Початок

Пітьма обвивала мої руки й ноги, міцно хапаючи у хватку чорних, слизьких, крижаних кігтів. Вони не розжимались — навпаки, з кожною миттю стискали сильніше, тягнули мене вниз, у саму глибину, туди, де не було ні світла, ні часу.
Туди, звідки все й почалося.
Я судомно вхопила подих ротом — немов останню соломинку в безмежному морі темряви, — і в ту ж мить пітьма розірвалася різким, болісним світлом. Воно вдарило в очі так сильно, що повіки самі здригнулися й розплющилися. Я вдихнула знову — тепер уже тепле, різке повітря, густе від запаху диму, гарячого воску й чогось ще… металевого, гіркого, важкого.
Під долонями було не м’яке ліжко і не диван, на якому я лежала ще секунду тому, — а шорстка, холодна бруківка, волога й слизька від дощу.
Навколо вирувало життя. Гамір. Крики. Чийсь пронизливий плач. Глухий гуркіт дерев’яних коліс, що билися об камінь, дзенькіт заліза, шурхіт кроків. Я різко підняла голову — і ледь не зойкнула.
Це була не моя сучасність.
Не мої гори.
Не мій світ.
Я сиділа посеред вузької, кривої вулички старовинного міста. Львів. Я не знала, звідки це розуміння, але воно було впевненим, як спогад. Кам’яні будинки тісно тулилися один до одного, нависаючи над дорогою. Дощ барабанив по черепичних дахах, змиваючи кіптяву з похилих фасадів, а над землею стелився легкий пар — мов саме місто дихало страхом і втомою.
Люди поспіхом хрестилися, притискали до грудей дерев’яні розп’яття, шепотіли молитви. Я затримала подих. Їхні погляди ковзали повз мене — насторожені, лякані, повні забобонного жаху.
На мені був не мій одяг.
На мені була довга лляна сорочка, груба, вибілена часом. Поверх — важка вовняна спідниця, затягнута мотузяним паском. Грубий фартух, заляпаний воском і темними плямами, яких я не хотіла впізнавати. Плечі вкривала стара пелерина — темна, важка, наскрізь сира від дощу.
А волосся…
Я відчула, як воно туго стягнуте назад — важка коса, схована під вузлом хустки, так, як носили жінки того часу: скромно, непомітно, щоб не привертати зайвих поглядів.
— Ти знову тут… — прошепотів голос у моїй голові.
Він був чужий, але болісно знайомий. Наче спогад, що не мій, але живе в мені з народження.
Здавалося, саме повітря навколо шепотіло її ім’я.
Варвара.
Світ закружляв. У скроні вп’ялися спалахи чужих спогадів: темні ліси, жінки, які тікали між дерев, полум’я, що здіймалося до неба, запах паленого м’яса… Чоловічі крики:
— Відьма! Хапайте її!
І я зрозуміла.
Я була в її тілі.
У тілі далекої родички.
Тієї, про яку шепотіли легенди.
Тієї, чий перстень зараз холодно стискав мій палець, немов замкнувши мою душу зсередини. Метал вп’явся в шкіру, пульсуючи, ніби живий, ніби впізнав мене.
Раптом за спиною пролунав крик, гострий, як удар ножа:
— Хапайте її! Вона знову втекла! Іменем Святої Інквізиції — зупиніть відьму!
У грудях щось обірвалося.
Ноги самі підняли мене й понесли вперед, не питаючи дозволу. А в голові лунав голос — чужий, але водночас уже й мій:
Біжи, Лея. Бо зараз спалять нас обох…
Я бігла так швидко, як тільки могла. Мчала переповненою вуличкою, не знаючи дороги, але маючи єдину ціль — вижити. Шумний базар з рядами яток і криками торговців раптово змінився напівпорожніми провулками. Гуркіт коліс долинав уже здалеку, але стукіт копит… він був близько. Надто близько. Десь за моєю спиною.
Мої спроби втекти були марними, як би я не намагалася. І коли я спіткнулася об слизьку бруківку, боляче вдарившись долонями, переді мною раптом відкрився ліс.
Темний. Сирий. Холодний.
Порятунок.
Інквізитор не піде туди. Не подумає, що юна дівчина наважиться ступити в цю темряву сама.
Варвара, можливо, й не пішла б.
Але не я.
Гірше за гарячий костер, який безсоромно пожиратиме моє тіло, не було нічого в цьому світі. У лісі я мала шанс. Тут — ні.
З останніх сил я підвелася й рвонула вперед, вкладаючи в біг усе, що в мені лишилося. Гілля боляче хльостало по обличчю, сухі сучки рвали низ спідниці, залишали на тілі синці й подряпини. Але страх глушив біль. Пізніше я оброблятиму рани й плакатиму — не від фізичного болю, а від душевного. Від чергової клевети, від ненависті, від цькування.
Але це буде потім.
— Вона не могла далеко втекти, — долинув суворий, холодний, мов сталь, чоловічий голос із тієї вулички, де я ще мить тому лежала.
Я знала, хто це. Його ім’я не вимовляли вголос — лише пошепки, мов прокляття. У тихих вуличках Львова XVII століття воно звучало гірше за смерть.
Інквізитор.
— Сір, вона зникла!
— Такі, як вона, не зникають безслідно. Обшукати кожен клаптик. Заглянути під кожен камінь. Перевірити кожен будинок. Ця відьма має бути покарана за гріхи свого роду. Її кров навчить інших: за угоду з дияволом доводиться платити життям. Завтра, на заході сонця, вона має згоріти на центральній площі.
Я сиділа тихо, вслухаючись у кожне слово, боячись навіть вдихнути. Він був упевнений, що я в місті. А я вже знала — дорога назад для мене закрита назавжди.
Не розбираючи шляху, я рушила вперед, у глиб лісу, до невідомості, стискаючи невеликий кошик зі своїми пожитками.
Сирість пробирала до кісток. Мокрий край спідниці бив по ікрах, немов крижаний батіг. Промоклі черевики не гріли — навпаки, з кожним кроком ставали важчими, тягнули мене вниз, мов якорі.
Наступний крок став фатальним.
Нога послизнулася на мокрому листі, і я, не втримавшись, покотилася вниз. Останнє, що спалахнуло перед очима, — гола скроня дерева й ніч, яка повільно, невблаганно опускалася на ліс.