Допит розпочато

Ніби знущання долі, мої підозри виявилися правдивими. Цікавість інквізитора ніколи не приводить до добра. Інквізиція ніби благословенні кати могли вершити долі інших. Куди б ви не вирішили тікати, інквізиція завжди на кров по переду. За короткий час Святий орден пустив своє коріння по всій території Європи. Без благословення людина прирівнювалась до зрадника церкви. 
Близько тижня я не виходила в місто: сиділа вдома, збирала трави в лісі, сушила їх на горищі, намагаючись зайняти руки й думки. Кожен день здавався однаковим - тиша, запах, шурхіт сухих трав. Я переконувала себе, що це лише тимчасово, що варто перечекати - і тривога відступить.
Я всіляко уникала зустрічей з інквізитором, намагалася навіть не думати про нього. Але, як з’ясувалося, від долі не втечеш. Він сам прийшов до мене.
Стук у двері розірвав тишу, мов постріл. Моє серце відразу зробило кульбіт і, здавалось, впало кудись у п’яти. Я завмерла на мить, прислухаючись до кожного подиху. Несміливо підійшла до дверей і, привідкривши їх, побачила інквізитора.
- Доброго дня, пані Варваро. Я з ордену інквізиції, - промовив він спокійно, переступаючи поріг мого будинку. - Минулий раз мені здалося підозрілим, що ви молода дівчина й мешкаєте в лісі. Тому хочу поговорити з вами, оглянути ваше житло.
Я вже усвідомлювала всю серйозність ситуації. Його присутність тут означала лише одне - я під підозрою. Горіти на кострі, могло статися в будь-який момент. Де ж він узявся на мою голову? Я ж жила спокійно, нічого не порушувала…
Всеволод увійшов у велику кімнату. Недбало окинув поглядом простір, затримуючись на травах, які я сушила.
- Для кого ви готуєте зілля? - запитав він, роздивляючись посуд із подрібненими травами.
- Пане інквізиторе, які зілля? Це має бути мазь від болі в спині. Живу одна, важкої роботи придостатньо, доводеться все робити самостійно. От і болить спина, а мазь хоч зменшує відчуття болю.  - промовила я, намагаючись зберегти спокій.
- Де навчалися цього?
- Читаю книги, і вся інформація про приготування мазі там, - відповіла я.
Інквізитор задумливо протягнув слово «мазь», а потім пішов далі. Я знала: він уже збирає докази.
Його погляд ковзнув по посуду, печі, книгам… Він взяв одну з книг і почав гортати її, не вдаючись у зміст слів.
- Де книги взяли?
- Їх бабуся збирала, а викинути рука не піднімається. Тим паче тут лише рецепти лікувальних мазей… нічого забороненого.
- Поки що так, - промовив інквізитор, - але це не означає, що подальші пошуки нічого не покажуть.
- У вас є якісь до мене звинувачення? - запитала я і важко опустилася на лаву.
- Якби у мене були звинувачення до вас, - відповів він спокійно, - ми б тут розмову не вели…
Інквізитор підійшов до дверей підвалу. Страх скував мої ноги. Я не хотіла крокувати за ним, тому дозволила спуститися самому. Знала, що вже все вирішено, а моя присутність - лише формальність.
Інквізитор відкрив двері і спустився у підвал, прихопивши лампу зі столу. Його не було надто довго. Хвилини тяглися як години. Моє серце билося так, що здавалося, воно ось-ось вискочить із грудей.
Несподівано з’явився Чорниш, мій кіт, і влігся мені на коліна, ніби заспокоюючи. Я погладила його за вушком, і він задоволено замуркотів.  Його присутність давала крихітне відчуття безпеки серед цього жаху.
- І так, пані Варваро, у вашому підвалі я знайшов родинний перстень, -сказав інквізитор, показуючи печатку в руці. Моя реакція була байдужою - це не могло змінити нічого.
- А що такого в родинному перстні? З яких пір це протизаконно?
- Ви праві, все законно, - кивнув він.
- Але я знайшов ще дещо, - додав він, поклавши стару потерту книгу, яку я відразу впізнала. Саме ця книга могла підписати мені смертний вирок.
- Знаєте цю річ? - запитав інквізитор. Я лише кивнула, приймаючи неминуче. Хоча, звісно, я могла б спробувати втекти лісом - я знала його краще, ніж він мене. Могла спробувати вбити інквізитора, але на томість я продовжувала сидіти.
- Що тут написано? - відкрив він книгу на сторінці з рецептом одного з зілів.
Чорниш зіскочив з моїх колін і підійшов до книги, ніби йому теж було цікаво. Я підійшла ближче, але текст зі сторінок зник, ніби його там і не було.
- Нічого… - невпевнено промовила я, перегортаючи сторінку. Знову нічого. Ще одну - і знову порожньо.
Інквізитор уважно поглянув на мене, шукаючи відповіді на свої запитання. Але які відповіді могла дати я, сама здивована й у повному нерозумінні? Куди зник текст?
- Нічого… Але чому книга потерта, ніби нею дуже часто користувалися?
- Можливо, її часто перекладали з місця на місце, відкладаючи на потім… - промовила я. Мій аргумент не переконав інквізитора, але оскільки книга була порожньою, крім трав у нього більше не залишалося доказів. Він не мав іншого вибору, як попрощатися й піти.
Не назавжди, але ця пауза дала мені час підготуватися до нової зустрічі.
Як тільки двері за інквізитором зачинилися, я видихнула з полегшенням. Чорниш ліг на книгу - і сторінки ожили.
- Чорниш… то це ти зробив? - запитала я. Кіт лише завзято замуркотів. Я усвідомила, що отримала відповідь на своє запитання.
Яким чином мій кіт міг це робити, я не знала, але цікавість не давала спокою.
Пройшло три дні після останнього візиту інквізитора, як знову роздався стук у двері. Я, підозрюючи, що це він, обережно відчинила двері. На порозі стояла жінка, якій я допомогла вилікувати чоловіка майже два тижні тому.
- Що сталося? - запитала я з тривогою. Хвороба її чоловіка явно не мала повернутися, але яка тоді причина її візиту?
- Варваро… якщо хтось дізнається, що я прийшла, мене звинуватять у зраді церкві, - почала вона тихо. - Але я не могла вас залишити, не могла забути про вашу доброту. Інквізитор розпитував про вас у місті: хто бачив, що чули, хто ходив за маззю… Вам потрібно їхати, інакше звинуватять у чаклунстві. Одна жебрачка сказала, що восени ви купили у неї родинний перстень, заплативши дуже дорого, і ви сказали їхати з міста, якщо вона хоче жити.
Я кивнула, пригадуючи той день і ту жінку. Моя ситуація виявилася набагато гіршою, ніж я думала.
- Дякую, що попередила. Повертайся до чоловіка, поки твоя відсутність не помічена. Бережи себе, а я спробую врятувати себе.