Те, чого не повинна знати відьма

Я прямувала порожнім коридором, обдумуючи кожне слово інквізитора. Кам’яні стіни відбивали мої кроки глухою луною, і здавалося, ніби сам будинок прислухається до моїх думок. Офіційних звинувачень ще не було — принаймні не вголос. Але я знала: це лише питання часу.
Можна було втекти.
Та якщо мене знайдуть — без сумніву спалять на вогнищі, не витрачаючи часу на допити й виправдання.
Я вже майже дійшла до виходу, коли з одного з кабінетів, двері якого були прочинені, долинуло знайоме ім'я.
— Та дивна жінка зараз на допиті у Всеволода…
Я завмерла. Ім’я вдарило болючіше, ніж якби мене окликнули. Серце стиснулося. Я озирнулася — коридор був порожній — і швидко ковзнула за ширму, залишаючись у сліпій зоні.
Потрібно знати.
Що Орден знає про мене.
І що збирається робити.
— Це його останній шанс, — продовжив інший голос, глухий і холодний. — Якщо цього разу він знову дасть слабину, відступить або, боронь Боже, зрадить нас — вирок буде один. Зрада Церкви карається смертю.
— Тихше, — зашипів перший. — Хтось може почути. Поки що ми не маємо доказів. Але якщо він помилує відьму… тоді ми зможемо діяти.
У мене похололи пальці.
— Його мати, яку він врятував, — це хіба не доказ?
— Для нас — доказ, Фредеріку. Але не для головного. Він вважає, що його матір осквернили без причини. Якби вона не померла, ми могли б довести її провину. А так… наразі проти Всеволода в нас нічого немає.
— Моя мати казала, що дивна вона була жінка, — озвався третій голос. — Могла раптово почати говорити сама з собою. А Всеволод часто забирав її з лісу.
— От якби ми могли це зараз довести, — зітхнув хтось, — була б інша розмова. А так — нічого з цього поки що не виходить.
— Якщо хтось вагається — нехай, — прошепотів той самий чоловік і майже плюнув словами: — А я впевнений, що вона була однією з цих… відьом.
Я різко притисла долоню до губ, щоб стримати звук, який уже рвався назовні. Світ хитнувся.
Отже, якщо вірити почутому, виходило одне:
зараз, за мій рахунок, інквізитор намагається довести власну вірність Ордену.
Це означало, що моя ситуація ще гірша, ніж я могла уявити. Бо якщо так — він не стане розбиратися. Не шукатиме істини. Мене використають. А потім винесуть вирок.
Я обережно визирнула зі свого сховку. Коридор був порожній. Не гаючи ні секунди, я рушила геть.
Тікати.
Сумнівів більше не було. Це мій єдиний шанс.
Та перед від’їздом потрібно було поповнити запаси солі — щоб на новому місці якомога рідше з’являтися серед людей.
Площа зустріла мене гамором. Тут було людно, пахло спеціями, свіжоспеченим хлібом і кіптявою. Я вдивлялася в обличчя, шукаючи торговця сіллю, і майже відразу знайшла його поглядом.
Та щойно я підійшла ближче, стало зрозуміло: місто вже гуде чутками. Вивчаючий, холодний погляд чоловіка, його небажання говорити, напружена постава — усе це було красномовніше за тисячу слів.
Підозри торговця лише підтвердили мої страхи. Потрібно їхати. І чим швидше — тим краще. Бо коли навіть ті, кому байдуже, навіщо ти купуєш товар, починають ставити запитання — це поганий знак.
— А для чого вам стільки солі? — недовірливо запитав він.
Я ледь не застогнала. От щоб його…
— Коли ви купуєте тканину, у вас питають, для чого вона вам? — різко відповіла я. — А коли прикраси? Сумніваюся, що вас щоразу допитують. Так от, мені потрібна сіль. А навіщо — це вже мої справи.
Я говорила надто грубо. Та чоловік зрозумів. Він мовчки насипав потрібну кількість солі, простягнув мішечок. Я розрахувалася й швидко пішла геть — з холодної, слизької, мокрої бруківки на лісову стежку.
Вдома мене чекав залишений біля порога кошик і наляканий Чорниш. Я присіла навпочіпки, погладила його по голові.
— Тікати нам потрібно. Інквізитор сьогодні викликав мене на допит, — прошепотіла я, зачиняючи двері.
— Мр-р-р, — промуркотів кіт, потерся об ногу. — Куди?
Я завмерла.
— То ти все ж таки розмовляєш?
— Мр-р… ти мене чуєш.
Я перевела подих.
— Як тобі вдалося приховати записи в блокноті? — запитала я те, що давно не давало мені спокою.
— Орися.
— Що — Орися?
— Частинка сили в мені, — муркнув він.
Я ошелешено опустилася на лаву, намагаючись осмислити почуте. Як Орисі вдалося змусити кота говорити? І як — адже він з’явився задовго до її смерті?
Та, як виявилося, Чорниш і сам не знав відповіді. Він лише пам’ятав дивну, невтримну тягу до гір, від самого народження. Він знав, що десь у лісі я чекаю. Що він має стати моїм другом.
— Це неймовірно… — прошепотіла я.
Коли стемніє, ми вирушимо в дорогу. А поки що я переглянула вміст кошика, окинула поглядом стару хатину, недбало складені речі й лягла на лаву, перед довгою дорогою, наповненою невідомістю.
Розбудив мене стукіт у двері.
Я розплющила очі — за вікном панувала непроглядна темрява. Було пізно. Занадто багато непроханих гостей для одного дня.
Я відчинила двері.
На порозі стояв Всеволод.
— Ви з арештом? — тихо запитала я, кидаючи розчарований погляд на кошик. Не вдалося…
— Я тут не за наказом Ордену, — відповів він. — Це моє особисте рішення.
Я відступила на крок. Він увійшов, ковзнув поглядом по кошику й Чорнишу, який напружився і недружньо зашипів.
— Ваша втеча не залишить жодних сумнівів, — важко промовив інквізитор, сідаючи на лаву. — Церква й Орден звинуватять вас у чаклунстві. Вас спалять.
— Тоді навіщо ви це все кажете?
— Варвара, тікайте. Якщо залишитеся — вас страчать. Сьогодні до Ордену приходив чоловік. Сказав, що ви купили мішечок солі, виглядали підозріло, від вас пахло сушеними травами. У вас, у кращому разі, два-три дні. У гіршому — Орден буде тут уже завтра.
Я мовчки кивнула, дивлячись на нього. І раптом зрозуміла те, чого відьмі знати не варто.
Він не був лише інквізитором.
Він був людиною.
І ненавидіти його просто за титул ставало неможливо.
— Що буде з вами, якщо Орден дізнається про ваше попередження?
— Це вже не ваша відповідальність, — відповів він. — Я знав, чим ризикую, приходячи сюди. Але інакше не міг.
— І все ж… що з вами буде?
— Мене оголосять зрадником. Можливо — винесуть смертний вирок.
— Тоді… — я сама здивувалася власним словам, — можливо, поїдете з нами?
Ще місяць тому я б навіть не допустила такої думки.
Всеволод різко похитав головою.
- Ви мусите самі тікати, цієї ночі.