Рано чи пізно таємниці привідкривають свою завісу

Місяць у метушні ремонту пролетів непомітно, розчинившись у пилюці, запаху свіжої фарби й нескінченних дрібних справ, що з кожним днем вносили свої корективи в мої будні. Відтоді як ми почали ремонт, ранок для мене наставав не зі співом птахів і навіть не з кавою, а зі знайомого глухого стукоту молотка Івана Михайловича. Він, наче невтомний півень, із першим промінням сонця уже стояв на порозі, насуплений, але зосереджений, і починав черговий день боротьби зі старими стінами цього дому.

Сніданок нам приносила Маруся — і я все більше раділа, що вона залишилась працювати зі мною. Як виявилось, цього року дівчина не пішла навчатися й залишилась удома, тож вільного часу в неї було вдосталь. А для мене її присутність стала справжнім порятунком: з нею було веселіше, легше, і навіть наймонотонніша робота здавалася швидшою. Поки її батько розкидав проводку в одній із кімнат, ми вже готували іншу до покраски, вигрібали старі речі, які, здавалося, накопичувалися тут століттями. Їх було так багато, що довелося вивезти два причепи мотлоху — тільки тоді у кухні та просторій залі нарешті почало відчуватися повітря.

Після важкого дня ми завжди йшли вечеряти до Івана Михайловича, де його дружина, Галина Юхимівна, уже чекала нас із накритим столом. За цей тиждень я на власні очі побачила, що таке справжня сім’я — та, якої в мене не стало ще в дитинстві.
Діти Івана Михайловича та Галини Юхимівни виявилися напрочуд згуртованими й турботливими. Вечерю накривали всі разом: поки господиня розливала гарячий борщ по глибоких тарілках, Люба розставляла їх на стіл, а непосидючий Петрик бігав туди-сюди, розкладаючи прибори й запитуючи, чи ще щось треба.
Іван Михайлович, умившись та перевдягнувшись, завжди нарізав хліб — той самий, домашній, з товстою скоринкою та теплим ароматом, який просто не можна було порівняти з магазинним.

У кінці вечері ми з Русею мили посуд, сміялися з якихось дрібниць і обговорювали план на наступний день. Кожен член цієї великої — за мірками Києва — родини чітко знав свої обов’язки, і в цьому був особливий затишок.

Галина Юхимівна не раз пропонувала, щоб я на період ремонту переїхала до них, у вільну спальню старшого сина Всеволода, який навчався в місті й приїжджав додому рідко. Але я відмовлялась — мені було ніяково користуватися їхньою добротою. Тож після вечері я підіймалась у темряві до свого будинку на горі, який непомітно й дуже тихо почав ставати моїм домом.

— Магдалено, йди сюди! — почувся стурбований голос Івана Михайловича з кімнати, де він робив штроби.

Мене наче холодом обдало. У голові пронеслось усе — від того, що стіна обвалилась, до того, що ми знайшли ще одну гору мотлоху.

І перша думка виявилася правильною.

Частина стіни, в яку Іван Михайлович вбивав штробу, обвалилася — та не просто в сусідню кімнату.
За уламками відкрився прохід. Темний. Глибокий. Такий, про який ми навіть не підозрювали.

— Я ж казала, відьма вона була! — вигукнула Руся, її очі спалахнули від захвату. Вона вже схилилася до темного провалля. — Тут сиро… і нічого не видно. У тебе є ліхтарик?

Її голос тремтів від радості, ніби вона знайшла портал у інший світ. Інтерес до всього містичного вона ніколи не приховувала: щоранку питала мене, як спалось і чи не знайшла я серед речей щось загадкове. До сьогодні найзагадковішим лишався перстень, що вперто не хотів злазити з мого пальця.

— Марусько! — гаркнув Іван Михайлович, виструнчившись. — Не лізь у темряву. Магдалено, неси ліхтарик. Треба подивитися, що там.

Дім приховував набагато більше, ніж ми могли собі уявити.

Коли Іван Михайлович увімкнув ліхтар, темрява відступила, оголивши вузький довгий коридор, що тягнувся вздовж майже всього будинку. Коридор був перекритий з усіх боків: десь каміном, десь шафою, десь картиною, а десь — потаємними дверцятами, які я ніколи раніше не помічала.

— Спускаємось? — тихо запитав він, стоячи попереду.

Я обережно виглянула через його плече. Сходи вели вниз — і холод від них був майже відчутний. Небезпека нависла над нами важким туманом.

— Чого ми чекаємо? — прощебетала Руся, і в її голосі не було ані краплі страху.

А я… я відчула, як щось темне, густе й липке стискає мою шию. Ніби за мить невидима петля затягнулася на горлі. Повітря стало нестерпно мало. Перед очима все попливло, сходи розмилися… і я відчула холодний бетон під спиною.

— Магдалено! Чуєш мене? Магдалено! — голос долинав звідкись здалеку, ніби крізь воду.

Я зусиллям підняла повіки.
Поруч — налякані обличчя Івана Михайловича та Русі.
Голова гуділа так, ніби хтось бив у дзвін усередині черепа. Картинка розтікалася, як фарба на мокрому папері.

— Як ти? — прошепотіла Руся, ледь не плачучи. — Ти так просто… впала…

— Голова… крутиться… — видушила я.

— Лишайся сьогодні у нас, — твердо сказав Іван Михайлович. — І без заперечень. А завтра спустимось у той підвал. Якщо вхід потайний — значить, так мало бути.

Його слова були логічні.
Але все всередині мене кричало: не ходи туди.
Шосте чуття стискало груди сильніше за будь-яку паніку.

Та я мусила знати, що ховається під цим домом.
Занадто багато загадок поруч: лист від незнайомої родички, старий маєток у горах, перстень, що приріс до пальця, а тепер ще й цей потаємний вхід.

Можливо, ці «випадковості» — частини одного цілого.

— Я маю туди спуститися, — прошепотіла я, намагаючись підвестись, але світ хитнувся, і я м’яко впала назад.

— Лея, зупинись! — обурено кинула Маруся. — Ти ледь стоїш на ногах. Спочатку — відпочинок.

— Маруся права, — додав Іван Михайлович. — Полеж. Відновись. А підвал нікуди не дінеться.

Я ледь кивнула.
Сили зникали так швидко, ніби хтось витягував їх нитка за ниткою з мого тіла.
Повіки стали важкими, мов камінь.
І за мить мене знову поглинула густа, холодна пітьма.