15. Допит

З-під столу я дістала старий, потертий кошик і взялася складати найнеобхідніше. Руки тремтіли, хоча я намагалася триматися стійко. На дно кошика відправився родинний перстень — адже я так і не з’ясувала, що з ним робити, а залишати його тут — це безумство, та стара, зношена книга з рецептами. Кілька пучків сушених трав, акуратно перев’язаних мотузкою. Усе, що могло знадобитися на новому місці… якщо мені взагалі вдасться втекти, якщо інквізиція мене не піймає.
Коли здалося, що речі зібрані, а шлях втечі бодай у думках прокладений, я знову взяла до рук перстень. Щоб не загубити його дорогою, наділа на безіменний палець правої руки. І завмерла.
Перстень сів так щільно, немов був виготовлений саме для мене. Я здивовано зиркнула на нього і спробувала зняти — марно. Холодний метал, навпаки, ніби стискав палець, не бажаючи відпускати. У грудях ворухнувся страх.
Рішення, якого я боялася всі ці місяці, було прийняте надто раптово. Та разом зі страхом я відчула дивне тепло на кінчиках пальців — нове, незнайоме, і таке необхідне. З перстнем на пальці ніби склався пазл.
— Ну і для чого-о-о? — протягнув хрипкий голос.
Я різко сіла на лаву, кошик ледь не випав з рук.
— Ти… говориш?.. — ледве прошепотіла я.
У відповідь пролунало пронизливе: — Мяу! Мяу-у-у!
Чорниш, мов ошпарений, кинувся до підвалу й зник у темряві сходів. Часу бігти за ним не було, але стук у двері розірвав тишу, мов лезо ножа. Глухий, владний голос пролунав за дверима. Усе стало на свої місця за одну мить. Прийшли по мене, і тікати нікуди. Якщо я не відкрию — двері виломають. Це лише питання часу. Промайнула ще одна думка: чому з підвалу немає виходу до лісу? Але було запізно щось змінювати. Я відчинила двері, ніби власноруч підписуючи собі вирок.
— Варваро, — промовив чоловік середніх років у чорному плащі, що приховував більшу частину його обличчя. — Святий Орден викликає вас до міста на розмову.
Я ковзнула поглядом уперед, оцінюючи шанси на втечу — та дарма. Зброя на поясах інквізиції красномовно говорила про те, що мій шанс на втечу — це швидкий смертний приговор. Коні готові рушити будь-якої миті, мовчазні постаті — усе зводило мої можливості до нуля. Я зробила крок уперед.
Не так я уявляла свій кінець. Але, схоже, іншого вибору в мене не було. Дорога до міста була недовгою. Прислужники Святого Ордену вели мене витоптаною роками лісовою стежкою. Я відзначила це мимохіть: лісу вони не знали. Якби їх було один… Я б могла ще спробувати. Та зараз шансів не було жодних.
Ми вийшли до кам’яної споруди, де Орден вершив свої суди, де на площі зачитували вироки. Мене провели вузькими коридорами й завели до кімнати. Там мій погляд зустрівся з його поглядом.
Інквізитор.
— Ну, привіт, моя погибель, — подумки прошепотіла я, зберігаючи зовнішній спокій.
— Варваро, сідайте, — мовив він, вказуючи на крісло навпроти.
— Якщо це не наказ, я краще постою, — відповіла я, не відводячи погляду.
— Це розмова.
— Вперше чую, щоб на розмову до інквізитора приводили з озброєною вартою. На допит — так, але не на розмову.
— Варваро, — його голос став жорсткішим, — минулого разу я поставив не всі запитання.
— Пане Всеволоде, — спокійно промовила я, — ми з вами не дурні люди. Я розумію, до чого все це йде.
— Пані Варваро, якщо ви вже зробили висновки — це ваші справи. Я — ще їх не зробив. Перейдемо до запитань. Звідки ви родом? Де народилися? Хто ваші батьки?
— Народилася на Галичині. Сюди мене забрала бабуся після смерті батьків. Хто вони були — не пам’ятаю. Я була надто малою.
Частково це було правдою. Батька я не знала зовсім, а мама померла, коли я була ще дитиною. Пам’ятала її смутно — теплий голос, запах трав і руки, завжди трохи шорсткі від роботи.
Переїхала з Галичини я самотужки, адже рідних не мала, а потурбуватися про мене було нікому. Блукала вуличками, крала, коли не лишалося вибору, інколи ж мені щось давали з жалості — окраєць хліба, стару накидку, тепле слово. Коли підросла та змогла працювати, стало трішки легше. Не краще, але легше. Я навчилася мовчати, не дивитися людям в очі й не ставити запитань, на які все одно не почую відповіді.
— А бабусю?
— Її звали Орися, і саме в її хижі я зараз мешкаю. — Інквізитор примружився та промовив з підозрою.
— У місті про неї говорять неоднозначно. Хтось каже — відьма… хтось — що лікувала.
— Злі язики завжди гучніші за правду. Вона була доброю жінкою, можливо, комусь не подобалась. А померла восени, лихоманка її забрала.
— Шкода, — сухо мовив він. — Я не матиму змоги поговорити з нею особисто. Чому ви живете самі?
— А ви хочете жити зі мною? — вирвалося надто зухвало, про що я одразу пошкодувала. Але серйозно додала: — Бабуся померла. Чоловіка не маю. Про це я вам ще минулого разу казала.
— Чому допомагаєте людям без благословення Церкви? — не заспокоювався Всеволод, продовжуючи засипати все новими й новими запитаннями.
Церква, церква, знову вона. Церква ще не врятувала жодної безневинної душі. Натомість скільки згубила — важко було й перерахувати. Під її воротами молилися про милість, а за зачиненими дверима виносили вироки. І кожен із них був підписаний не Богом, а страхом перед жінками, які не вписувалися в рамки святого письма.
Усе, що мені хотілося сказати, я проковтнула разом із гіркотою та натомість промовила.
- Каюся. Готова замолити свій гріх перед Церквою.
Інквізитор довго дивився на мене, ніби зважуючи щось. Його погляд не був засуджувальним чи зухвалим. Він дивився з розумінням та відчаєм, випромінюючи емоції, які жоден інквізитор не має права відчувати по відношенню до відьми.
- Поки що Орден не має до вас більше запитань. Але нікуди не виїжджайте. Будь-яка спроба покинути ці місця буде розцінена як страх бути викритою. - Він підвівся, даючи зрозуміти, що розмова завершена, але його погляд суперечив словам, які він промовив.
Я вийшла в порожній коридор, відчуваючи, як за мною зачинилися важкі дерев'яні двері. Це була не перемога. Це була лише відстрочка.