18. Зрада

Як виявилося, далеко з Чорнишем ми не втекли. Навпаки — заблукали й ходили колами, саме тому нас так швидко знайшли. Я була розчарована та разом із тим роздавлена морально. Втеча не вдалася. Тепер мені загрожувала смерть, і від цієї думки всередині все хололо. Але прохання Всеволода довіритися йому звучало багатообіцяюче. Можливо, він справді здатен допомогти — навіть якщо шансів небагато.
Я поглянула на Фредеріка. Цей щур не зводив із мене очей, ніби чекав найменшого руху. У його погляді читалися зневага й пильність. Важко уявити, що потрібно зробити Всеволоду, аби знову отримати довіру Ордену. Один необережний крок — і він сам опиниться під підозрою.
— Куди її? — запитав один із членів Ордену, статусом нижчий за Фредеріка та Всеволода.
— У підвал. Я повідомлю, коли її привести на допит, — рівно промовив Всеволод.
Я помітила, як на нього поглянув Фредерік. У його погляді читалося вагання. Він ніби зважував, чи справді може довіряти інквізитору.
— А ми хіба можемо тобі довіряти? — знову заговорив він. — Хіба не ти попередив цю відьму вчора ввечері? Тебе не було в ратуші, і коня твого не бачили у стайні. Якщо правда випливе назовні — нам усім кінець. Мене спалять без шансу на порятунок, а Всеволода звинуватять у змові з відьмою.
Всеволод на мить замовк, ніби обдумуючи відповідь. Та зрештою впевнено промовив:
— Не хотілося, щоб це випливло... але минулу ніч я провів із блудницею.
Один із прислужників Ордену здивовано зойкнув та одразу закрив рота рукою. Я ледве стримала усмішку — публічні будинки існували давно, і подібне не було чимось незвичайним. Але для Ордену це звучало майже як гріх, що кидає тінь на інквізитора, але все ж більшим гріхом залишався зв'язок із відьмою.
— Панове, я знаю, що церква не схвалює цього, — продовжив Всеволод, — але це не карається смертною карою... та й зрадою не вважається.
Фредерік кивнув на знак згоди та промовив:
— Я буду присутній на допиті.
На його вустах з'явилася холодна, зухвала посмішка. Ніби він уже був переможцем.
***
Кімната для допиту була невеликою, зведеною з грубого тесаного каменю. Сирість, що просочилася в стіни за довгі роки, змішувалася із запахом воску, старого дерева й ладану. Посередині стояв важкий дубовий стіл, укритий подряпинами та слідами часу, а по обидва його боки — два прості дерев'яні стільці з високими спинками. Єдине вузьке вікно, затягнуте дрібними ґратами, майже не пропускало світла. Його замінювало тремтливе полум'я кількох воскових свічок, через яке по стінах танцювали довгі, химерні тіні.
На стіні висів символ Ордену — хрест, вписаний у коло. Простий на вигляд знак, але від нього віяло владою й неминучим вироком. Поряд на дерев'яних кілках висіла товста мотузка, залізні кайдани та шкіряний батіг — речі, призначення яких не потребувало жодних пояснень. Біля дверей стояла масивна дубова скриня, окована залізом, а на столі лежали гусяче перо, чорнильниця та кілька пожовклих аркушів для запису свідчень.
У цій кімнаті не було нічого зайвого. Лише те, що допомагало поставити запитання, отримати відповідь… або змусити її пролунати.
— Сідайте, — сухо наказав один із чоловіків.
Я не сперечалася. Сіла, поклавши руки на коліна, щоб не було видно, як вони тремтять. Пальці все ще пам’ятали тепло персня, який обвив мій безіменний палець. Він не знімався, ніби став частиною мене. Я намагалася не думати про це, зосереджуючись на диханні. Але щоразу в пам'яті спливала цівка крові та перстень, який жадібно її поглинав.
Двері відчинилися. Увійшли Всеволод та Фредерік — зібрані, серйозні, готові вершити долі. Мимоволі погляд ковзнув по сильних руках, на яких проступали вени. Ковзнувши вище, я зустрілася з його байдужим, холодним поглядом. Він випромінював крижаний холод, а не те тепло та ніжність, які дарував напередодні, на світанку.
У погляді не було м’якості чи сумніву — лише холод інквізитора. Рівний, зібраний, професійний. Чорний плащ спадав на плечі, меч залишився за спиною, але сама його присутність робила кімнату ще тіснішою. Він зупинився навпроти, і я завмерла, відчуваючи його дихання надто близько.
— Варваро, — промовив спокійно, ніби обіцяючи, що все буде добре. — Це допит!
Я кивнула на знак згоди, ковтаючи важкий клубок, що застряг у горлі.
— Ви розумієте, чому тут? — запитав Фредерік із посмішкою, а в погляді палахкотів вогонь.
— Мені сказали, що я під підозрою.
— Під серйозною підозрою, — виправив він.
Погляд Всеволода ковзнув по моїх руках, по підвернутій нозі, яку я намагалася не показувати, хоч і відчувала той біль. На мить у його очах щось промайнуло — ледь помітне. Можливо, мені справді здалося. Інквізитор не може дозволити собі співчуття, особливо тут, у стінах Святого Ордену.
— Я нічого не зробила, — сказала я тихо.
— Це і з’ясуємо.
Всеволод сів навпроти. Рухи були точними, як у людини, звиклої до допитів, страт та болю.
— Ваше ім’я?
— Варвара.
— Походження?
— Галичина.
— Родина?
Я запнулася.
— Батька не пам’ятаю. Мати померла, коли я була дитиною. Бабуся Орися виховала мене, але померла восени.
Погляд Фредеріка став гострішим.
— Орися, — задумано протягнув цей щур. Його погляд став гострішим за лезо ножа. — Про неї говорили в місті.
— Говорити могли багато.
— Люди казали, вона займалася лікуванням.
— Так.
— І ще… — Фредерік зробив паузу. — Що її вважали відьмою.
Серце вдарилося об груди, але рівним голосом я все ж промовила:
— Злі язики. Люди бояться того, чого не розуміють.
— А ви розумієте?
Запала тиша. Я відчувала, як тонкий лід хрустить під моїми черевиками. Погляд ковзнув по Всеволоду, який задумано покрутив перо в руці. Я не знала, що відповісти, щоб не заганяти себе в ще більшу пастку, але все ж прошепотіла:
— Я допомагала людям. Мазі, трави — нічого забороненого.
— Допомагали без благословення церкви.
Це було не запитання, а констатація вироку
— Люди не завжди можуть дочекатися благословення, — тихо відповіла я. — Хвороба не питає дозволу.
Його погляд затримався на мені довше, ніж було комфортно. Я проковтнула клубок у горлі та відвела погляд.
— У підвалі вашого будинку знайшли перстень.
Я здригнулася, хоча намагалася не показувати цього.
— Родинний, — промовив Всеволод, і його погляд ковзнув по моєму пальцю, на якому красувався родинний перстень.
— І книгу.
Голос став холоднішим.
— Стару книгу. Її весь час перекладали з місця на місце. Не думала, що зберігати старовинні речі забороняє церква.
Всеволод нахилився вперед, його гострий погляд врізався в мій. Він дивився так, як не мав права. Він рятував мене так, як не мусив.
— Варваро, люди кажуть, що ви живете сама. Що збираєте трави. Що іноді ходите до лісу ночами.
— Я там живу, — відповіла я, не відводячи погляду від інквізитора. Серце гупнуло десь у грудях, а щоки залив рум'янець від подібної інтонації, в якій лише я з усіх присутніх чула підтекст. — Це мій дім.
— А що ви там робите вночі?
— Сплю.
— Люди бачили вас у лісі, коли сонце було далеко за горизонтом.
— Хто бачив?
— Це не має значення. Вас бачили, і ви збирали трави, — з посмішкою промовив Фредерік, чим неймовірно зруйнував момент напруги між мною та Всеволодом.
Кров відлила від обличчя. Якщо хтось бачив… Якщо хтось говорив… Моя ситуація виходила ще гіршою, ніж я могла уявити. А якщо Всеволод нічого не зможе зробити?
— Я ні в чому не винна.
— Це ми вирішимо, — спокійно сказав Фредерік, остаточно ставлячи крапку.
— Ви мені не вірите? — тихо запитала я, тереблячи край подертої спідниці.
— Я вірю фактам.
— А факти?
— Факти поки що проти вас. Допит завершено.
Всеволод підвівся, натякаючи на завершення розмови. Я також підвелася, але не поспішала виходити без відповіді, хоча нога боліла й нагадувала про падіння. Підборіддя тримала високо.
— Що далі? — запитала я, але Всеволод не відповів. Натомість до мене нахилився Фредерік і ледь чутно промовив:
— Вогнище.
Він засміявся — холодно, з передчуттям перемоги.
Я вдарила його — різко, боляче, в ціль. З носа потекла кров. Мене схопили за руки, я боляче вдарилася колінами об холодну підлогу. Всеволод важко видихнув — йому не подобалося те, що сталося, але терпіти знущання я не збиралася.
— Негайно! Розведіть вогнище. Відьму потрібно спалити, поки вона не нашкодила ще комусь! — проверещав Фредерік, притискаючи руку до пошкодженого носа.
Звук удару розірвав тишу раптово та гучно. Я підвела очі й завмерла. Всеволод стояв над Фредеріком, який перебував без свідомості, а з його носа стікала кров. Двоє охоронців кинулися в атаку. Чоловік, що тримав мене, відпустив і побіг допомагати товаришам.
Це був ідеальний шанс тікати. Але без Всеволода вже не хотілося нікуди. Скрегіт кинджала, що вийшов із шкіряних ножнів, різко різонув слух. Я кинула погляд у бік бійки, крик зірвався з моїх губ. Всеволод похитнувся, впав на коліна та притис руку до боку, з якого стікала кров. Не роздумуючи ні секунди, підхопила меч Фредеріка та завдала одного точного удару.
Їхня помилка була в тому, що вони вважали мене беззахисною.