Прощання

Попри те, що я зовсім не планувала доводити себе до серцевого нападу, та чи то страх, чи то зіткнення моєї голови зі стіною все ж зробили своє. Я прийшла до тями, лежачи на дерев’яній підлозі старенької хатини. Запах сушених трав витав у повітрі, густий і впізнаваний, не даючи можливості сплутати ні час, ні місце.
Я була в домі баби Орисі.
Чи, правильніше сказати, вже — Варвари…
Повільно підвівшись із підлоги, я озирнулася навколо. З подивом помітила: з моменту мого останнього візиту— чи як це правильніше назвати, я й сама не знала — минуло зовсім небагато часу. На печі, як і раніше, стояв баняк із супом, який я ставила варитися. Лава була застелена тією самою ковдрою. А на столі лежала розмотана зв’язка полину, яку я брала для ритуалу.
Коли усвідомлення дійшло до мене повністю, мої руки почали тремтіти. Не просто від страху — від відрази й розуміння. Я не могла… і, найголовніше, не хотіла знову спускатися в підвал. Але тіло баби Орисі… з ним потрібно було щось робити. Жінка не заслуговувала на те, щоб згнити в підвалі власного дому.
І там ще був перстень.
А що з ним робити?
Це усвідомлення важким тягарем лягло мені на плечі. Перед смертю жінка нічого мені не пояснила, не залишила жодних підказок. Тепер я почувалася сліпим кошеням, яке не знає, куди йти, і рухається навпомацки, постійно натикаючись на страх.
Безсилля накрило мене хвилею. Я впала на коліна, боляче вдарившись об підлогу. Солоні сльози самі покотилися з очей. І вперше за два місяці життя в Орисі я відчула порожнечу. Ту саму невідомість, з якою жила довгі роки після смерті мами.
Вперше, залишившись наодинці з собою, я дозволила собі цю слабкість. Відпустила емоції. Ослабила хватку. Просто стояла на колінах і безупинно плакала, поки сльози раптом не скінчилися — ніби хтось перекрив невидимий кран. Жодна більше не скотилася по щоці.
Чи зрозуміла я, що мені робити далі?
Ні.
Але я дала вихід емоціям, і від того стало трохи легше.
Зібравшись із силами, я підвелася, стерла солоні доріжки зі щік і попрямувала до підвалу. Тіло Орисі й печатка й далі лежали в центрі пентаграми. Для себе я вирішила: дам собі час. Взяла лопату й вийшла на подвір’я, почавши копати яму.
Я б хотіла, щоб мою маму поховали, а не спалили на вогнищі. Тому в Орисі буде своя могила. Я приходитиму до неї, говоритиму, розповідатиму, як у мене справи. Сумніваюся, що це потрібно Орисі… Я взагалі не знаю, що потрібно людям після смерті. Напевно, вже нічого.
Але мені потрібен хтось, з ким я зможу говорити. І нехай це буде навіть могила — я приходитиму й говоритиму.
Лопата легко увійшла в землю. Я відкинула першу купку ґрунту вбік. Знову встромила лопату, придавила ногою — ще одна грудка землі полетіла в сторону. Потім ще. І ще. Поки яма не стала достатньо глибокою, щоб вмістити в собі тіло баби Орисі.
На це у мене пішов майже весь день.
Коли я спустилася в підвал по тіло, для власного спокою засвітила керосинову лампу. Підвал тьмяно освітився. Я довго стояла, дивлячись у центр, не в силі зробити крок. Страх, перемішаний ще з чимось — можливо, провиною, можливо, жалем — тримав мене на місці.
— Орися?.. — з надією покликала я.
Відповіді не було.
Я зробила крок до центру й затрималася на секунду. Нічого. Все спокійно. Значить, ритуал вдався. Я підняла з землі бездиханне тіло жінки й розпочала довгий, виснажливий підйом угору.
Хто взагалі придумав проводити ритуали в підвалі? — думала я, з останніх сил рухаючись уперед. Завтра спина болітиме пекельно. Ноги тремтіли від втоми, але я йшла — на одній лише впертості.
Коли ми з Орисею вийшли з дому, на вулиці вже був вечір. Сонце давно опустилося за горизонт, а подвір’я освітлювало лише тьмяне світло ліхтарика. Я поклала важке тіло біля ями, востаннє глянула на неї й обережно скотила вниз.
— Пробач, Орися, що все так… — прошепотіла я. — Дякую за все, що ти зробила для мене. Якби не ти, я б, напевно, замерзла в лісі того вечора.
Я взялася за лопату й почала закидати тіло землею.
Перша жменя різонула душу болем. Друга відчувалася вже як полегшення. А кожна наступна стала радше монотонною роботою, ніж болем.
Коли остання горстка землі впала на насип, я відступила. Потрібно посадити квіти — щоб хоч щось було на могилі жінки. Бо ще трохи — прийде зима, потім весна, і могила заросте травою, залишившись лише в моїй пам’яті.
Цієї ночі, як я й підозрювала, мої очі так і не зімкнулися. Я довго сиділа, вслухаючись у тишу, усвідомлюючи, що саме так і проходитимуть мої наступні дні — наодинці з собою, з думками.
На якусь мить мені навіть спала на думку ідея повернутися жити в місто. Але інквізитор… якщо він мене спіймає — спалить на тому ж вогнищі. Тож якщо я хочу жити, доведеться залишатися тут.