Перстень

Холод. Неймовірний, всепоглинаючий холод. Дрижали не лише руки — здавалось, тремтіла сама душа, а я, зібравшись у клубок, кута́лась у мокре листя, яке нічим не могло мене зігріти. Листя липло до шкіри, прилипало до волосся, шаруділо під кожним моїм здригом.

— Та що ж ти робиш! Тебе ж треба передягнути, ти вся мокра! — долинув десь із глибини свідомості голос, такий знайомий і водночас чужий. Саме таким голосом колись — наче в іншому житті — мені дорікала мама. До того моменту, поки її не стало. Клята Інквізиція спалила її на вогнищі за підозру в чаклунстві. А вона ж лише врятувала породіллю та дитину… — Де ж тебе так…

— Я… з… ме… рзла… — продзенькотіла я, не в силах ані поворухнутись, ані розплющити очі.

Холод. Холод. Слизький, мокрий, підступний. Він просочувався в груди, у кістки, наче хотів витягти з мене останній подих.

***

Запах свіжозвареної каші поступово пробивався крізь туман у голові. Приємний, теплий, домашній. Втома та обезсилення більше не тримали мене в темряві — я повільно відкрила очі.

Я лежала на широкій дерев’яній лаві в невеликій хатині, стіни якої були рясно увішані травами. Над піччю сушилася важка в’язка деревію, у кутку висіли пучки ромашки, звіробою та полину. Повітря було густе від запаху сушених рослин — терпке, гіркувате, але приємне. За полотняною ширмою видніли ікони, що світились у напівтемряві, розбавляючи простір теплим мерехтінням лампадки.

Я обережно підвелась і прийняла сидяче положення. Стіни давали легкий відблиск — наче берегли стару, забуту історію. Таких жінок, як власниця цієї хатини, у XVII столітті називали відьмами. Тут, у Львові, їх переслідували не менше, ніж у інших землях Речі Посполитої.

Я підійшла до ширми, за якою визирали ікони. Привідкривши її, я упевнилась у своїх думках. У кутку стояли три ікони: Богородиці, Святого Миколая та Архангела Михаїла — захисника від темних сил. Я торкнулась однієї з них кінчиками пальців, і раптом по моєму тілу пробіг теплий струм. Сили, які так стрімко полишали мене, почали повертатись.

Поглянувши на свою руку, я застигла. Кістлява, чужа, висохла… тонкі пальці, довгі нігті, темна шкіра — ніщо в цій руці не було схожим на мою.

Що це? Як таке могло статись? Чиє це тіло?

— О-о-о, опритомніла, — пролунав голос бабці, що саме зайшла до хати.

— Хто ви? І що зі мною?.. Що я тут роблю? — слова злітали з вуст тремтячим шепотом.

— Диви, яка спритна! Порпається в моїй хаті та ще й претензії мені висуває, — жінка засміялась, і сміх її, хриплуватий, проте добрий, наповнив кімнату. — Я баба Орися… Відьма, як у вас там кажуть. Та врятувала я тебе. Знайшла тижнів два тому в лісі, холодну як лід, мокру до кісток. Я вже й не думала, що виживеш. У тебе такий жар був… горіла, як вогнище.

Вона поставила на стіл глиняну миску з кашею.

— Але бач, зараз усе добре!

— Дякую… але мені потрібно йти, — промовила я, та мій голодний шлунок видав зрадницьке, благальне “уррр”.

Два тижні… Якщо вірити Орисі — стільки часу вона мене виходжувала. Два тижні без свідомості.

— Та ти не бійся. Я не ображу. Залишайся стільки, скільки треба. Відьма я добра: рятую життя, а не забираю.

Місяць потому

І правду кажуть: усе, що робиться, — робиться на краще.
Баба Орися прийняла мене, як рідну. Дала одяг, їжу, прихисток. Я допомагала їй приймати людей, які нишком приходили з міста — бо Львів хоча й велике місто, але язики там довгі, а інквізитори пильні. Інколи ми самі, на заході сонця, спускались брукованими вуличками до важко хворих. Часто вже ніякі трави не могли їм допомогти…

Баба Орися була доброю до неможливості. Вона рятувала всіх, хто стукав у її двері, навіть тих, хто завтра міг би донести на неї катам. А після того довго страждала в муках — виснаження відбирало в неї більше сил, ніж будь-яка хвороба.

— Врятуйте її, благаю! Я заплачу будь-які гроші! — хапалась за руку баби Орисі жінка яка покликала нас на заході сонця до своєї доньки.

Я глянула на ту дитину — і серце стислося. Дівчинка виглядала так, ніби життя давно вислизнуло з її маленького тіла. Шкіра тонка, немов пергамент, очі провалені, плечі кістляві. Не дитина — тінь.

— Її стан — твоя розплата, — твердо сказала Орися, проте все ж взяла дівчинку за руку. Та раптом відсмикнула її, наче доторкнулась розпеченого заліза. — Біса в ній бачу. Я не зможу.

— Я заплачу… тільки врятуйте… — жінка впала на коліна, але Орися була непохитна.

Під плач та стогін ми вийшли на порожню вуличку.

— Невже і справді не можна нічого зробити? — прошепотіла я, не розуміючи, як така маленька істота могла заслужити таку долю.

— Неможливо, — холодно відповіла Орися.

Через два дні дівчинки не стало.
А за нею впала сама Орися.

Безсимптомно. Тихо. Наче хтось вимкнув у ній життя.

Вона слабшала щогодини. За тиждень її обличчя стало прозорим, кістлявішим, ніж те, яке я побачила у себе в перший день. Але вона їла багато — надто багато. Так, ніби не могла насититися.

— Варваро… мені залишилось трішки, — прошепотіла вона, лежачи на лаві. — Я не можу боротись… усі сили йдуть на стримування… а воно хоче більше.

— Хто? Воно?

— Біс… що був у тій дівчинці. Тепер він у мені. Він сильний і голодний. Він хоче випити все до останку. Якщо ми його не приборкаємо — він погубить і тебе.

— Що мені робити?

— Спустись у підвал… Там книга. Принеси її.

Я кинулась вниз, у темний підвал. Запах сирості різав ніздрі, по підлозі бігали щурі, але зараз мене лякала лише невідомість.

Книгу я знайшла одразу — на старій тумбі, укритій пилом. Потерта шкіряна обкладинка свідчила, що її перегортали сотні рук. Пожовклі сторінки пахли старими таємницями.

— Оця? — запитала я коли піднялась, і Орися кивнула.

— Біжи на базар… купи перстень. Не жалій ніяких грошей. Добре, якщо він буде родовим… із силою роду. Поспішай… я довго не зможу протриматись…

Зав’язавши хустину, я кинулась у місто. Так швидко я бігала лише тоді, коли тікала від інквізитора. Але там я боролась за своє життя. А зараз — за життя Орисі.