Допит

Я дістала старий, потертий кошик і взялася складати найнеобхідніше. Руки тремтіли, хоча я намагалася тримати себе в руках. У кошик відправився родинний перстень — адже я так і не з’ясувала, що з ним робити, стара, зношена книга з рецептами та кілька пучків сушених трав, акуратно перев’язаних мотузкою. Усе, що могло знадобитися на новому місці… якщо мені взагалі вдасться втекти.
Коли здалося, що речі зібрані, а шлях втечі бодай у думках прокладений, я знову взяла до рук перстень. Щоб не загубити його дорогою, наділа на безіменний палець правої руки. І завмерла.
Перстень сів так щільно, немов був створений саме для мого пальця. Ніби влитий. Я здивовано зиркнула на нього і спробувала зняти — марно. Холодний метал, навпаки, ніби стискав палець, не бажаючи відпускати. У грудях ворухнувся страх.
Рішення, якого я боялася всі ці місяці, було прийняте надто раптово. Та разом зі страхом я відчула дивне тепло на кінчиках пальців — нове, незнайоме, але чомусь не вороже.
— Ну і для чого-о-о? — протягнув хрипкий голос.
Я різко сіла на лаву, кошик ледь не випав з рук.
— Ти… говориш?.. — ледве прошепотіла я.
У відповідь пролунало пронизливе: — Мяу! Мяу-у-у!
Чорниш, мов ошпарений, кинувся до підвалу й зник у темряві сходів.
Часу бігти за ним не було.
Стук у двері розітнув тишу, мов лезо. Глухий, владний. Усе стало на свої місця за одну мить. Прийшли по мене.
Тікати нікуди. Якщо я не відкрию — двері виломають. Це лише питання часу. Промайнула ще одна думка: чому з підвалу немає виходу до лісу? Але було запізно. Я відчинила двері, ніби власноруч підписуючи собі вирок.
— Варвара, — промовив чоловік середніх років у чорному плащі, що приховував більшу частину його обличчя. — Орден викликає вас до міста на розмову.
Я ковзнула поглядом уперед, оцінюючи шанси на втечу. Дарма. Зброя на поясах, коні, готові рушити будь-якої миті, мовчазні постаті — усе зводило мої можливості до нуля.
Я зробила крок уперед.
Не так я уявляла свій кінець. Але, схоже, іншого вибору в мене не було.
Дорога до міста була недовгою. Прислужники Ордену вели мене витоптаною роками лісовою стежкою. Я відзначила це мимохіть: лісу вони не знали. Якби їх був один… Та зараз шансів не було жодних.
Ми вийшли до кам’яної споруди, де Орден вершив свої суди, де на площі зачитували вироки. Мене провели вузькими коридорами й завели до кімнати. Там мій погляд зустрівся з його поглядом.
Інквізитор.
— Ну, привіт, моя погибелю, — подумки прошепотіла я, зберігаючи зовнішній спокій.
— Варвара, сідайте, — мовив він, вказуючи на крісло навпроти.
— Якщо це не наказ, я краще постою, — відповіла я, не відводячи погляду.
— Це розмова.
— Вперше чую, щоб на розмову до інквізитора приводили зі збройною вартою. На допит — так, але не на розмову.
— Варвара, — його голос став жорсткішим, — минулого разу я поставив не всі запитання.
— Пане Всеволоде, — спокійно промовила я, — ми з вами не дурні люди. Я розумію, до чого все це йде.
— Пані Варваро, якщо ви вже зробили висновки — це ваші висновки. Я — ще ні. Перейдемо до запитань. Звідки ви родом? Де народилися? Хто ваші батьки?
— Народилася на Галичині. Сюди мене забрала бабуся після смерті батьків. Хто вони були — не пам’ятаю. Я була надто малою.
Частково це було правдою. Батька я не знала зовсім, а мама померла, коли я була ще дитиною. Пам’ятала її смутно — теплий голос, запах трав і руки, завжди трохи шорсткі від роботи.
Переїхала з Галичини я самотужки, адже рідних не мала, а потурбуватися про мене було нікому. Я блукала вуличками, крала, коли не лишалося вибору, інколи ж мені щось давали з жалості — окраєць хліба, стару накидку, тепле слово.
Коли змогла працювати, стало трішки легше. Не краще — легше. Я навчилася мовчати, не дивитися людям в очі й не ставити запитань, на які все одно не почуєш відповіді.
— А бабуся?
— Орися.
Інквізитор примружився.
— У місті про неї говорять неоднозначно. Хтось каже — відьма… хтось — що лікувала.
— Злі язики завжди гучніші за правду. Вона була доброю жінкою. Померла восени.
— Шкода, — сухо мовив він. — Я не матиму змоги поговорити з нею особисто. Чому ви живете самі?
— А ви хочете жити зі мною? — вирвалося надто зухвало.
Я одразу пошкодувала про це.
— Бабуся померла. Чоловіка не маю, — швидко додала я.
— Чому допомагаєте людям без благословення Церкви?
Церква. Знову вона. Церква ще не врятувала жодної безневинної душі. Натомість скільки згубила — важко було й перерахувати. Під її склепіннями молилися про милість, а за зачиненими дверима виносили вироки. І кожен із них був підписаний не Богом, а страхом.
Усе, що мені хотілося сказати, я проковтнула разом із гіркотою га томість промовила.
— Каюся, — промовила я вголос. — Готова замолити свій гріх перед Церквою.
Інквізитор довго дивився на мене, ніби зважуючи щось.
— Поки що Орден не має до вас більше запитань. Але нікуди не виїжджайте. Будь-яка спроба покинути ці місця буде розцінена як страх бути викритою.
Він підвівся, даючи зрозуміти, що розмова завершена.
Я вийшла з кімнати, відчуваючи, як за мною зачиняються двері.
Це була не перемога.
Це була лише відстрочка.