Втеча

Як і було вирішено, далеко за північ я вирушила в дорогу. Гори потонули в безпросвітній темряві, ніби самі ховали мене від людських очей. Небо затягнуло важкими хмарами, і лише зрідка крізь них пробивалася тьмяна смуга місяця.
Десь удалині пролунав виття вовка. Протяжне. Голодне.
Я мимоволі пришвидшила крок.
Якщо натраплю на дику тварину — стану легкою здобиччю. Але якщо залишуся… стану видовищем. Люди люблять дивитися, як горить те, чого бояться. Вогонь пожере моє тіло, а вони назвуть це очищенням.
Перші краплі дощу впали несподівано.
Холодні. Важкі.
За кілька хвилин небо розверзлося повністю. Гірська стежка перетворилася на слизьку пастку. Каміння під ногами ковзало, плащ промокав, волосся липло до обличчя. Чорниш біг поруч, але шерсть швидко намокла, і він почав тремтіти.
— Тримайся, — прошепотіла я, хоча не знала, кому більше це кажу — йому чи собі.
Книга.
Я різко зупинилася. Вода вже просочувалася крізь тканину кошика. Якщо книга намокне — чорнило розпливеться. Рецепти, записи Орисі — усе зникне.
Я озирнулася. Неподалік росло старе дерево, розщеплене блискавкою. Його стовбур був порожнистим усередині. Я обережно загорнула книгу в сухішу частину полотна, притисла до грудей, а тоді сховала глибоко в теплій серцевині дерева.
— Пробач, — прошепотіла я. — Я повернуся.
Дощ гупав по листю, ніби відлічував час.
Ми рушили далі.
Під ранок дощ ущух. Замість нього прийшов густий, молочний туман. Він ковтав обриси гір і стежки. Повітря стало холоднішим, дихати було важко. Ноги боліли, повіки злипалися від утоми.
І тоді я почула це.
Не виття.
Не вітер.
Кінські копита.
Спочатку далеко. Ледь чутно. Але ритм був упевнений. Вони йшли стежкою. Моєю стежкою.
Серце вдарилося так сильно, що на мить здалося — його почують.
— Чорниш… — прошепотіла я.
Кіт насторожився, притиснув вуха.
Копита ставали ближчими.
Вони наздоганяли.
Світанок лише починав сіріти, коли в тумані вималювалися темні силуети вершників.
Орден.
Я випустила з рук кошик, мов зайвий тягар, підхопила Чорниша й кинулася бігти, не розбираючи дороги. Гілля боляче било по обличчю, рвало плащ. Мокра стежка виявилася підступною пасткою: замість непомітної втечі я залишала чіткі сліди в розкислій землі. Кожен мій крок був для них відкритою книгою.
Але я бігла.
Хоч уже відчувала — марно.
Я не встигла навіть подумати — земля раптово вислизнула з-під ніг.
Мокрий камінь підступно поїхав убік. Я скрикнула й полетіла вниз по схилу, обдираючи долоні й лікті. Повітря вибило з грудей, у вухах задзвеніло. Світ на мить потемнів.
Біль прийшов не одразу.
Він розлився гарячою хвилею в правій нозі, коли я спробувала підвестися. Я різко втягнула повітря крізь зуби й знову впала на коліна.
Тонка цівка крові повільно скотилася по руці до печатки. Та жадібно ввібрала кожну краплю й на мить спалахнула тьмяним світлом.
Я завмерла.
Перстень, якого я боялася довгі чотири місяці, було активовано.
А точніше — істота, що дрімала в ньому, прокинулася.
І лише чортові відомо, що це означає.
Я спробувала знову підвестися — сперлася на стовбур молодої сосни, піднялася… і відразу ж похитнулася. Гострий біль пронизав щиколотку.
Підвернула. Сумнівів не було.
Копита вже не просто лунали — вони гули в самій землі. Вібрація проходила крізь каміння й віддавалася в кістках.
Туман розступився, відкриваючи вершників.
— Та щоб вас… — прошепотіла я, коли Орден оточив мене.
— Варваро, ваша втеча розцінена Церквою як зізнання у гріхах, — промовив один із них. — Ви підете з нами до міста. Інакше…
Він не договорив. І не потрібно було. Вибору не лишалося: або смерть тут, або вогнище на площі.
— Вставай! — пролунало грубо.
Я впізнала голос. Чула його вчора за привідкритими дверима кабінету.
Я спробувала підвестися — нога підломилася, і я знову впала в мокру траву.
— Я сказав — вставай!
Чорниш зашипів, став переді мною, вигнувши спину. Малий, мокрий, але готовий битися.
Один із вершників спішився. Чорний плащ, важкі чоботи, рука на руків’ї меча.
— Піде добровільно — житиме до суду. Спробує втекти — приріжемо тут.
Я зціпила зуби.
До суду.
До вогнища.
— Я… йду, — видихнула я, хоча знала — не зможу.
І тоді мій погляд ковзнув убік.
Серед темних постатей стояв кінь — чорний, мов ніч. Вищий за інших, спокійний, напружений.
Я знала цього коня.
Серце пропустило удар.
Я підняла очі вище.
Всеволод.
Він сидів рівно, майже нерухомо. Лише пальці занадто сильно стискали поводи. Обличчя — кам’яне, як і належить інквізитору. Жодної емоції.
Наші погляди зустрілися.
Світ звузився до цієї мовчазної миті.
— Вона не чинить опору, — рівно промовив він.
— Поки що, — буркнув Фредерік.
— Її нога, — додав Всеволод, не дивлячись на мене. — Якщо ви хочете привести її живою — доведеться допомогти.
У голосі не було співчуття. Лише холодний розрахунок.
— Нести її ми не будемо.
— І не потрібно. Посадіть на коня.
— На чийого?
Всеволод злегка потягнув повід.
Чорний кінь ступив уперед.
— На мого.
Мені здалося, що серце зупинилося.
Вершник грубо підняв мене за лікоть. Я скрикнула.
— Обережніше, — тихо, але твердо сказав Всеволод.
Мене підсадили в сідло. Я ледве втрималася, але продовжувала міцно тримати Чорниша.
Рука Всеволода лягла на повід поруч із моєю. Не торкаючись. Але надто близько.
— Спробуєш утекти — не зможу врятувати вдруге, — прошепотів він так тихо, що чула лише я.
Він не дивився на мене.
А я раптом зрозуміла:
тепер він їде не лише за мною.
Він їде проти власного Ордену.
І це значно небезпечніше за мою втечу.