17. Втеча

Як і було вирішено, далеко за північ я вирушила в дорогу. Гори потонули в безпросвітній темряві, ніби самі ховали мене від людських очей. Небо затягнуло важкими хмарами, і лише зрідка крізь них пробивалася тьмяна смуга місяця.
Десь удалині пролунало протяжне, голодне виття вовка.
Я мимоволі пришвидшила крок. Якщо натраплю на дику, голодну тварину — стану легкою здобиччю. Але якщо залишуся… стану видовищем та втіхою Святого Ордену. Люди люблять дивитися, як горить те, чого вони бояться. Вогонь поглине моє тіло, а вони назвуть це очищенням.
Перші краплі дощу впали несподівано. Я здригнулася від холоду та їхньої важкості.
Такі не потрібні саме зараз. Суха земля приховає сліди, але ніяк цього не зробить мокра листва.
За кілька хвилин небо розверзлося повністю. Гірська стежка перетворилася на слизьку пастку. Каміння під ногами ковзало, плащ промокав, волосся липло до обличчя. Чорниш біг поруч, але шерсть швидко намокла, і він почав тремтіти.
— Тримайся, — прошепотіла я, хоча не знала, кому більше це кажу — йому чи собі.
Я різко зупинилася. Вода вже просочувалася крізь плетіння кошика. Якщо книга намокне — чорнило розпливеться. Рецепти, записи Орисі — усе зникне.
Я озирнулася та помітила: неподалік росло старе дерево, розщеплене блискавкою. Його стовбур був порожнистим усередині. Я обережно загорнула книгу в сухішу частину полотна, притисла до грудей, а тоді сховала глибоко в теплій серцевині дерева.
— Пробач, — ледь чутно, майже одними губами, вимовила я, залишаючи наостанок обіцянку. — Обов'язково повернуся.
Дощ цокотів по листю, ніби відраховував мій час. Дорога здавалася надто важкою, ноги щоразу ковзали по мокрих каменях. Я втрачала орієнтир і разом з ним дорогоцінний час. Було таке відчуття, що ми з Чорнишем заблукали в темряві лісу.
Під ранок дощ ущух. Замість нього прийшов густий, молочний туман. Він ковтав обриси гір і стежки вдалині. Повітря стало холоднішим, дихати було важко. Ноги боліли, повіки злипалися від втоми.
І тоді я почула не виття дикої тварини, не свист вітру, а звук кінських копит. Ми пришвидшили крок. Їхній стукіт лунав десь удалині. Я повернулася, за спиною кожен мій слід залишався на землі, немов на долоні. Звук кінських копит, що наближалися, лунав упевнено й ритмічно. Сумніву не було — інквізиція йшла за мною. Повільно, ніби знали, що мені не втекти.
Серце билося об ребра так сильно, що на мить здалося — його почують. Ноги тремтіли та підгиналися від втоми.
— Чорниш… — прошепотіла я.
Кіт насторожився, притиснув вуха. Стукіт копит ставав ближчим, вони наздоганяли.
Світанок лише починав сіріти, коли в тумані вималювалися темні силуети вершників Святого Ордену.
Я випустила з рук кошик, мов зайвий тягар, підхопила Чорниша й кинулася бігти, не розбираючи дороги. Гілля боляче било по обличчю, рвало плащ. Дихання збилося, але я не зупинялася. Потрібно вижити будь-якою ціною.
Мокра стежка виявилася підступною пасткою: замість непомітної втечі я залишала чіткі сліди у вологій землі. Кожен мій крок був для них відкритою книгою.
Але я бігла з єдиною метою — вижити. Хоч уже відчувала: марно, і моя доля вирішена.
Я не встигла навіть подумати про несправедливість життя, як земля раптово вислизнула з-під ніг. Мокрий камінь підступно поїхав убік. Я скрикнула й полетіла вниз по схилу, обдираючи долоні й лікті. Повітря вибило з грудей, у вухах задзвеніло. Світ на мить потемнів.
Біль прийшов не одразу. Він розлився гарячою хвилею в правій нозі, коли я спробувала підвестися. Різко втягнула повітря крізь зуби й знову впала на коліна.
Тонка цівка крові повільно скотилася по руці до печатки. Та жадібно ввібрала кожну краплю й на мить спалахнула тьмяним світлом.
Я завмерла. Перстень, якого я боялася довгі чотири місяці, було активовано.
А точніше — істота, що дрімала в ньому, прокинулася. І лише чортові відомо, що це означає. Я спробувала знову підвестися, сперлася на стовбур молодої сосни, піднялася… і відразу ж похитнулася. Гострий біль пронизав щиколотку. Підвернула ногу — сумнівів не було.
Копита вже не просто лунали десь удалині — вони гупали зовсім поруч. Вібрація проходила крізь каміння й віддавалася в кістках. Туман розступився, відкриваючи вершників.
— Та щоб вас… — прошепотіла я, коли Орден оточив мене.
— Варваро, ваша втеча розцінена Церквою як зізнання у гріхах, — промовив один із них. — Ви підете з нами до міста. Інакше…
Він не договорив, і не потрібно було — все було дуже зрозуміло й без слів. Вибору не лишалося: або смерть тут, або вогнище на площі.
— Вставай! — пролунав грубий, владний голос.
Я застигла в повному заціпенінні. Чула цей голос учора за привідкритими дверима кабінету.
Я спробувала підвестися — нога підвернулася, і я знову впала в мокру траву.
— Я сказав — вставай! — не стримуючи люті, проричав чоловік.
Чорниш зашипів, став переді мною, вигнувши спину. Малий, мокрий, але готовий захищати. Немов один зі своїх диких, великих родичів, він був готовий до битви до останнього подиху. Маленький чорний клубочок із таким великим внутрішнім стрижнем.
Один із вершників спішився. Чорний плащ огортав його тіло, важкі чоботи вгрузли в брудну землю, рука впевнено лягла на руків'я меча.
— Піде добровільно — житиме до суду. Спробує втекти — приріжемо тут.
Я зціпила зуби від приреченості та відсутності вибору.
— Я… йду, — видихнула я, хоча відчувала — не зможу.
І тоді мій погляд ковзнув убік. Серед темних постатей стояв кінь — чорний, мов ніч. Вищий за інших, спокійний. Я знала цього коня. Серце пропустило удар. Я підняла очі вище — верхи на коні сидів Всеволод. Він сидів рівно, майже нерухомо. Лише пальці занадто сильно стискали поводи. Обличчя — кам'яне, як і належить інквізитору. Жодної емоції, лише холодний розрахунок.
Наші погляди зустрілися.
Світ звузився до цієї мовчазної миті.
— Вона не чинить опору, Фредеріку, — рівно промовив він.
— Поки що, — буркнув чоловік, розмову якого я вчора чула.
— Її нога, — додав Всеволод, не дивлячись на мене. — Якщо ви хочете привести її живою — доведеться допомогти.
У голосі не було співчуття, лише холодний розрахунок та констатація факту.
— Нести її ми не будемо.
— І не потрібно, просто посадіть на коня.
— На чийого?
Всеволод злегка потягнув повід, чорний кінь ступив уперед та зупинився поруч.
— На мого.
Мені здалося, що серце зупинилося. Вершник грубо підняв мене за лікоть. Я скрикнула від болю, коли пролунав владний та суворий голос Всеволода — людини, від якої я ніяк не очікувала допомоги.
— Обережніше.
Вершник лише окинув мене бризгливим поглядом та підсадив у сідло. Я ледве втрималася, щоб не зісковзнути, але міцна рука чоловіка втримала мене.
Рука Всеволода лягла на повід, і впевнено ми рушили в бік міста, залишаючи позаду Орден.
— Спробуєш утекти — не зможу врятувати вдруге, — прошепотів він так тихо, щоб почула лише я.
Він дивився на мене так, як ніхто ніколи не дозволяв собі дивитися на відьму. З прихованим вогнем в очах. Його тепле дихання ковзало по моїй шиї, викликаючи табун мурах. Тепла рука обережно, майже невагомо ковзала під моїм мокрим плащем, даруючи таке солодке тепло, від якого з губ ледь не зривався стогін блаженства та насолоди.
Раптом я зрозуміла: тепер він їде не лише за моєю спиною. Він їде проти власного Ордену. І це було значно небезпечніше за мою втечу.