Таємниці мають властивість відкриватись

За дощовою, сирою й холодною осінню  прийшла надто швидко зима, майже без попередження. Сніжні замети часом повністю ховали маленьку, стареньку хатину, так що я могла лише вийти надвір і промести вузьку стежку — рівно настільки, щоб мати змогу відчинити двері й ступити за поріг. Місто стало для мене недосяжною розкішшю, далекою й майже примарною.
Лише раз я наважилася рушити в бік міста, аби поповнити свої вкрай скромні запаси їжі. Та ця спроба швидко виявилася марною. З кожним новим кроком мої ноги все глибше грузли в розталому снігу й мокрій землі, а важкі, холодні грудки ковзали по шкірі, викликаючи дрож і зграю мурах, що розбігалися тілом від пронизливого зимового холоду.
Тож про місто довелося забути.
Натомість я повністю занурилася в книгу Орисі. Дні минали за вивченням старих записів, зіллєварінням, спробами зрозуміти слова й символи, залишені не для кожного. Ритуалів я більше не проводила, хоча відчувала: щось у мені змінилося. Я стала інакше відчувати себе, своє тіло, свої думки. Можливо, це була лише самотність — глибока, тягуча, така, що тривала не день і не тиждень, а повільно вростала в мене, мов коріння.
Коли здавалося, що від самотності у мене остаточно їде дах, я знайшла біля дому маленький чорний клубочок. Він лежав нерухомо в заметі, наполовину присипаний снігом, і виглядав так, ніби мороз уже забрав його життя. Та щойно я взяла його на руки, почула тихе, ледве чутне нявчання.
Живий.
Ця думка промайнула першою, і я, не вагаючись, занесла кошеня до хати, притискаючи до себе, аби відігріти.
— Невже ти з міста до мене добрів? — тихо промовила я, звертаючись до кошеняти.
Відповіді, звісно, не було. Дивно було б, якби вона з’явилася. Але навіть мовчазна присутність живої істоти стала для мене полегшенням. Хтось, кому я могла б говорити, не боячись осуду, розповідати, як мені самотньо.
Я налила в мисочку трохи теплого супу, що варила ще зранку, й поставила перед кошеням.
— Як же тебе назвати? — замислено мовила я, знову уважно розглядаючи маленьку тваринку.
Чорний кіт — без жодної білої плямки на тілі. Але для мене він був мов промінчик світла серед непроглядної самотності.
— Чорниш, — твердо сказала я.
Ніби на знак згоди, кіт підійшов і вмостився біля моїх ніг, шукаючи тепла й ніжності, які я із задоволенням була готова йому дати.
З появою Чорниша моє життя перестало бути таким порожнім. Він з’явився несподівано, але вчасно — ніби саме життя послало його мені, аби я не зламалася остаточно.
Одноманітні сніжні дні змінила весна. А разом із нею прийшла надія — крихка, несмілива, але справжня. Надія на щось краще, на майбутнє. За ці два місяці Чорниш помітно підріс: із маленького, грайливого кошеняти він перетворився на великого, такого ж грайливого, але вже шкідливого кота. Під час своїх витівок він легко міг знести баняк із їжею чи перевернути припаси, але навіть тоді я не могла на нього злитися — надто вже раділа його присутності поруч.
— Чорниш! — суворо промовила я, коли він, ганяючись за мишею, ледь не розбив глечик із водою.
— Мяу… мяууу, — протягнув кіт, ніби щиро не розуміючи, за що його сварять.
У цю мить у двері несподівано постукали. Я насторожено підійшла й обережно відчинила їх. На порозі стояла жінка, яка з надією дивилася мені просто в очі.
— Орися? — несміливо запитала вона.
— Ні… Орисі не стало ще восени. Я… — я на мить зам’ялася. А справді, хто я? — Я її онука, — відповіла я, не відчуваючи докорів сумління.
Це було майже правдою. Хай і не кровною, але ставленням і турботою Орися справді прийняла мене як онуку.
— Як не стало?.. — з розпачем прошепотіла жінка й опустилася на коліна.
— Що трапилося? З якої справи ви до неї прийшли? — обережно запитала я.
Мої навички, здобуті з книги, зростали з кожним днем. І, перш ніж відправляти жінку назад у місто, я мала з’ясувати причину її візиту.
— Захворів чоловік, — зі сльозами промовила вона. — На тілі рани… вже тиждень лежить, нічого не допомагає. Може, ви б подивилися?
Я не знала, чи зможу допомогти, але могла принаймні спробувати.
— Я піду з вами, — сказала я. — Подивлюся, що зможу зробити. Лише після цього скажу, чи є шанси на одужання.
Весна вже відчувалася в повітрі: сніг танув, холод більше не кусав так люто, а над містом знову з’являлися перелітні птахи. Проте разом із пробудженням міста на площі чатував і він — інквізитор. Його важко було не помітити.
— Варвара? — почувся його голос, коли він під’їхав верхи.
У мене похололо всередині.
Він запам’ятав моє ім’я. А це був поганий знак.
-Доброго здоров’я. Ви запам’ятали моє ім’я?! — слова зірвалися з моїх вуст швидше, ніж я встигла їх зупинити.
Це був поганий знак, майже вирок, адже означав лише одне: він зацікавився мною. А зацікавленість інквізитора рідко вела до чогось іншого, окрім допитів, підозр і звинувачень у чаклунстві. А далі — смерть. Повільна або показова.
— Пане Всеволоде, я поспішаю, — промовила я, намагаючись, аби голос звучав спокійно, і зробила крок у бік вузької вулички, де мешкала жінка, що до мене звернулася по допомогу.
Я не хотіла повертатися спиною, але й залишатися поруч із ним — означало добровільно ступити на тонкий лід.
— Давайте я вас проведу? — запропонував він.
Я втомлено видихнула і, зібравши залишки надії, відповіла, розраховуючи, що його затримають справи або ж інший виклик інквізиції:
— Давайте домовимось так: ви мене зачекаєте тут, а я незабаром повернусь. Тоді, можливо, ми зможемо поговорити.
Чоловік уважно подивився на мене, ніби зважував, чи варта я цього очікування, і зрештою кивнув. Я ж, не гаючи жодної миті, швидко попрямувала вуличкою до будинку жінки, яка вже нетерпляче чекала.
Оглянувши її чоловіка, я відчула, як у грудях стискається холодний клубок. Плями на шкірі були надто знайомими: сухість, почервоніння, місцями — майже повна втрата чутливості.
Я торкнулася його руки — він навіть не здригнувся.
Це було страшне припущення, але ігнорувати його я не могла.
Якщо я не помилялася, то чоловіка ще можна було врятувати. Принаймні — спробувати. І я хотіла це зробити, попри всі ризики.
— Я не даю вам жодних гарантій, — обережно почала я, — адже я лише навчаюся, лише опановую ці знання. Але можу зробити припущення… що у вашого чоловіка проказа.
Жінка на мої слова голосно скрикнула й одразу ж затулила рот долонями. Її очі наповнилися слізьми, а погляд став метушливим і сповненим страху.
— Мені більше нікуди звернутись, — прошепотіла вона. — Врятуйте його… будь ласка.
— Зробимо так, — після короткої паузи сказала я. — Я повернуся додому, подивлюся, які маю сушені рослини, приготую мазь. Завтра ви прийдете і заберете її. А ще через кілька днів знову прийдете й розкажете, як почувається ваш чоловік.
Жінка мовчки кивнула, хапаючись за цю надію, наче за останню соломинку.
Я ж повернулася на площу, де на мене чекав інквізитор.
Чому ж у нього так і не з’явилися термінові справи?
— Ви про щось хотіли поговорити? — запитала я, коли він повернувся в мій бік.
— Варваро, вас не було видно цілу зиму, — промовив він. — Я хвилювався.
— Не потрібно було, — сухо відповіла я. — Цю зиму я провела в родичів, у сусідньому містечку. Це все? Я можу йти?
— Давайте я вас проведу, — сказав він тоном, що не допускав заперечень.
Разом із його пропозицією в моїй голові майнула тривожна думка: куди?
У ліс — де будь-яка прогулянка могла породити десятки запитань і підозр. Так, були люди, що мешкали осторонь міста, але це були одиниці, і саме вони найчастіше привертали увагу інквізиції. Основна ж частина людей надавала перевагу життю в місті — під наглядом, але бодай з ілюзією безпеки.
— Можливо, іншим разом? — несміливо запропонувала я.
— Варваро, я наполягаю.
Його впертість дратувала. Я втомлено кивнула, вирішивши не провокувати зайвих підозр.
Коли ми звернули з міської дороги на лісову стежку, інквізитор помітно пожвавішав і почав розпитувати, чому я обрала життя в лісі, а не в місті. Я відповідала стримано, повторюючи завчену версію про спадок від бабусі й відсутність іншого вибору.
Усю дорогу я мріяла лише про одне — якнайшвидше дістатися дому і більше ніколи не бачити цього чоловіка.
Та щось усередині підказувало: після цієї прогулянки так, як раніше, вже не буде ніколи.
Тепер інквізитор знає, де я живу.
І один мій неправильний крок — і до заходу сонця я горітиму на вогнищі.