Попередження

Я провела його до виходу й зачинила двері. Кілька секунд просто стояла, спершися спиною об дерев’яну поверхню, намагаючись усвідомити: у мене є світло. Тимчасово. Ненадовго. Одне клацання вирішило проблему, яка здавалася катастрофічною.

Але попереду — справжні роботи. І явно не на один день.

Я зиркнула на вимикач на стіні. Маленький, старий, пожовклий. І тільки зараз я помітила, що він трохи тремтить — чи то від моєї уяви, чи від дому, який скрипів, ніби старий дід, що не любить непроханих гостей.

— Ну що, будемо жити, — сказала я уголос і увімкнула світло в коридорі.

Лампочка вороже мигнула, кілька разів затремтіла — і нарешті засвітилася рівно.

Ненадовго.

Я вже знала: цей будинок — як дикий звір. Його потрібно або приручити, або підкорити. Третього не дано.

Кухня виглядала трохи інакше, ніж учора вночі. При денному світлі на стінах було видно потертості, сліди давньої вологи. Я торкнулася штукатурки — вона осипалась мені на долоню.

— Чудово, — пробурмотіла я. — Просто чудово.

Закип’ятила воду в чайнику, який купила сьогодні. Мені так хотілося кави, але чай був тепліший і простіший — такий, який п’ють у гірських селах, коли потрібно зігрітись і зібрати думки.

Поки заварювався чай, я обійшла будинок удруге. Цього разу — повільніше.

У вітальні стіни були обшиті деревом. Темним, старим. Дошки скрипіли під пальцями, ніби відгукувались на дотик. Я мимоволі уявила, як тут сиділа моя родичка, яка заповідала мені цей будинок. Мені навіть стало трохи ніяково, що я так мало знала про неї. Хто вона була? Чому обрала саме мене? Чому цей дім?

За диваном я помітила старий килим. Якийсь дивний, з орнаментом, що нагадував символи. Мені навіть стало холодно, хоч у приміщенні було тепліше, ніж надворі.

— Пізніше, — сказала я собі. — Усе пізніше.

У спальні, де я спала, я помітила одну деталь, яку пропустила вночі: над ліжком висів старий дерев'яний хрест. Не новий, не декоративний — той, що ставлять у домах давно, щоб оберігав.
Я торкнулася його кінчиком пальця — і відчула дивне тепло.

Тільки уявила? Мабуть, так.

Хоча…
Я вже встигла помітити: у цьому домі щось не так. Ніби кожна річ має свою історію, і жодна — не мовчить.

Коли я повернулася на кухню, чай уже вистигав. Я взяла чашку, підійшла до вікна й уперше толком роздивилася краєвид.

Гори.
Широкі, величні, непохитні.

Ніби час тут тече інакше.

Сонце починало хилитись до заходу, фарбуючи схили в мідно-оранжевий колір. Десь унизу клубився туман, а ліс шумів так, що навіть у хаті було чути його гул.
І серед цієї тиші, цього спокою, я раптом усвідомила: я тут одна.
Абсолютно одна.

Навіть телефон майже не ловив — одна смужка, яка зникала при найменшому русі.

— Прекрасно, — зітхнула я. — Навіть зв’язку немає.

Опустила погляд — і в куточку кухні побачила те, чого тут раніше не було.

Коробку.

Серед покупок, які я розклала, такого точно не було. А коробка стояла акуратно, рівно, ніби її хтось щойно поставив.

Я підійшла повільно. Вона була старою, запиленою, але… закритою. Ніби недоторканою.

На кришці — старий криво наклеєний папірець.

«Для Магдалени».

У мене по спині пробіг холод.

— Звідки?.. — прошепотіла я.

Я точно не приносила цього. Це не я. І не Іван Михайлович. Він би не став гратися в такі речі.

Я стояла кілька секунд, намагаючись вирішити: відкрити чи залишити до ранку.

Але цікавість перемогла.

Я підняла коробку, відчула її несподівану вагу. Поперек кришки був старий мотузковий вузол.
Я потягнула за нього.

Мотузка легко розв’язалася, ніби чекала цього багато років.

Я відкрила коробку.

І застигла.

Всередині лежав старовинний гаманець — вишитий вручну, з потертим застібним замочком. А під ним… невеликий згорнутий аркуш.

Я розгорнула його.
На пожовклому папері було написано всього три слова.

«Не носи перстень».

Серце пропустило удар.

— Що?.. — я відчула, як холоне шкіра на руках.

Хто міг це написати?
Звідки вони знали про перстень?
І чому ця коробка з’явилася сьогодні, саме зараз?

І чому лист виглядав так, ніби йому багато років… а слова були написані ніби щойно?

За вікном завив вітер.

Будинок скрипнув, ніби погоджувався з написаним.

А я стояла посеред кухні, стискаючи цей лист у руках і раптом розуміючи:
мій приїзд сюди був не випадковим.
І цей будинок не так уже й порожній.