Ремонт діло складне

Вранці я прокинулась не від морозного холоду Карпат, навіть не від запаху свіжозвареної кави сусідки з квартири поруч, і не від міського шуму. Мене розбудив настирливий стукіт молотка, що ніяк не хотів втихати й долинав з першого поверху. Сумнівів не було — Іван Михайлович уже приступив до роботи.
Учора пізно ввечері, обдумуючи ситуацію, я зрозуміла, що проводку треба міняти негайно, не чекаючи, доки її остаточно замкне. Але я й уявити не могла, що він така рання пташка.

На швидку руку я переодяглася в штани та кофту, зібрала своє неслухняне русяве волосся з рижим переливом в пучок. Якщо поспати не вийде — значить, час працювати.

— Добрий ранок, — привіталася я з чоловіком і зайшла на кухню поставити чайник. Але яке ж було моє здивування, коли я побачила, що свою роботу Іван Михайлович розпочав саме тут. Жодної старої розетки — лише нові штроби та вже прокладена свіжа проводка.

— Еее… як?.. — пробурмотіла я розгублено й невнятно. Чоловік одразу зайшов у кухню та поспішив пояснити:

— Стара проводка не витримає нового кухонного приладдя. Але ви не хвилюйтеся — скоро моя донька принесе нам поснідати. Голодною я вас не залишу.

Слова чоловіка звучали логічно, але я навіть не могла уявити, як житиму так два тижні. Хоча… що там два тижні — це всього лише чотирнадцять днів.

— Добре, — невпевнено пробурмотіла я. — Я поки що на вулицю піду, там паркан ремонту потребує.

Інструменти, на диво, знайшлися швидко — в одній із прибудов на подвір’ї. Узявши молоток та цвяхи, я взялася до справи. Дерев’яний забор був у сумнівному стані: деякі дошки згнили — їх доводилося відкручувати і викидати; деякі були поламані, і видно було, що спеціально. Ті, що вціліли, я відшліфувала й підготувала до фарбування. Вимірявши потрібну довжину нових дощечок, я почала пиляти. Виходило неідеально, але це вже було краще, ніж те, що стояло тут раніше.

Проблема виникла із забиванням цвяхів. Чи то потрібні якісь навички, чи то цвяхи трапилися неякісні — у мене ніяк не виходило. Спершу я не могла влучити молотком по цвяху, але згодом зрозуміла, що робила неправильно. Та виникла інша проблема — то цвяхи ламається, то загинається, але рівно не заходить.

— Йосип драний… — прошипіла я, коли цвях черговий раз зігнувся.

— Тобі допомогти? — почувся дівчачий голос позаду.
Я озирнулася. Переді мною стояла дівчина років шістнадцяти. Зрозуміла я це відразу — тільки бунтівний підліток може так виглядати: волосся до плечей, пофарбоване в яскраво-червоний; пірсинг у брові та носі; широка футболка та рвані джинси.
У руках дівчина тримала пакет, від якого тягнувся аромат свіжоспеченого хліба — того самого, що я чула вчора. Несподівано, але ця бунтівна дівчинка виявилася дочкою Івана Михайловича — суворого на вигляд чоловіка. Від цього контрасту я навіть присвиснула.

Дівчинка кивнула на дошку, на якій красувалися десятки моїх невдалих спроб забити цвях.

— Можливо, тебе дивує мій вигляд, але я можу хоч так, — сказала вона, взяла з моїх рук молоток, цвях і дошку, і… вуаля — з першого разу забила ідеально рівно. — От бач.

— Я теж так можу, — пробурмотіла я. І вуаля — з першого разу промахнулась. За другим разом влучила… по власних пальцях. Сльози виступили на очах, я зойкнула, а дівчинка розсміялася й простягнула мені руку.

— Мене Маруся звати, але друзі кличуть Русею — так мені більше подобається. Пішли, обробимо твої пальці. І поснідаєш з татом — там мама борщик зварила, хліб свіженький спекла, а ще сало є, якщо таке їси.

Руся виявилася напрочуд дружелюбною і балакучою. Ми навіть не встигли дійти до будинку, як я вже почула історію, як її тато вчив її забивати цвяхи, як вона потім учила цьому брата, і як вони вдвох зіпсували паркан, який тато напередодні поставив.

— А тобі тут не страшно жити? — поцікавилась дівчина, коли ми зайшли всередину.

— Та ні, а чому я маю боятися?

— А ти що, коли купувала будинок, не цікавилася, які чутки ходять?..

— Маруська, це все нісенітниця. Людям аби язиками чесати, — суворо промовив Іван Михайлович, забираючи в доньки пакет із їжею.

— А що кажуть? — не відступила я.

Справді, я жодного разу не розпитала про загадкову родичку, яка залишила мені у спадок своє майно. Не поцікавилася у місцевих, якою була та жінка і яку історію має цей будинок.
А між іншим, майже кожен майбутній власник дізнається, яка історія в будинку чи квартирі перед купівлею. Може, там траплялися вбивства, може, загадкові смерті…
Та й узагалі — перед тим, як вступати у спадок, треба було хоча б поговорити з сусідами.

Я ж нещодавно чула історію про «квартиру-вбивцю» часів Радянського Союзу, яка забрала життя сімнадцяти людей — і все через пробірку з радіоактивним цезієм, що роками лежала всередині стіни. Тож розпитати про будинок і власницю точно не завадило б.

— То що говорять? — повторила я.

— Кажуть, що баба Варвара була відьмою, і не абиякою. До неї з усіх усюд їхали люди — врятувати життя, зняти прокляття. Але й темна сторона була: багато хто каже, що вона проклинала всіх підряд і була надзвичайно сварливою. А все через те, що багато років тому втратила дитину і чоловіка. Дехто казав, що дитину в жертву принесла, щоб дар отримати. Загалом — балачок купа, але те, що сили були, — це точно, — промовила Руся та взяла шмат хліба. — Хочеш, я допоможу тобі паркан полагодити?

— Було б непогано, якщо тобі не важко.

Після сніданку з Русею робота пішла значно швидше та якісніше. Поки вона прибивала нові дошки, я відпилювала потрібну довжину, подавала гвіздки й була у захваті, як швидко ми справляємося. Сама б я явно возилася кілька днів.
Та й із Русею виявилося набагато цікавіше, ніж на самоті.