Я хочу отримати відповідді

Раніше мені вже казали про цю мою особливість, але від того, як це промовив Всеволод, моє серце раптом почало битися швидше, і я мимоволі повернулася до нашого діалогу. У його голосі не було насмішки — лише спокійна констатація факту, від якої ставало ще тривожніше.
Він сказав правду. Якби монохромність очей була у Варвари, я більш ніж упевнена: інквізитор замість знайомства з нею на площі обрав би спалити її у ту ж секунду, не замислюючись і не вагаючись. Але мені зараз це дивним чином ніяк не заважало. Навпаки.
Марія постійно казала, що різний колір очей у поєднанні з русявим волоссям, яке місцями переливалося в рудий, створює неймовірний, майже гіпнотичний ефект. Інколи я пригадувала її слова про те, що потрібно йти в модельний бізнес, працювати з камерами, зі світлом, з поглядами. Але моя душа й тіло завжди належали мистецтву, і я щиро сподівалася повернутися до нього, щойно всі справи будуть вирішені й минуле перестане дихати мені в потилицю.
— Відьмочка, ти куди роздягнена йдеш? — почувся голос Всеволода за моєю спиною.
Я не зупинилася. Навпаки — пришвидшила крок. Моє внутрішнє чуття кричало, благало: нам не можна залишатися один на один. Від його слів, від поглядів мої внутрішні запобіжники злітали до нуля, і я це добре усвідомлювала.
— Магдалена! — покликав він цього разу по імені.
Я все ж розвернулася. Знала: не відчепиться, доки я бодай щось не скажу.
— Що ти хочеш? Я можу побути одна?
— Можеш. Але повернися в будинок і одягнися. І куди ти посеред ночі зібралася? Хіба тобі батьки не казали, що це не столиця? Тут бродять дикі звірі, можна заблукати в горах. Хіба можна бути такою безпеч­ною?
— Всеволод, заради Бога, йди додому. Я побуду трішки сама й повернуся.
Після коротких вагань, які він намагався приховати, Всеволод усе ж відступив. Я ж попрямувала далі сама. Питання в моїй голові крутилися з неймовірною швидкістю, нашаровувалися одне на одне, не даючи перепочинку. Але хто дасть на них відповіді? Хто зможе привідкрити завісу минулого?
Я не знала. Але підозри були.
Саме тому за відповідями я знову пішла в темний, сирий підвал, який тепер здавався ще мрачнішим і зловіснішим. За інших обставин я б розвернулася й утекла геть, не озираючись. Але мені потрібні були відповіді. А минулого разу саме в підвалі я побачила минуле Варвари. Можливо, спрацює і цього разу?
Я повільно крокувала довгим коридором, підсвічуючи собі шлях ліхтариком. Перед сходами, що вели вниз, я знову зупинилася, ніби даючи собі останній шанс відступити. Але все ж розпочала спуск. Мені потрібні відповіді.
Кожна сходинка тиснула на плечі, немов невідомий тягар. Не тягнула вниз — навпаки, змушувала розвернутися й піти геть. Я пам’ятала, що знайшла поліція в підвалі, і це не могло не насторожувати.
Зібравши рештки хоробрості, я таки спустилася. У підвалі все було перекинуто, перерито. Жодна річ не лежала на своєму місці. Здавалося, в пошуках доказів вони навіть землю розривали. Та марно. За тиждень — лише труп немовляти в жертовному колі.
І тоді мене осінила здогадка, від якої мороз пробігся по шкірі. Я пошкодувала, що не взяла з собою Всеволода. Від нього у мене перехоплює подих, але від страху може зупинитися серце.
Що, якщо Орися чи Варвара ховали тіла біля ділянки або просто на території подвір’я? Що, якщо вся земля навколо будинку всіяна мертвими?
Я знала: моя уява, яка вже підкидала мені моторошні картинки, рано чи пізно приведе мене в могилу. Але ніколи не підозрювала, що настільки швидко.
— Відьмочка?.. — пролунав охриплий голос за спиною.
Крик зірвався з моїх губ. Телефон випав з рук, а я боляче вдарилася чолом об холодну стіну.
Та щоб тебе… — подумки вилаялася я.
І слизька пітьма забрала мене у свої обійми.