Ритуал

Забігши до будинку, я побачила, як баба Орися корчилася й звивалася на дерев’яній лаві. Її тіло ламало, ніби суху гілку, а з горла зривалися хрипкі, болісні стогони. Сумнівів не було — жінка сказала правду. Їй залишилося зовсім небагато. Її час спливав швидше, ніж піск у перевернутому годиннику. А що вже казати про мене, якщо ми нічого не зробимо? Тоді наступною буду я. Без сумніву.
— Орися, я принесла перстень! — голосно прокричала я, але жінка не відреагувала. Вона лише беззмістовно щось бормотіла, ніби зверталася до когось невидимого. На її лобі з’явилися дрібні краплини поту, що повільно, важко стікали вниз, гублячись у зморшках. Руки викручувало так, що пальці неприродно згиналися, і від цього Орися вимучено стогнала. Кожен новий стогін луною розходився по тісній кімнаті, просоченій запахом кіптяви, сушених трав і сирості старого львівського дому.
Я взяла до рук важку книгу й відкрила її на перших сторінках. Як добре, що за ці кілька місяців Орися навчила мене читати — інакше я б не зрозуміла жодного слова. Книга виявилася наповненою різного роду трав’яними рецептами, зіллями, як їх тут називали, описами відварів і настоїв. Але чим далі я гортала, тим темнішими ставали записи. Останні сторінки містили вже зовсім інше: закляття, ритуали, жертвоприношення — те, за що інквізитори у цьому світі палили на вогнищах без суду й каяття.
Я вчиталася в один із ритуалів і ледь не впустила книгу з рук. Ритуал, що повертає молодість і красу. І всього лише один інгредієнт — кров цнотливої дівчини.
Хто здатен піти на таке?
Хто була та людина, що написала цю книгу?
І звідки вона взялася в Орисі?
Питань було безліч. Відповідей — жодної.
— Варваро… — простогнала жінка, не відкриваючи очей.
Її тіло подригувало, і я впала на коліна поруч, нахилившись ближче, аби вловити кожен шепіт, що зривався з її вуст. Вона намагалася щось сказати, про щось попередити, але марно — сили давно покинули тіло цієї колись сильної жінки, залишивши лише крихку оболонку.
Не підіймаючись із колін, я почала безупинно гортати стару книгу, вчитуючись у кожне слово, кожен заголовок. Усе не те. Усе марно.
І раптом — інгредієнти.
Ось воно.
Потрібно було шукати не назву ритуалу, а головний інгредієнт — дорогоцінну родинну реліквію. Мої підозри справдилися. Приблизно на середині книги я знайшла подібний ритуал — поселення духа в родинний артефакт.
Я міцно зжала книгу й спустилася до підвалу, де й почала підготовку. На сирій, холодній землі я зобразила п’ятикутну зірку. На кожному її піку розмістила свічку й гілочку полину — він мав стримати дух під час ритуалу переміщення. Але для цього в центрі мала лежати печатка… і тіло духа. А це означало лише одне: мені доведеться спустити тіло Орисі до підвалу.
Без вагань я піднялася нагору й ще раз спробувала заговорити з жінкою. Та цього разу не було навіть невиразного бурмотіння — лише протяжні, довгі стогони, красномовніші за будь-які слова. Час Орисі й мій був на ісході. Або я наважуся й проведу цей бісів ритуал, або воно знищить і мене.
Оперши тіло Орисі, я закинула його собі на плечі й прогнулася під вагою кістлявого тіла. Відкривши двері до підвалу, я побачила попереду темряву, яку ледь-ледь розсіювало світло лампи внизу. Я підтягнула тіло жінки й почала спускатися. З кожною сходинкою ноги тремтіли дедалі сильніше, піт скочувався з лоба, затуманюючи зір. Я не могла здатися, хоча відчувала, як сили поступово покидають мене.
На останній сходинці я вимучено видихнула — і раптом відчула шорсткі руки на своїй шиї. Вони різко замкнулися, не даючи вдихнути. Я вчепилася нігтями в ці руки, що все сильніше стискали моє горло. Захрипіла й упала на землю. Важке тіло придавило мене, не випускаючи зі своєї хватки. Я вчепилася в сиру землю, відчуваючи, як вона забивається під нігті, але це було ніщо порівняно з усвідомленням: це можуть бути останні секунди мого життя.
З останніх сил я скинула з себе важке тіло баби Орисі — тіла, що вже перебувало під впливом диявола, — й поповзла вперед. Та мене не збиралися відпускати. Рука жінки міцно вчепилася в мою ногу. На щастя, неподалік я помітила металеву сапку. Не роздумуючи, я схопила її, і в ту мить, коли жінка смикнула мене до себе, завдала удару. Сильного. Безпощадного.
Тіло баби Орисі впало на сиру землю. Я підвелася на ноги, хапаючи ротом повітря. Мені було шкода жінку, але ставати наступною я не бажала. Я схопила її за холодну ногу й потягла в бік зірки на підлозі. Розмістивши тіло в центрі, поклала перстень, поправила стерті лінії, запалила п’ять свічок, дію яких підсилював полин, і взяла до рук книгу.
Слова невпевнено зривалися з моїх губ. Але коли мій погляд упав на тіло баби Орисі, що стояло в центрі зірки й дивилося на мене нелюдським оскалом, я повторила закляття впевненіше.

«Нехай час відступить,
Нехай ім'я твє згасне в голосах живих,
Нехай пам’ять зійдеться в знак,
А слід твій замкнеться в печатці.»

Голос ставав дедалі гучнішим. Кожне слово вилося, немов змія, з моїх вуст. Те, що пожирало життєві сили Орисі, билося, немов загнаний звір, у центрі пентаграми. І з останнім словом його сутність вирвалася з тіла жінки, грізно скалячись і виючи в мій бік, але печатка вже втягнула його в себе.
Тіло Орисі впало на землю.
Я зрозуміла: це кінець — і для неї, і для сутності.
Але початок — для мене.
Наш час
Я розпахнула очі й шоковано поглянула на стіни маєтку, який за короткий час почала вважати своїм. Хоча насправді його власницею була Варвара — жінка, що жила п’ять століть тому. Ніхто б не повірив.
— Я вже почала хвилюватися, — стривожено промовила Маруся, нахилившись наді мною.
— Мені вже краще, — сказала я те, що від мене очікували почути. І це виявилося правдою. За короткий час я відпочила, сили повернулися. А найголовніше — я була готова знову спуститися до підвалу. Цього разу я на дев’яносто дев’ять відсотків була впевнена, що знаю, що там знайду.
Я відчувала: цей маєток — той самий старенький, пошарпаний дім баби Орисі, яка загинула через сутність. Я опустила погляд на палець, на якому красувалася фамільна печатка, куплена Варварою колись на базарі у Львові.
— Що ти таке? — подумки запитала я.
У відповідь палець ще тісніше стиснули лещата персня. Воно досі там. Минуло п’ять століть, а воно й далі шукає вихід. Я покрутила печатку, але марно. Дізнавшись її таємницю, я вже не дивувалася, що не можу зняти її. Поки що.
— Ну що, йдемо в підвал? — з удаваним ентузіазмом промовила я, підводячись із дивана.
— Давайте, діти, спустимося, подивимось, що там за підвал, а тоді повечеряємо, — сказав Іван Михайлович і рушив у бік проходу.
Цього разу я не відчувала ані того холоду, ані страху, що огорнув мене вперше. Я знала, куди ми йдемо. І знала, що мене там чекає.
Кожна сходинка була знайомою. Кожен камінчик у стіні — той, якого вже торкалися мої пальці.
Ступивши на сиру землю, я освітила центр кімнати. Там був жертовний круг — місце, де я вперше провела ритуал. Сумнівів не лишалося: Варвара п’ять століть тому і я зараз — одна й та сама людина.
Чи, можливо, я просто сходжу з розуму?
— Я ж казала, вона була відьмою! — прокричала Маруся, вбігаючи до підвалу.
— Не чіпай! — закричала я, коли вона взяла до рук ту саму стару книгу. — Ти не знаєш, як це працює. Краще нічого не чіпай.
Іван Михайлович мовчки погодився. Для нього, чоловіка суворого й раціонального, це все було надто дивним. Він присів біля жертовного круга й уважно оглянув його, затримавши погляд на кривавих потьоках у центрі.
— Маячня якась… Можливо, варто викликати слідчого, — пробурмотів він.
За інших обставин його слова мали б сенс. Але я знала: слідчий тут нічого не з’ясує.
Ми залишили підвал.
Вечеря того дня обіцяла бути неспокійною. І так воно й стало. Маруся без угаву тараторила про підвал, круг і книгу. Галина Юхимівна випитувала деталі. Діти перешіптувалися, не вірячи сестрі. Єдиний, хто мовчав, був Іван Михайлович — його світогляд дав тріщину.
— Сьогодні залишайся в нас на ніч, — сказав він. — Я не дозволю тобі бути там самій. А завтра зранку я зв’яжуся з поліцією…
Я кивнула.
І думала лише про одне: книгу.
Її потрібно забрати до приходу поліції.
Найкраще — вночі. Коли всі заснуть.