Проказа

За дощовою, сирою та холодною осінню  прийшла зима, надто швидко, майже без попередження. Сніжні замети часом повністю ховали маленьку, стареньку хатину, так що я могла лише вийти надвір і промести вузьку стежку - рівно настільки, щоб мати змогу відчинити двері й ступити за поріг чи дійти в хижу за дровами. Місто стало для мене недосяжною розкішшю, далекою й майже примарною. Моє життя зосередилось в хатині.
Лише раз я наважилася рушити в бік міста, аби поповнити свої вкрай скромні запаси солі. Та ця спроба швидко виявилася марною. З кожним новим кроком мої ноги все глибше грузли в снігові сугроби.  Важкі, холодні грудки снігу ковзали по шкірі, викликаючи сироти і зграю мурах, що розбігалися тілом від пронизливого зимового холоду.
Тож про місто довелося забути.
Натомість я повністю занурилася у вивчення латини.  Дні минали за вивченням старих записів, зіллєварінням, спробами зрозуміти слова й символи, залишені не для кожного. Ритуалів я більше не проводила, хоча відчувала: щось у мені змінилося. Я стала інакше відчувати себе, своє тіло, свої думки.  Можливо, це була лише самотність - глибока, тягуча, така, що тривала не день і не тиждень, а повільно вростала в мене, мов коріння.
Коли здавалося, що від самотності у мене остаточно їде дах, я знайшла біля дому маленький чорний клубочок. Він лежав нерухомо в заметі, наполовину присипаний снігом, і виглядав так, ніби мороз уже забрав його життя. Та щойно я взяла його на руки, почула тихе, ледве чутне нявчання.
Живий.
Ця думка промайнула першою, і я, не вагаючись, занесла кошеня до хати, притискаючи до себе, аби відігріти.
- Невже ти з міста до мене добрів? - тихо промовила я, звертаючись до кошеняти.
Відповіді, звісно, не було. Дивно було б, якби вона з’явилася. Але навіть мовчазна присутність живої істоти стала для мене полегшенням. Хтось, кому я могла б говорити, не боячись осуду, розповідати, як мені самотньо.
Я налила в мисочку трохи теплого супу, що варила ще зранку, й поставила перед кошеням.
- Як же тебе назвати? - замислено мовила я, знову уважно розглядаючи маленьку тваринку.
Чорний кіт - без жодної білої плямки на тілі. Але для мене він був мов промінчик світла серед непроглядної самотності.
- Чорниш, - твердо сказала я.
Ніби на знак згоди, кіт підійшов і вмостився біля моїх ніг, шукаючи тепла й ніжності, які я із задоволенням була готова йому дати.
З появою Чорниша моє життя перестало бути таким порожнім. Він з’явився несподівано, але вчасно - ніби саме життя послало його мені, аби я не зламалася остаточно.
Одноманітні сніжні дні змінила весна. А разом із нею прийшла надія - крихка, несмілива, але справжня. Надія на щось краще, на майбутнє. За ці два місяці Чорниш помітно підріс: із маленького, грайливого кошеняти він перетворився на великого, такого ж грайливого, але вже шкідливого кота. Під час своїх витівок він легко міг знести баняк із їжею чи перевернути припаси, але навіть тоді я не могла на нього злитися - надто вже раділа його присутності поруч.
- Чорниш! - суворо промовила я, коли він, ганяючись за мишею, ледь не розбив глечик із водою.
- Мяу… мяууу, - протягнув кіт, ніби щиро не розуміючи, за що його сварять.
У цю мить у двері несподівано постукали. Я насторожено підійшла й обережно відчинила їх. На порозі стояла жінка, яка з надією дивилася мені просто в очі.
- Орися? - несміливо запитала вона.
- Ні… Орисі не стало ще восени. Я… - я на мить зам’ялася. А справді, хто я? - Я її онука, - відповіла я, не відчуваючи докорів сумління.
Це було майже правдою. Хай і не кровною, але ставленням і турботою Орися справді прийняла мене як онуку.
- Як не стало?..- з розпачем прошепотіла жінка й опустилася на коліна.
- Що трапилося? З якої справи ви до неї прийшли? - обережно запитала я.
Мої навички, здобуті з книги, зростали з кожним днем. Я активно вивчала латину. Мої знання в травах та їх властивостях з кожним днем ставали все обширнішими. Я освоювала приготування мазів. Тому, перш ніж відправляти жінку назад у місто, я мала з’ясувати причину її візиту.
- Захворів чоловік, - зі сльозами промовила вона. - На тілі рани… вже тиждень лежить, нічого не допомагає. Може, ви б подивилися?
Я не знала, чи зможу допомогти, але могла принаймні спробувати.
- Я піду з вами, - сказала я. - Подивлюся, що зможу зробити. Лише після цього скажу, чи зможу взятись за лікування.
Весна вже відчувалася в повітрі: сніг танув, холод більше не кусав так люто, а над містом знову з’являлися перелітні птахи. Проте разом із пробудженням міста на площі чатував і він - інквізитор. Його важко було не помітити.
- Варвара? - почувся його голос, коли він під’їхав верхи до мене.
У мене похололо всередині.
Він запам’ятав моє ім’я. А це був поганий знак.
- Доброго здоров’я. Ви запам’ятали моє ім’я?! - слова зірвалися з моїх вуст швидше, ніж я встигла їх зупинити.
Це був поганий знак, майже вирок, адже означав лише одне: він зацікавився мною. А зацікавленість інквізитора рідко вела до чогось іншого, окрім допитів, підозр і звинувачень у чаклунстві. А далі - смерть. Повільна або показова.
- Пане Всеволоде, я поспішаю, - промовила я, намагаючись, аби голос звучав спокійно, і зробила крок у бік вузької вулички, де мешкала жінка, що до мене звернулася по допомогу.
Я не хотіла повертатися спиною, але й залишатися поруч із ним - означало добровільно ступити на тонкий лід.
- Давайте я вас проведу? - запропонував він.
Я втомлено видихнула і, зібравши залишки надії, відповіла, розраховуючи, що його затримають справи або ж інший виклик інквізиції:
- Давайте домовимось так: ви мене зачекаєте тут, а я незабаром повернусь. Тоді, можливо, ми зможемо поговорити.
Чоловік уважно подивився на мене, ніби зважував, чи варта я цього очікування, і зрештою кивнув. Я ж, не гаючи жодної миті, швидко попрямувала вуличкою до будинку жінки, яка вже нетерпляче чекала.
Оглянувши її чоловіка, я відчула, як у грудях стискається холодний клубок. Плями на шкірі були надто знайомими: сухість, почервоніння, місцями - майже повна втрата чутливості.
Я торкнулася його руки - він навіть не здригнувся.
Це було страшне припущення, але ігнорувати його я не могла.
Якщо я не помилялася, то чоловіка ще можна було врятувати. Принаймні - спробувати. І я хотіла це зробити, попри всі ризики.
- Я не даю вам жодних гарантій, - обережно почала я, - адже я лише навчаюся, лише опановую ці знання. Але можу зробити припущення… що у вашого чоловіка проказа.
Жінка на мої слова голосно скрикнула й одразу ж затулила рот долонями. Її очі наповнилися слізьми, а погляд став метушливим і сповненим страху.
- Мені більше нікуди звернутись, - прошепотіла вона. - Врятуйте його… будь ласка.
- Зробимо так, - після короткої паузи сказала я. - Я повернуся додому, подивлюся, які маю сушені рослини, приготую мазь. Завтра ви прийдете і заберете її. А ще через кілька днів знову прийдете й розкажете, як почувається ваш чоловік.
Жінка мовчки кивнула, хапаючись за цю надію, наче за останню соломинку.
Я ж повернулася на площу, де на мене чекав інквізитор.
Чому ж у нього так і не з’явилися термінові справи?
- Ви про щось хотіли поговорити? - запитала я, коли він повернувся в мій бік.
- Варваро, вас не було видно цілу зиму, - промовив він. - Я хвилювався.
- Не потрібно було, - сухо відповіла я. - Цю зиму я провела в родичів, у сусідньому містечку. Це все? Я можу йти?
- Давайте я вас проведу, - сказав він тоном, що не допускав заперечень.
Разом із його пропозицією в моїй голові майнула тривожна думка: куди?
У ліс - де будь-яка прогулянка могла породити десятки запитань і підозр. Так, були люди, що мешкали осторонь міста, але це були одиниці, і саме вони найчастіше привертали увагу інквізиції. Основна ж частина людей надавала перевагу життю в місті - під наглядом, але бодай з ілюзією безпеки.
- Можливо, іншим разом? - несміливо запропонувала я.
- Варваро, я наполягаю.
Його впертість дратувала. Я втомлено кивнула, вирішивши не провокувати зайвих підозр.
Коли ми звернули з міської дороги на лісову стежку, інквізитор помітно пожвавішав і почав розпитувати, чому я обрала життя в лісі, а не в місті. Я відповідала стримано, повторюючи завчену версію про спадок від бабусі й відсутність іншого вибору.
Усю дорогу я мріяла лише про одне - якнайшвидше дістатися дому і більше ніколи не бачити цього чоловіка.
Та щось усередині підказувало: після цієї прогулянки так, як раніше, вже не буде ніколи.
Тепер інквізитор знає, де я живу.
І один мій неправильний крок - і до заходу сонця я горітиму на вогнищі.