7. Ремонт справа не легка

Рано я прокинулась не від морозного холоду Карпат, навіть не від запаху свіжозвареної кави сусідки з квартири поруч і не від міського шуму автостради. Мене розбудив настирливий стукіт молотка, що ніяк не хотів втихати й долинав з першого поверху. Втомлено натягла ковдру на голову, перевернулась на інший бік, та цей ранковий будильник не замовкав. Вилізла з-під ковдри та поглянула в стелю, на якій помітила нерівності та місцями обсипану штукатурку.

— Ну і за що мені це з самого ранку? Тільки вчора думала, як тут тихо, а сьогодні так само гучно, як і в квартирі, де кожен живе своє життя, робить ремонт, пересуває меблі чи діти граються вечорами.

Сумнівів не було — це Іван Михайлович уже приступив до роботи.

Учора пізно ввечері, обдумуючи ситуацію, я зрозуміла, що проводку треба міняти негайно, не чекаючи, доки її остаточно замкне.

Але я й уявити не могла, що він така рання пташка та прийде до мене так рано. На швидку руку я переодяглася в штани, кофту, зібрала своє неслухняне руде волосся в пучок. Якщо поспати не вийде — значить, час працювати. Тим паче в цьому будинку усе потребувало змін, прибирання та реставрації.

— Добрий ранок, — привіталася я з чоловіком і зайшла на кухню поставити чайник. Але яке ж було моє здивування, коли я побачила, що свою роботу Іван Михайлович розпочав саме тут. Жодної старої розетки — лише нові штроби та вже прокладена свіжа проводка.

— Еее... як? — пробурмотіла я розгублено й невнятно. Дар мови в секунді відняло. Чоловік одразу зайшов у кухню та поспішив пояснити.

— Доброго ранку, Магдалено. Та стара проводка вже ледве дихає. Нового кухонного причандалля вона не витримає. Але не журіться. Скоро донька принесе нам щось попоїсти. Голодну я вас не лишу.

Слова чоловіка звучали логічно, але я навіть не могла уявити, як житиму так два тижні. Хоча... що там два тижні — це всього лиш чотирнадцять днів, підбадьорювала я себе, крутячи в руках новий чайник, якому виявилося затісно на кухні.

— Добре, — невпевнено пробурмотіла я та поставила кухонний прилад назад у коробку. Почекає до кращих часів. — Я поки що на вулицю піду, там паркан ремонту потребує.

— Та обережно з тим парканом. Бо його легше з нуля нового зробити, ніж того старого до пуття довести, — промовив чоловік, але я уже не слухала і впевнено покрокувала до пристройок на подвір’ї.

Інструменти, на диво, знайшлися швидко — в одній із прибудов. Узявши молоток та цвяхи, я взялася до справи. Дерев’яний паркан був у сумнівному стані: деякі дошки згнили — їх доводилося відкручувати і викидати; деякі були поламані, і видно було, що спеціально. Ті, що вціліли, я відшліфувала й підготувала до фарбування. Вимірявши потрібну довжину нових дощечок, я почала пиляти. Виходило неідеально, але це вже було краще, ніж те, що стояло тут раніше. Одна дощечка вправо, інша вліво, а ще одна взагалі висіла абияк.

У процесі, коли чергова дощечка не піддавалася пилянню, я задумалася над словами чоловіка. Можливо, і справді, ну його, цей паркан? Та в ту ж мить я поглянула на уже зроблену ділянку паркану. Безперечно, було красиво. В моїй голові з’явилась картинка, як я сиджу рано на веранді та п’ю каву. Тому на впертості я взяла пилку та продовжила пиляти далі.

Проблема виникла посеред роботи раптово та несподівано. Цвяхи ніяк не піддавались забиванню. Чи то потрібні якісь навички, чи то цвяхи трапилися неякісні — у мене ніяк не виходило їх прибити. Спершу я не могла влучити молотком по цвяху, але згодом зрозуміла, що робила неправильно. Та виникла інша проблема — то цвях ламається, то загинається, але рівно не заходить.

— Йосип драний... — прошипіла я, коли цвях в черговий раз зігнувся.

— Можливо, я тобі допоможу? — почувся дівчачий голос позаду.

Я озирнулася. Переді мною стояла дівчина років шістнадцяти, волосся до плечей пофарбоване в яскраво-червоний, пірсинг у брові та носі, широка футболка та рвані джинси. У руках дівчина тримала пакет, від якого тягнувся аромат свіжоспеченого хліба — того самого, що я відчула вчора. Рот наповнився слиною водночас від голоду та передчуття цієї смакоти. Несподівано для себе я зрозуміла: ця бунтівна дівчинка — донька Івана Михайловича, суворого на вигляд чоловіка. Від цього контрасту я навіть присвиснула.

— Не виходить?

Дівчинка кивнула на дощечку, на якій красувалися десятки моїх невдалих спроб забити цвях.

— Ну... — соромно було зізнаватись, що у майже тридцять років я не можу цвяха забити.

— Давай допоможу.

— Ти?

— Можливо, тебе й дивує мій вигляд, але так я тобі допоможу, — сказала вона. Взяла з моїх рук молоток, цвях і дошку. Один удар — і цвях із першого разу рівно ввійшов у дерево. Вона всміхнулася переможно.

— Я теж так можу, — пробурмотіла я. І вуаля — з першого разу промахнулась. За другим разом влучила... по власних пальцях. Крик болю ехом розійшовся з гір, а на очах виступили сльози. Дівчинка розсміялася й простягнула мені руку.

— Мене Маруся звати, але свої Русею кличуть. Так мені файніше.

— Магдалена, — просипіла я, витираючи сльози, що скотились по щоках. — Подруга Леєю називає.

— Приємно познайомитись, Леє. Ходи, обробимо ті пальці.

— Ти вмієш?

— Ображаєш! — протягнула дівчина. — Оброблю тобі пальці, а тоді поснідаєш із татом. Мама борщику наварила, хлібчика напекла, та й сальце маємо.

Продовжувала на одному диханні казати дівчина. Поки ми дійшли до будинку, я встигла почути історію, як тато вчив її забивати цвяхи, як вона потім учила цьому брата, і як вони вдвох зіпсували паркан, який тато напередодні полагодив. Здавалося, що ця дівчина не мовчить ні хвилини. Ідеї для продовження розмови з’являлися у неї швидше, ніж я встигала вставити свої п’ять копійок.