Знайомі-незнайомці

На долю секунди наші погляди з Всеволодом перетнулися — і цього вистачило, аби я втратила опору під ногами. Світ навколо ніби приглушився, звуки стали глухими, а простір — надто тісним для мого дихання. Я потонула в його погляді, немов у безкрайому сосновому лісі: темному, густому, просякнутому смолою й давніми таємницями.
Його очі не просто дивилися — вони затягували. Повільно, вперто, без права на втечу. У саму глибину лісових хащів, туди, де сонце вже не пробивається крізь крони, де легко заблукати й неможливо знайти дорогу назад. У пастку. І я чітко усвідомила: з цієї пастки не вибираються.
Хоч між нами й була відстань, ледь відчутний вітерець підніс до мене запах його парфумів — глибокий, терпкий, з нотами диму й хвої. І в ту ж мить у голові спалахнула єдина думка: тікай. Бо якщо я дозволю собі ще бодай секунду дивитися в ці очі — усе повториться. Так само, як п’ять століть тому, коли Варвара ледь не загинула, потрапивши в пастку погляду інквізитора.
Я змусила себе відвести очі. Повільно, майже болісно. Погляд ковзнув униз — до його рук, до чорних, масивних берців, до байка, що стояв поруч, мов сучасний варіант  коня. І від цього стало моторошно. Надто символічно.
П’ять століть тому він сидів у сідлі живого коня, відчуваючи під собою гаряче тіло тварини, а тепер — залізний кінь, наповнений кінськими силами, значно потужнішими, небезпечнішими. Часи змінилися. Світ став іншим. Але він — ні.
На коротку мить у мені спалахнула підозра: можливо, він лише далекий нащадок того самого інквізитора? Кров від крові, тінь від тіні. Але щось глибоко всередині, тихо й наполегливо, нашіптувало: ти все зрозуміла правильно з першого разу. Без сумнівів. Без виправдань.
Невже це й справді реінкарнація?
Варвара — я.
Інквізитор — він.
Всеволод відійшов від батьків і без жодних вагань попрямував просто до мене. Не озираючись, не зупиняючись, ніби довкола не існувало ні людей, ні перешкод, ні самого світу. У ту мить для нього були лише ми двоє. І це лякало більше, ніж будь-які слова.
Він зупинився зовсім близько. Надто близько. Його присутність тиснула, мов повітря перед бурею.
— Ми раніше зустрічались? — спитав він, дивлячись просто в очі.
— Ні, — відповіла я майже миттєво, навіть не замислюючись.
Серце гупало так гучно, що я боялася — він його почує. Невже впізнав? Чи це лише моя уява, підігріта підвалом, кістками, жертовним колом і домом, що дихав минулим?
Де поділася та Магдалена, яка ще кілька місяців тому сміялася з містики, не вірила в прокляття, відмахувалася від слів про душі й перевтілення? Колись такі розмови викликали в мені лише роздратування. Я вважала людей, що вірили в це, наївними й недалекими. А тепер… тепер моя впевненість тріщала, мов стара ікона під вогнем.
— Це наша гостя, Магдалена, — втрутився Іван Михайлович, і його голос розірвав натягнуту між нами тишу. — А це наш син, Всеволод.
Його ім’я відлунням прокотилося всередині мене. Всеволод. Могутнє, важке, давнє. Ім’я, що несло в собі силу й незламність.
— Пам’ятаю, ви розповідали, — сухо мовив він, але погляду не відвів.
І я теж не могла.

- Лея до нас із Києва переїхала, — весело прощебетала Руся у своєму звично дзвінкому тоні. — Отримала у спадок маєток баби Варвари, а тепер ми з татом допомагаємо їй із ремонтом.
Її очі світилися щирим захопленням, таким чистим і відкритим, що я мимоволі всміхнулася. І саме в ту мить зрозуміла: попри те, що Маруся рідко розповідала про брата, вони були дуже близькі. По-справжньому. Можливо, вона знала про нього значно більше, ніж показувала. Так само, як і він — про неї… і, можливо, вже трохи про мене.
— Чого стоїмо? Там їжа холоне, — озвалася Галина Юхимівна, перериваючи дивну, напружену паузу.
І ми всі разом рушили до кухні, де й справді було вже накрито — тепло, затишно, по-домашньому. Та навіть там відчуття внутрішнього неспокою мене не полишало.
Коли всі члени сім’ї зайняли свої місця, я зрозуміла, що сьогодні моє — навпроти Всеволода. Від цієї думки щоки миттєво обдало рум’янцем.
Очі в очі… — подумки прошепотіла я, обережно підіймаючи погляд.
Він теж не поспішав відводити очі. У цю коротку мить ми були незнайомцями, які дивним чином знали одне одного вже дуже давно. У минулому, що не мало імені, але мало пам’ять.
— Брат, ти так дивишся на Магдалену… — усміхнено протягнула Руся.
Від неї не сховалися наші перегляди. Та, здається, їх помітили всі в цій кімнаті. Бо в повітрі зависло щось надто очевидне — цікавість, притягання, небезпечна впізнаваність.
— Не вигадуй, — поспішно сказала я, не бажаючи акцентувати на цьому увагу.
— Ти на ній одружишся? — раптом серйозно поцікавився Петрик.
Його слова змусили всіх замовкнути й уважніше придивитися до нас обох. Я напружилася, а серце стиснулося.
— Можливо, — задумано промовив Всеволод.
Я нахмурилася. У грудях з’явився дивний клубок — суміш обурення, страху й чогось незрозуміло теплого.
Увесь вечір, усе це знайомство складалося якось не так. Невдало. Надто гостро. Надто напружено. Понад усе я хотіла втекти з Марусею до кімнати, залізти з головою під ковдру й забути цей сором, ці погляди, ці слова.
Мені це вдалося лише після того, як ми повечеряли, прибрали зі столу й розійшлися по кімнатах. Я одразу ж сховалася під ковдрою, не в силі дивитися на Марусю, яка явно була налаштована на нічну розмову по душах.
— Ти бачила, як брат на тебе дивився? — тихо почала вона. — Я не пам’ятаю жодної дівчини, на яку він би так дивився. Та й узагалі… у нього не так багато дівчат було. Лея, ти спиш?
— Ммг… — видавила я з себе.
Сон і близько не приходив. У голові було все що завгодно — спогади, погляди, інтонації, але не сон.
Я крутилася з боку на бік, поки остаточно не здалася. Обережно відсунула простирадло, підвелася й вийшла з кімнати. Накинула пальто на плечі й вийшла надвір, де холодне повітря одразу ж обпекло мою розпалену шкіру.
На дворі ще не була зима, та суворі холоди вже накривали гори. Потрібно було вдягатися тепліше, готуватися до заметілей, але поки що місто доживало останні дні під владою осені.
— На вулиці холодно, — пролунав охриплий голос позаду.
Я машинально відступила.
— Ти мене налякав. Що ти тут робиш?
— Те саме, що й ти, — відповів він.
Його погляд ковзнув по моїх ногах, не прикритих нічим, і я відчула, як вони тремтять від холоду… чи не лише від нього.
— Я не можу заснути, — прохрипіла я, намагаючись зробити голос упевненішим.
— Я теж, — тихо відповів Всеволод. — Там уже так пропахло тобою…
Він підійшов ближче. Надто близько.
Моя спина торкнулася дверей — відступу не залишилося. Він нахилився, намотав пасмо мого волосся собі на палець, і я завмерла, не в силі поворухнутися.
— У мене таке відчуття, ніби я знаю тебе все своє життя, — прошепотів він. — А твої очі… тобі хтось казав, що при світлі ліхтаря вони різні? Праве — більш зелене, ліве — з домішкою карого. А це волосся…
Він промовляв це майже в губи. Голос був низький, хрипкий, небезпечно близький.
— Раніше за таку неземну красу спалювали на вогнищі.
— Це було раніше, — холодно відповіла я, різко вислизнула з його хватки й рушила в бік маєтку, кинувши наостанок:
— Часи інквізиції давно в минулому!