Зрада

Як виявилося, далеко з Чорнишем ми не втекли. Навпаки - заблукали й ходили колами, саме тому нас так швидко знайшли. Я була розчарована. Втеча не вдалася. Тепер мені загрожувала смерть, і від цієї думки всередині все хололо. Але прохання Всеволода довіритися йому звучало багатообіцяюче. Можливо, він справді здатен допомогти - навіть якщо шансів небагато.
Я поглянула на Фредеріка. Цей щур не зводив з мене очей, ніби чекав найменшого руху. У його погляді читалася зневага й пильність. Важко уявити, що потрібно зробити Всеволоду, аби знову отримати довіру Ордену. Один необережний крок - і він сам опиниться під підозрою.
- Куди її? - запитав один із членів Ордену, явно нижчий за званням, ніж Фредерік та Всеволод.
- У підвал. Я повідомлю, коли її привести на допит, - рівно промовив Всеволод.
Я помітила, як на нього зиркнув Фредерік. У його погляді читалося вагання. Він ніби зважував, чи справді може довіряти інквізитору.
- А ми хіба можемо тобі довіряти? - знову заговорив він. - Хіба не ти попередив цю відьму вчора ввечері? Тебе не було в замку, і коня твого не бачили у стайні. Якщо це правда - нам усім кінець.
Всеволод на мить замовк, ніби обдумуючи відповідь.
- Не хотілося, щоб це спливло, - зрештою сказав він. - Але минулу ніч я провів із блудницею .
Один із прислужників Ордену здивовано вскрикнув і одразу закрив рота рукою. Я ледве стримала усмішку - публічні доми існували давно, і подібне не було чимось незвичайним. Але для Ордену це звучало майже як гріх, що кидає тінь на інквізитора.
- Панове, я знаю, що церква не схвалює цього, - продовжив Всеволод, - але це не карається смертною карою.
Фредерік кивнув, роздумуючи.
- Я буду присутній на допиті, - вирішив він, і на його вустах з’явилася холодна посмішка.
Кімната для допиту була невеликою. Посередині стояв стіл і два стільці. На стіні - символ Ордену: хрест, вписаний у коло. Простий знак, але від нього віяло владою й неминучим вироком.
- Сідайте, - сухо наказав один із чоловіків.
Я не сперечалася. Сіла, поклавши руки на коліна, щоб не було видно, як вони тремтять. Пальці все ще пам’ятали тепло персня, який обвився навколо мого безіменного пальця. Він не знімався, ніби став частиною мене. Я намагалася не думати про це, зосереджуючись на диханні.
Двері відчинилися.
Увійшли Всеволод та Фредерік.
Всеволод виглядав інакше, ніж тієї ночі. У погляді не було м’якості чи сумніву - лише холод інквізитора. Рівний, зібраний, професійний. Чорний плащ спадал на плечі, меч залишився за спиною, але сама його присутність робила кімнату ще тіснішою.
Він зупинився навпроти.
- Варвара, - промовив спокійно, ніби обіцяючи, що все буде добре. - Це допит! 
Я кивнула. Слова застрягли в горлі.
- Ви розумієте, чому тут? - запитав Фредерік з посмішкою, передчуваючи вогонь.
- Мені сказали, що я під підозрою.
- Під серйозною підозрою, - виправив він.
Погляд Всеволода ковзнув по моїх руках, по підвернутій нозі, яку я намагалася не показувати. На мить у його очах щось промайнуло - ледь помітне. Турбота? Можливо, мені справді здалося. Інквізитор не може дозволити собі співчуття - особливо тут.
- Я нічого не зробила, - сказала я тихо.
- Це і з’ясуємо.
Він сів навпроти. Рухи були точними, як у людини, звиклої до допитів.
- Ваше ім’я?
- Варвара.
- Походження?
- Галичина.
- Родина?
Я запнулася.
- Батька не пам’ятаю. Мати померла, коли я була дитиною. Бабуся - Орися - виховала мене.
Погляд Фредеріка став гострішим.
- Орися. Про неї говорили в місті.
Я напружилася.
- Говорили багато чого.
- Що вона займалася лікуванням.
- Так.
- І ще… - Фредерік зробив паузу. - Що її вважали відьмою.
Серце вдарилося в груди.
- Злі язики, - відповіла я рівно. - Люди бояться того, чого не розуміють.
- А ви розумієте?
Тиша. Я не знала, що відповісти.
- Я допомагала людям, - сказала нарешті. - Мазі, трави. Нічого забороненого.
- Допомагали без благословення церкви.
Це була не запитання, а констатація.
- Люди не завжди можуть дочекатися благословення, - тихо відповіла я. - Хвороба не питає дозволу.
Його погляд затримався на мені довше, ніж було комфортно.
- У підвалі вашого будинку знайшли перстень.
Я здригнулася, хоча намагалася не показувати цього.
- Родинний. - промовив Всеволод і його погляд ковзнув по моєму пальці на якому красувався родинний перстень.
- І книгу.
Голос став холоднішим.
- Стару книгу. Рецепти.
- Я вже казала.
Всеволод нахилився вперед.
- Варвара, люди кажуть, що ви живете сама. Що збираєте трави. Що іноді ходите до лісу ночами.
- Я там живу, - відповіла я різкіше ніж було необхідно. - Це мій дім.
- А що ви там робите вночі?
- Сплю.
- Люди бачили вас у лісі коли сонце було далеко за горизонтом.
Я застигла.
- Хто бачив?
- Це не має значення вас бачили і ви збирали трави. - з посмішкою промовив Фредерік.
Кров відлила від обличчя.
Якщо хтось бачив… якщо хтось говорив…
Моя ситуація виходила ше гіршою нія могла уявити.
- Я ні в чому не винна.
- Це ми вирішимо, - спокійно сказав Фредерік.
Я дивилася на Всеволода - на чоловіка, який ще кілька днів тому попереджав мене, допоміг сісти на коня й ризикував заради мене.
Тепер він був іншим.
Інквізитором.
Частиною Ордену.
- Ви мені не вірите, - тихо сказала я.
- Я вірю фактам.
- А факти?
Він зробив паузу.
- Факти поки що проти вас.
Серце опустилося.
- Я нічого не зробила.
- Це ми ще з’ясуємо.
Він підвівся.
- Допит завершено.
Я також підвелася, хоча нога боліла й нагадувала про падіння.
- Що далі? - запитала я, але Всеволод не відповів. Натомість до мене нахилився Фредерік і ледь чутно промовив:
- Вогнище.
Він засміявся - холодно, з передчуттям перемоги.
Я вдарила його - різко, боляче, в ціль. З носа потекла кров. Мене схопили за руки, і я опустилася на коліна. Всеволод важко видихнув - йому не подобалося те, що сталося, але терпіти знущання я не збиралася.
- Негайно! Розведіть вогнище. Відьму потрібно спалити, поки вона не нашкодила ще комусь.
Удар.
Я підвела очі й завмерла. Всеволод вдарив Фредеріка так сильно, що той втратив свідомість. Двоє охоронців кинулися в атаку. Той, хто тримав мене, відпустив і побіг допомагати товаришам.
Це був ідеальний шанс тікати.
Але без Всеволода - ні.
Скрегіт кинджала я почула відразу, але не встигла попередити. Лезо увійшло в бік інквізитора. Він похитнувся й упав на коліна, притискаючи рану. Я скрикнула.
Не роздумуючи, підхопила меч Фредеріка.
Їхня помилка була в тому, що вони вважали мене беззахисною.