16.Те, чого не повинна знати відьма

Я повільно прямувала порожнім кам'яним коридором, обдумуючи кожне слово інквізитора.
«Коли б я мав до вас обвинувачення, ми б нині сієї розмови не вели…»
То були не слова милосердя. То було попередження. А що тоді означав його погляд?
Кам'яні стіни відбивали мої кроки глухим ехом, і мені здавалося, ніби сама ратуша стежить за кожним моїм рухом. Вузькі вікна майже не пропускали світла. Лише холодні промені весняного сонця ковзали по вологому камінню, роблячи коридор ще похмурішим.
Офіційних звинувачень ще не було. Принаймні ніхто не наважився вимовити їх уголос. Та я добре знала, як усе відбувається. Спершу — розмова, потім  з'являються свідки, далі — чутки. А коли чуток стане достатньо, вони перетворяться на докази. Для Інквізиції цього більш ніж досить.
Завжди можна було втекти. Ця думка з'являлася знову і знову, мов спокуса, послана самим дияволом.
Просто зникнути, покинути Львів, залишити позаду ліси, людей, власне ім'я… і більше ніколи не озиратися. Та що тоді?
Утікачка лише підтвердить їхні підозри. Мене шукатимуть по всіх землях Речі Посполитої. А коли знайдуть… ніхто вже не стане ставити запитань. Не буде ні виправдань, ні суду, ні права на слово. Лише площа, в'язка сухих дров і полум'я, що пожере не тільки моє тіло, а й саме ім'я.
Я мимоволі здригнулася.
Перед очима майнула мама. Її останній крик. Сморід паленого дерева. Натовп, що молився, дивлячись, як гине людина. Невже й моя доля вже написана? Я ще жива. А поки жива — мушу боротися.
З цими думками я майже дійшла до важких дубових дверей, за якими починалася площа. Уже простягнула руку до клямки, коли з одного з кабінетів долинали голоси.
- Та дивна жінка зараз на допиті у Всеволода…
Я завмерла та озирнулася — коридор був порожній, що мені лише на руку. Я швидко ковзнула за ширму, залишаючись у сліпій зоні. Потрібно дізнатися, що Орден знає про мене та що збирається робити.
- Це його останній шанс, — продовжив інший голос, глухий і холодний. — Якщо цього разу він знову дасть слабину, відступить або, боронь Боже, зрадить нас — вирок буде один. Зрада Церкви карається смертю.
- Тихше, — зашипів перший. — Хтось може почути. Поки що ми не маємо доказів. Але якщо він помилує відьму… тоді ми зможемо діяти.
У мене похололи пальці, але я продовжила уважно прислухатися до кожного слова.
- Його мати, яку він врятував, — це хіба не доказ?
- Для нас доказ, Фредеріку. Але не для головного. Він вважає, що його матір осквернили без причини. Якби вона не померла, ми могли б довести її провину. А так… наразі проти Всеволода в нас нічого немає.
- Моя мати казала, що дивна вона була жінка, — озвався третій голос. — Могла раптово почати говорити сама з собою. А Всеволод часто забирав її з лісу.
- От якби ми могли це зараз довести, — зітхнув хтось, — була б інша розмова. А так — нічого з цього поки що не виходить.
- Якщо хтось вагається — нехай, — прошепотів той самий чоловік і майже виплюнув слова: — А я впевнений, що вона була однією з цих… відьом.
Я різко притисла долоню до губ, щоб стримати звук, який уже рвався назовні. Світ хитнувся. Отже, якщо вірити почутому, виходило одне: зараз, за мій рахунок, інквізитор намагається довести власну вірність Ордену. Це означало, що моя ситуація ще гірша, ніж я могла уявити. Бо якщо так — він не стане розбиратися. Не шукатиме істини — він мене використає та винесе вирок, який від нього очікує Орден.
Я обережно визирнула зі свого сховку. Коридор був порожній. Не гаючи ні секунди, я рушила геть з однією дуже нав'язливою думкою — тікати. Сумнівів більше не було: це мій єдиний шанс. Та перед від'їздом потрібно було поповнити запаси — щоб на новому місці якомога рідше з'являтися серед людей.
Площа зустріла мене шумом. Тут було людно, пахло спеціями, свіжоспеченим хлібом і кіптявою. Я вдивлялася в обличчя, шукаючи торговця сіллю, і майже відразу знайшла його поглядом. Та щойно я підійшла ближче, стало зрозуміло: місто вже гуде чутками. Вивчаючий, холодний погляд чоловіка, його небажання говорити, напружена постава — усе це було красномовніше за тисячу слів.
Підозри торговця лише підтвердили мої страхи. Потрібно їхати. І чим швидше — тим краще. Бо коли навіть ті, кому байдуже, навіщо ти купуєш товар, починають ставити запитання — це поганий знак.
- А для чого вам стільки солі? — недовірливо запитав чоловік.
Я ледь не застогнала. От щоб його…
- Коли ви купуєте тканину, у вас питають, для чого вона вам? — різко відповіла я. — А коли прикраси? Сумніваюся, що вас щоразу допитують. Так от, мені потрібна сіль. А навіщо — це вже мої справи.
Я говорила надто грубо. Та чоловік зрозумів. Він мовчки насипав потрібну кількість солі, простягнув мішечок. Я розрахувалася й швидко пішла геть — з холодної, слизької, мокрої бруківки на лісову стежку.
Вдома мене чекав залишений біля лави кошик і наляканий Чорниш. Я присіла навпочіпки, погладила його по голові.
— Тікати нам потрібно. Інквізитор сьогодні викликав мене на допит, — прошепотіла я, зачиняючи двері.
— Мр-р-р, — промуркотів кіт, потерся об мою ногу. — Куди?
Я завмерла.
— То ти все ж таки розмовляєш?
— Мр-р… ти мене чуєш.
Чудово, тепер точно потрібно тікати що духу: якщо хтось дізнається, що я спілкуюсь з котом... До площі чекати не будуть — спалять тут разом із хижою.
— Як тобі вдалося приховати записи в блокноті? — запитала я те, що давно не давало мені спокою.
— Орися.
— Що, Орися?
— Частинка її сили в мені, — муркнув він, на що я ошелешено опустилася на лаву, намагаючись осмислити почуте. Як Орисі вдалося змусити кота говорити, адже він з’явився задовго після її смерті?
Та, як виявилося, Чорниш і сам не знав відповіді. Він лише пам’ятав дивну, невтримну тягу до гір від самого народження. Знав, що десь у лісі я чекаю його.
— Це неймовірно... — в цілковитому захваті промовила я та стала гадати деталі втечі. І найкращим варіантом було вирушати в дорогу разом із сутінками. Поки у мене ще був час, я переглянула вміст кошика, окинула поглядом стару хижу, недбало складені речі й лягла на лаву перед довгою дорогою, наповненою невідомістю.
Розбудив мене стукіт у двері.
Я розплющила очі — за вікном панувала непроглядна темрява. Було пізно. Занадто багато непроханих гостей для одного дня.
Я відчинила двері. На порозі стояв Всеволод.
— Ви з арештом? — тихо запитала я, кидаючи розчарований погляд на кошик. Не вдалося... не встигла.
— Я тут не за наказом Ордену, — відповів він. — Це моє особисте рішення.
Я відступила на крок. Він увійшов, ковзнув поглядом по кошику й Чорнишу, який напружився і недружньо зашипів.
— Ваша втеча не залишить жодних сумнівів, — важко промовив інквізитор, сідаючи на лаву. — Церква й Орден звинуватять вас у чаклунстві. Вас спалять.
— Навіщо ви це все кажете?
— Варвара, тікайте. Якщо залишитеся — вас стратять. Сьогодні до Ордену приходив чоловік. Сказав, що ви купили мішечок солі, виглядали підозріло, від вас пахло сушеними травами. У вас, у кращому разі, два—три дні. У гіршому — Орден буде тут уже завтра рано.
Я мовчки кивнула, дивлячись на нього. І раптом зрозуміла те, чого відьмі знати не варто. Він не був лише інквізитором. Він був людиною. І ненавидіти його просто за титул ставало неможливо.
— Що буде з вами, якщо Орден дізнається про ваше попередження?
— Це вже не ваша відповідальність, — відповів він. — Я знав, чим ризикую, приходячи сюди. Але інакше не міг.
— І все ж... що з вами буде?
— Мене оголосять зрадником. Можливо — винесуть смертний вирок.
— Тоді... — я сама здивувалася власним словам, які злітали з вуст без каяття, — можливо, поїдете з нами?
Ще місяць тому я б навіть не допустила такої думки, але зараз... Всеволод різко похитав головою.
— Ви мусите самі тікати цієї ночі.