Те, чого не повинна знати відьма

Я прямувала порожнім коридором, обдумуючи кожне слово інквізитора. Кам’яні стіни відбивали мої кроки глухою луною, і здавалося, ніби сама споруда прислухається до моїх думок. Офіційних звинувачень ще не було - принаймні не вголос. Але я знала: це лише питання часу.
Можна було втекти.
Та якщо мене знайдуть - без сумніву спалять на вогнищі, не витрачаючи часу на допити й виправдання.
Я вже майже дійшла до виходу, коли з одного з кабінетів, двері якого були прочинені, долинуло знайоме ім'я.
- Та дивна жінка зараз на допиті у Всеволода…
Я завмерла. Ім’я вдарило болючіше, ніж якби мене окликнули. Серце стиснулося. Я озирнулася - коридор був порожній - і швидко ковзнула за ширму, залишаючись у сліпій зоні.
Потрібно дізнатись ,що Орден знає про мене.
І що збирається робити.
- Це його останній шанс, - продовжив інший голос, глухий і холодний. - Якщо цього разу він знову дасть слабину, відступить або, боронь Боже, зрадить нас - вирок буде один. Зрада Церкви карається смертю.
- Тихше, - зашипів перший. - Хтось може почути. Поки що ми не маємо доказів. Але якщо він помилує відьму… тоді ми зможемо діяти.
У мене похололи пальці.
- Його мати, яку він врятував, - це хіба не доказ?
- Для нас - доказ, Фредеріку. Але не для головного. Він вважає, що його матір осквернили без причини. Якби вона не померла, ми могли б довести її провину. А так… наразі проти Всеволода в нас нічого немає.
- Моя мати казала, що дивна вона була жінка, - озвався третій голос. - Могла раптово почати говорити сама з собою. А Всеволод часто забирав її з лісу.
- От якби ми могли це зараз довести, - зітхнув хтось, - була б інша розмова. А так - нічого з цього поки що не виходить.
- Якщо хтось вагається - нехай, - прошепотів той самий чоловік і майже плюнув словами: - А я впевнений, що вона була однією з цих… відьом.
Я різко притисла долоню до губ, щоб стримати звук, який уже рвався назовні. Світ хитнувся.
Отже, якщо вірити почутому, виходило одне:
зараз, за мій рахунок, інквізитор намагається довести власну вірність Ордену.
Це означало, що моя ситуація ще гірша, ніж я могла уявити. Бо якщо так - він не стане розбиратися. Не шукатиме істини. Мене використають. А потім винесуть вирок.
Я обережно визирнула зі свого сховку. Коридор був порожній. Не гаючи ні секунди, я рушила геть.
Тікати.
Сумнівів більше не було. Це мій єдиний шанс.
Та перед від’їздом потрібно було поповнити запаси солі - щоб на новому місці якомога рідше з’являтися серед людей.
Площа зустріла мене шумом. Тут було людно, пахло спеціями, свіжоспеченим хлібом і кіптявою. Я вдивлялася в обличчя, шукаючи торговця сіллю, і майже відразу знайшла його поглядом.
Та щойно я підійшла ближче, стало зрозуміло: місто вже гуде чутками. Вивчаючий, холодний погляд чоловіка, його небажання говорити, напружена постава - усе це було красномовніше за тисячу слів.
Підозри торговця лише підтвердили мої страхи. Потрібно їхати. І чим швидше - тим краще. Бо коли навіть ті, кому байдуже, навіщо ти купуєш товар, починають ставити запитання - це поганий знак.
- А для чого вам стільки солі? - недовірливо запитав він.
Я ледь не застогнала. От щоб його…
- Коли ви купуєте тканину, у вас питають, для чого вона вам? - різко відповіла я. - А коли прикраси? Сумніваюся, що вас щоразу допитують. Так от, мені потрібна сіль. А навіщо - це вже мої справи.
Я говорила надто грубо. Та чоловік зрозумів. Він мовчки насипав потрібну кількість солі, простягнув мішечок. Я розрахувалася й швидко пішла геть - з холодної, слизької, мокрої бруківки на лісову стежку.
Вдома мене чекав залишений біля порога кошик і наляканий Чорниш. Я присіла навпочіпки, погладила його по голові.
- Тікати нам потрібно. Інквізитор сьогодні викликав мене на допит, - прошепотіла я, зачиняючи двері.
- Мр-р-р, - промуркотів кіт, потерся об ногу. - Куди?
Я завмерла.
- То ти все ж таки розмовляєш?
- Мр-р… ти мене чуєш.
Я перевела подих.
- Як тобі вдалося приховати записи в блокноті? - запитала я те, що давно не давало мені спокою.
- Орися.
- Що - Орися?
- Частинка сили в мені, - муркнув він.
Я ошелешено опустилася на лаву, намагаючись осмислити почуте. Як Орисі вдалося змусити кота говорити? І як - адже він з’явився задовго після її смерті?
Та, як виявилося, Чорниш і сам не знав відповіді. Він лише пам’ятав дивну, невтримну тягу до гір, від самого народження. Він знав, що десь у лісі я чекаю. Що він має стати моїм другом.
- Це неймовірно… - прошепотіла я.
Коли стемніє, ми вирушимо в дорогу. А поки що я переглянула вміст кошика, окинула поглядом стару хатину, недбало складені речі й лягла на лаву, перед довгою дорогою, наповненою невідомістю.
Розбудив мене стукіт у двері.
Я розплющила очі - за вікном панувала непроглядна темрява. Було пізно. Занадто багато непроханих гостей для одного дня.
Я відчинила двері.
На порозі стояв Всеволод.
- Ви з арештом? - тихо запитала я, кидаючи розчарований погляд на кошик. Не вдалося…
- Я тут не за наказом Ордену, - відповів він. - Це моє особисте рішення.
Я відступила на крок. Він увійшов, ковзнув поглядом по кошику й Чорнишу, який напружився і недружньо зашипів.
- Ваша втеча не залишить жодних сумнівів, - важко промовив інквізитор, сідаючи на лаву. - Церква й Орден звинуватять вас у чаклунстві. Вас спалять.
- Тоді навіщо ви це все кажете?
- Варвара, тікайте. Якщо залишитеся - вас страчать. Сьогодні до Ордену приходив чоловік. Сказав, що ви купили мішечок солі, виглядали підозріло, від вас пахло сушеними травами. У вас, у кращому разі, два-три дні. У гіршому - Орден буде тут уже завтра.
Я мовчки кивнула, дивлячись на нього. І раптом зрозуміла те, чого відьмі знати не варто.
Він не був лише інквізитором.
Він був людиною.
І ненавидіти його просто за титул ставало неможливо.
- Що буде з вами, якщо Орден дізнається про ваше попередження?
- Це вже не ваша відповідальність, - відповів він. - Я знав, чим ризикую, приходячи сюди. Але інакше не міг.
- І все ж… що з вами буде?
- Мене оголосять зрадником. Можливо - винесуть смертний вирок.
- Тоді… - я сама здивувалася власним словам, - можливо, поїдете з нами?
Ще місяць тому я б навіть не допустила такої думки.
Всеволод різко похитав головою.
- Ви мусите самі тікати, цієї ночі.