Я відчула слабкість і осіла на підлогу.
Що ж таке запечатане в цьому персні, що так сильно прагне крові?