13. Проказа

За дощовою, сирою та холодною осінню прийшла зима — надто швидко, майже без попередження. Одного ранку я розплющила очі й зрозуміла, що світ змінився. Ліс, який ще вчора темнів голими гілками, тепер стояв укритий важкими шапками снігу. Дерева мовчали, сковані морозом, а небо стало низьким, свинцевим, ніби ось ось мало впасти на землю.
Сніг сипав день за днем. Інколи так густо, що маленька, стара хатина майже зникала під білими заметами. Вітер наметав кучугури аж до вікон, а вранці мені доводилося брати дерев'яну лопату й годинами розчищати вузеньку стежину — рівно настільки, щоб можна було відчинити двері, дістатися до дровітні чи криниці. За кілька годин хуртовина знову стирала всі мої сліди, наче людина тут ніколи й не жила.
Місто стало недосяжною розкішшю. Воно існувало десь там, за засніженим лісом, за горами, за кілометрами заметених доріг. Часом мені здавалося, що Львів був лише сном, який я колись бачила. Узимку ніхто не ризикував йти такими шляхами без нагальної потреби. Навіть поодинокі подорожні оминали ці місця, боячись вовків, хуртовин і ночівлі просто неба.
Моє життя звузилося до старої хижі. До тепла печі, що потріскувала від сируватих дров. До приглушеного світла каганця, що коливався від кожного протягу. До скрипу дерев'яних половиць, завивання вітру в димарі та безкінечного білого мовчання за вікном.
Дні стали короткими. Сонце лише на мить визирало з за важких хмар і майже одразу ховалося знову. Вечори приходили рано, а разом із ними довгі години тиші. Узимку самотність набувала голосу. Кожен тріск дерева здавався чиїмось кроком, кожен порив вітру далеким шепотом, а темрява за маленьким вікном здавалася живою, ніби терпляче чекала, коли хтось необережно переступить поріг.
Лише раз я наважилася рушити в бік міста, аби поповнити свої вкрай скромні запаси. Та ця спроба швидко виявилася марною. З кожним новим кроком мої ноги все глибше грузли в снігові сугроби. Важкі, холодні грудки снігу ковзали по шкірі, викликаючи сироти і зграю мурах, що розбігалися тілом від пронизливого зимового холоду.
Тож про місто довелося забути.
Натомість я повністю занурилася у покращення своїх знань з латини. Дні минали за вивченням старих записів, зіллєварінням, спробами зрозуміти слова й символи, залишені не для кожного. Ритуалів я більше не проводила, хоча відчувала, що щось у мені змінилося. Я стала інакше відчувати себе, своє тіло, свої думки. Можливо, це була лише самотність, глибока, тягуча, така, що тривала не день і не тиждень, а повільно вростала в мене, мов коріння.
Коли здавалося, що від самотності у мене остаточно їде дах, я знайшла біля дому маленький чорний клубочок. Він лежав нерухомо в заметі, наполовину присипаний снігом, і виглядав так, ніби мороз уже забрав його життя. Та щойно я взяла його на руки, почула тихе, ледве чутне нявчання.
Живий. Ця думка промайнула немов порятунок, і я, не вагаючись, занесла кошеня до хати, притискаючи до себе, аби відігріти.
— Невже ти з міста до мене добрів?— тихо промовила я, звертаючись до кошеняти.
Відповіді, звісно, не було. Дивно було б, якби вона з’явилася. Але навіть мовчазна присутність живої істоти стала для мене полегшенням. Хтось, кому я могла б говорити, не боячись осуду, розповідати, як мені самотньо.
Я налила в мисочку трохи теплого супу, що варила ще зранку, й поставила перед кошеням.
— Як же тебе назвати? — замислено мовила я, знову уважно розглядаючи маленьку тваринку.
Чорний кіт, без жодної білої плямки на тілі. Але для мене він був мов промінчик світла серед непроглядної самотності.
— Чорниш, — твердо сказала я.
Ніби на знак згоди, кіт підійшов і вмостився біля моїх ніг, шукаючи тепла й ніжності, які я із задоволенням була готова йому дати.
З появою Чорниша моє життя перестало бути таким порожнім. Він з’явився несподівано, але вчасно, ніби саме життя послало його мені, щоб я не зламалася остаточно.
Одноманітні сніжні дні змінила весна. А разом із нею прийшла надія, крихка, несмілива, але справжня. Надія на щось краще, на майбутнє. За ці два місяці Чорниш помітно підріс, із маленького, грайливого кошеняти він перетворився на великого, такого ж грайливого, але вже шкідливого кота. Під час своїх витівок він легко міг знести баняк із їжею чи перевернути припаси, але навіть тоді я не могла на нього злитися, надто вже раділа його присутності поруч.
— Чорниш! — суворо промовила я, коли він, ганяючись за мишею, ледь не розбив глечик із водою.
— Мяу… мяууу, — протягнув кіт, ніби щиро не розуміючи, за що його сварять.
У цю мить у двері несподівано постукали. Я насторожено підійшла й обережно відчинила їх. На порозі стояла жінка, яка з надією дивилася мені просто в очі.
— Орися?— несміливо запитала вона.
— Ні… Орисі не стало ще восени. — Я… я на мить зам’ялася. А справді, хто я? — Я її онука, — відповіла не відчуваючи докорів сумління.
Це було майже правдою. Хай і не кровною, але ставленням і турботою Орися справді прийняла мене як онуку.
— Як не стало?— з розпачем прошепотіла жінка й опустилася на коліна.
— Що трапилося? З якої справи ви до неї прийшли? —обережно запитала я.
Мої навички, здобуті з книги, зростали з кожним днем. Я активно вивчала латину. Знання в травах та їх властивостях з кожним днем ставали все обширнішими. Разом з тим освоювала приготування мазів. Тому, перш ніж відправляти жінку назад у місто, я мала з’ясувати причину її візиту.
— Захворів чоловік, — зі сльозами промовила вона. — На тілі рани… вже тиждень лежить, нічого не допомагає. Можливо, ви б подивилися?
Не була впевнена, що зможу допомогти, але могла принаймні спробувати.
— Я піду з вами. Подивлюся. Лише після цього скажу, чи зможу взятись за лікування.
Весна вже відчувалася в повітрі: сніг танув, холод більше не кусав так люто, а над містом знову з’являлися перелітні птахи. Проте разом із пробудженням міста на площі чатував і він, інквізитор. Його важко було не помітити. Напруга витала в повітрі, попереджаючи про наближення небезпеки.
— Варвара? — ехом вуличною розходився гучний стукіт копит поруч, після чого пролунав його знайомий голос.
У мене похололо всередині. Він запам’ятав моє ім’я. А це був поганий знак. Цікавість інквізиції ніколи не несла з собою нічого хорошого.
— Доброго здоров’я. Ви запам’ятали моє ім’я?! — слова зірвалися з моїх вуст швидше, ніж я встигла їх зупинити. Це був поганий знак, майже вирок, адже означав лише одне: він зацікавився мною. А зацікавленість інквізитора рідко вела до чогось іншого, окрім допитів, підозр і звинувачень у чаклунстві. А далі смерть, повільна або показова.
— Пане Всеволоде, я поспішаю, промовила я, намагаючись, аби голос звучав спокійно, зробила крок у бік вузької вулички, де мешкала жінка, що до мене звернулася по допомогу.
Я не хотіла повертатися спиною, але й залишатися поруч із ним означало добровільно ступити на тонкий лід.
— Давайте я вас проведу?— запропонував він. На що я втомлено видихнула і, зібравши залишки надії, відповіла, розраховуючи, що його затримають справи або ж інший виклик інквізиції: — Давайте домовимось так: ви мене зачекаєте тут, а я незабаром повернусь. Тоді, можливо, ми зможемо поговорити.
Чоловік уважно подивився на мене, ніби зважував, чи варта я цього очікування, і зрештою кивнув. Я ж, не гаючи жодної миті, швидко попрямувала вуличкою до будинку жінки, яка вже нетерпляче чекала.
Оглянувши її чоловіка, я відчула, як у грудях стискається холодний клубок. Плями на шкірі були надто знайомими: сухість, почервоніння, місцями майже повна втрата чутливості. Я торкнулася його руки, він навіть не здригнувся. Це було страшне припущення, але ігнорувати його я не могла. Якщо я не помилялася, то чоловіка ще можна було врятувати.
Принаймні спробувати. І я хотіла це зробити, попри всі ризики.
— Я не даю вам жодних гарантій, я лише навчаюся, лише опановую ці знання. Але можу зробити припущення… що у вашого чоловіка проказа.
Жінка на мої слова голосно скрикнула й одразу ж затулила рот долонями. Її очі наповнилися сльозами, а погляд став метушливим і сповненим страху.
— Мені більше нікуди звернутись,— прошепотіла вона. — Врятуйте його… будь ласка.
— Зробимо так, — після короткої паузи продовжила.—  Я повернуся додому, подивлюся, які маю сушені рослини, приготую мазь. Завтра ви прийдете і заберете її. А ще через кілька днів знову прийдете й розкажете, як почувається ваш чоловік.
Жінка мовчки кивнула, хапаючись за цю надію, наче за останню соломинку. Я ж повернулася на площу, де на мене чекав інквізитор. Чому ж у нього так і не з’явилися термінові справи?
— Ви про щось хотіли поговорити? — запитала я, коли він повернувся в мій бік.
— Варваро, вас не було видно цілу зиму, промовив він. Я хвилювався.
— Не потрібно було,— сухо відповіла я. —Цю зиму я провела в родичів, у сусідньому містечку. Це все? Я можу йти?
— Давайте я вас проведу, промовив тоном, що не допускав заперечень.
Разом із його пропозицією в моїй голові майнула тривожна думка: куди? У ліс, де будь-яка прогулянка могла породити десятки запитань і підозр. Так, були люди, що мешкали осторонь міста, але це були одиниці, і саме вони найчастіше привертали увагу інквізиції. Основна ж частина людей надавала перевагу життю в місті, під наглядом, але бодай з ілюзією безпеки.
— Можливо, іншим разом? несміливо запропонувала я.
— Варваро, я наполягаю.