Допит розпочато

Ніби знущання долі, мої підозри виявилися правдивими. Близько тижня я не виходила в місто: сиділа вдома, збирала трави в лісі, сушила їх на горищі, намагаючись зайняти руки й думки. Кожен день здавався однаковим — тиша, запах сухих трав. Я переконувала себе, що це лише тимчасово, що варто перечекати — і тривога відступить.
Я всіляко уникала зустрічей з інквізитором, намагалася навіть не думати про нього. Але, як з’ясувалося, від долі не втечеш. Він сам прийшов до мене.
Стук у двері розірвав тишу, мов постріл. Моє серце відразу зробило кульбіт і, здавалось, впало кудись у п’яти. Я завмерла на мить, прислухаючись до кожного подиху. Несміливо підійшла до дверей і, привідкривши їх, побачила інквізитора.
— Доброго дня, пані Варваро. Я з ордену інквізиції, — промовив він спокійно, переступаючи поріг мого будинку. — Минулий раз мені здалося підозрілим, що ви молода дівчина й мешкаєте в лісі. Тому хочу поговорити з вами, оглянути ваше житло.
Я вже усвідомлювала всю серйозність ситуації. Його присутність тут означала лише одне — я під підозрою. Горіти на кострі могло статися в будь-який момент. Де ж він узявся на мою голову? Я ж жила спокійно, нічого не порушувала…
Всеволод увійшов у велику кімнату. Недбало окинув поглядом простір, затримуючись на травах, які я сушила.
— Для кого ви готуєте зілля? — запитав він, роздивляючись посуд із подрібненими травами.
— Пане інквізиторе, які зілля? Це має бути мазь, — промовила я, намагаючись зберегти спокій.
— Де навчалися цього?
— Читаю книги, і вся інформація про приготування мазі там, — відповіла я.
Інквізитор задумливо протягнув слово «мазь», а потім пішов далі. Я знала: він уже збирає докази.
Його погляд ковзнув по посуду, печі, книгам… Він взяв одну з книг і почав гортати її, не вдаючись у зміст слів.
— Де книги взяли?
— Їх бабуся збирала, а викинути рука не піднімається. Тим паче тут лише рецепти лікувальних мазей… нічого забороненого.
— Поки що так, — промовив інквізитор, — але це не означає, що подальші пошуки нічого не покажуть.
— У вас є якісь до мене звинувачення? — запитала я і важко опустилася на лаву.
— Якби у мене були звинувачення до вас, — відповів він спокійно, — ми б тут розмову не вели…
Інквізитор підійшов до дверей підвалу. Страх скував мої ноги. Я не хотіла крокувати за ним, тому дозволила спуститися самому. Знала, що вже все вирішено, а моя присутність — лише формальність.
Інквізитор відкрив двері і спустився у підвал, прихопивши лампу зі столу. Його не було надто довго, секунд, що тяглися як години. Моє серце билося так, що здавалося, воно ось-ось вискочить із грудей.
Несподівано з’явився Чорниш, мій кіт, і влігся мені на коліна, ніби заспокоюючи. Я погладила його за вушком, і він задоволено замуркотів.  Його присутність давала крихітне відчуття безпеки серед цього жаху.
— І так, пані Варваро, у вашому підвалі я знайшов родинний перстень, — сказав інквізитор, показуючи печатку в руці. Моя реакція була байдужою — це не могло змінити нічого.
— А що такого в родинному перстні? З яких пір це протизаконно?
— Ви праві, все законно, — кивнув він.
— Але я знайшов ще дещо, — додав він, поклавши стару потерту книгу, яку я відразу впізнала. Саме ця книга могла підписати мені смертний вирок.
— Знаєте цю річ? — запитав інквізитор. Я лише кивнула, приймаючи неминуче. Хоча, звісно, я могла б спробувати втекти лісом — я знала його краще, ніж він мене.
— Що тут написано? — відкрив він книгу на сторінці з рецептом одного з зілів.
Чорниш зіскочив з моїх колін і підійшов до книги, ніби йому теж було цікаво. Я підійшла ближче, але текст зі сторінок зник, ніби його там і не було.
— Нічого… — невпевнено промовила я, перегортаючи сторінку. Знову нічого. Ще одну — і знову порожньо.
Інквізитор уважно поглянув на мене, шукаючи відповіді на свої запитання. Але які відповіді могла дати я, сама здивована й у повному нерозумінні?
— Нічого… Але чому книга потерта, ніби нею дуже часто користувалися?
— Можливо, її часто перекладали з місця на місце, відкладаючи на потім… — промовила я. Мій аргумент не переконав інквізитора, але оскільки книга була порожньою, крім трав у нього більше не залишалося доказів. Він не мав іншого вибору, як попрощатися й піти.
Не назавжди, але ця пауза дала мені час підготуватися до нової зустрічі.
Як тільки двері за інквізитором зачинилися, я видихнула з полегшенням. Чорниш ліг на книгу — і сторінки ожили.
— Чорниш… то це ти зробив? — запитала я. Кіт лише завзято замуркотів. Я усвідомила, що отримала відповідь на своє запитання.
Яким чином мій кіт міг це робити, я не знала, але цікавість не давала спокою.
Пройшло три дні після останнього візиту інквізитора, як знову роздався стук у двері. Я, підозрюючи, що це він, обережно відчинила двері. На порозі стояла жінка, якій я допомогла вилікувати чоловіка майже два тижні тому.
— Що сталося? — запитала я з тривогою. Хвороба її чоловіка явно не мала повернутися.
— Варваро… якщо хтось дізнається, що я прийшла, мене звинуватять у зраді церкві, — почала вона тихо. — Але я не могла вас залишити. Інквізитор розпитував про вас у місті: хто бачив, що чули, хто ходив за маззю… Вам потрібно їхати, інакше звинуватять у чаклунстві. Одна жебрачка сказала, що восени ви купили у неї родинний перстень, заплативши дуже дорого, і ви сказали їхати з міста, якщо хочете жити.
Я кивнула, пригадуючи той день і ту жінку. Моя ситуація виявилася набагато гіршою, ніж я думала.
— Дякую, що попередила. Повертайся до чоловіка, поки твоя відсутність не помічена. Бережи себе, а я спробую врятувати себе.