Новий знайомий

Щоб зробити хоч якийсь ремонт, мені довелося продати старовинний настільний годинник зроблений з темного дерева, витончений циферблат, візерунки, які виглядали давно вицвілими, але від того лише дорожчими. Я й сама не знала, скільки та річ могла коштувати насправді. Але вигляд у годинника був такий, що навіть не треба бути експертом, аби зрозуміти - це цінність. Пам’ять. Реліквія.
І все ж… я віднесла його до антикварної крамниці. Продавець, старий дід з хитрим поглядом, окинув годинник оком і сказав:
- Шкода його продавати. Такі речі зазвичай передають дітям.
Я лише знизала плечима. Що я могла йому відповісти? Що у мене немає дітей? Що все, що в мене є, - це дім у горах, який я ледь можу утримати? Що на пальці досі сидить той чортовий перстень, ніби приріс до моєї шкіри? Що я не маю ані копійки, щоб відремонтувати будинок, у якому збираюся жити?
- Забирайте, - тихо сказала я. - Мені потрібні гроші.
Перстень холодно стискав палець. Я іноді ловила себе на думці, що він ніби… стежить. Наче невидимо тисне на вибір. Продала би я щось інше, аби могла. Але вже ніщо цінніше не лишилося.
Наступним кроком стало вирішення проблем з електрикою. А ще - сантехнікою. Та виявилося, що сказати «в мене проблема» набагато легше, ніж отримати реальну допомогу.
Сивочолий чоловік у віконці служби електропостачання втретє перепитав:
- То яка у вас проблема?
- Я ж пояснювала… - я відчувала, як голос стає дедалі напруженішим. - У будинку немає світла. Можливо, проблема в проводці, можливо… не знаю в чому. Мені потрібна ваша бригада, щоб приїхала й подивилася.
Він примружився.
- А ви хазяйка будинку?
- Ні. Але я буду! - я хапалася за той факт, як за рятівний круг.
- От коли будете, тоді й приходьте. Ми без офіційного запиту від власника не виїжджаємо.
Це було тупиком. Я відчувала, як у грудях наростає паніка. Я зробила глибокий вдих, витягла з гаманця п’ятисотку. Не відразу простягнула - сумління стискало пальці. Але інакше я не виберуся з цієї діри.
- Може, ми знайдемо якийсь вихід? - тихо, майже пошепки.
Чоловік хитнув головою, зиркнув по сторонах і непоказно взяв купюру.
- Вихід є. У селі живе один електрик. Колись у нас працював, тепер своїми підробітками займається. Ідіть до нього. Він вам допоможе. Бо наша бригада без офіційного звернення не приїде.
Він простягнув мені зім’ятий клаптик паперу.
- Дякую… дуже дякую.
- Та йдіть уже, бо ще хтось побачить, - пробурмотів він і швидко відвернувся.
***
Після усіх закупів - продуктів, посуду, нічника на батарейках, ще однієї ковдри, теплого одягу, фарби, наждачки, цвяхів - я поїхала за вказаною адресою. 
- Агов! Є хтось? - гукнула я, постукавши по старих дверях.
Тиша. Але запах хліба, розкладені інструменти й увімкнений самотній ліхтарик свідчили: господар десь поруч.
- Чого тиняєшся? - раптом пролунав за спиною хриплий голос.
Я різко обернулася й мало не відскочила. Переді мною стояв високий чоловік років шістдесят: широкі плечі, втомлені очі, сиза борода. На робі - мазут, на руках - старі мозолі. Людина, яка все життя працює руками.
- Я… шукаю електрика, - промовила я, але збилася. - Мені ваш контакт дали в службі.
- А звернення чому не лишили? Бригада би приїхала, - буркнув він.
- Бо я ще не власниця. Будинок переходить мені через пів року… А жити без світла - ну… я не можу. Дуже прошу.
Він довго дивився на мене, ніби зважував щось. Потім витер руки ганчіркою.
- І що там у вас?
- Немає світла ніде. Розетки теж не працюють.
- Адресу знаєте?
Я знітилася.
- Ні… - Він розсміявся.
- Ви геніальна, Магдалено. Це ж у якому стані треба бути, щоб жити без адреси?
Я знітилася ще більше.
- Не сміюся, - додав він після паузи. - Просто дивуюсь. Гаразд. Приїдьте за дві години. Закінчу з машиною - поїдемо гляну.
***
Повернувшись додому, я розклала покупки. У домі було холодно, ніби стіни дихали минулим і самотою. Я торкнулась запиленого столу, стіни, вікон. Попереду було багато роботи.
А ще - дивне, невидиме відчуття присутності. Наче хтось стежив. Перстень на пальці раптом став теплішим. Я здригнулася.
- Не час нервувати, - прошепотіла я собі.
Через дві години я повернулася до Івана Михайловича. Він саме крутив гайки під машиною.
- Ви… не переодягатиметеся? - несміливо спитала я.
Він підняв брову.
- А ви думаєте, електрику треба оглядати у сорочці й краватці? - гмикнув. - Бруд вам заважає? Можете найняти майстра у фраку.
Я почервоніла. Він сухо махнув рукою:
- Сідайте. Поїхали.
Дорога була мовчазною. Гори стояли величними тінями, небо темніло, і здавалося, що світло тут з'являється лише за бажанням самих гір.
Коли ми зайшли в будинок, чоловік мовчки оглянув коридор, кухню, натиснув кілька вимикачів, зайшов у комору.
Раптом у кухні спалахнуло світло.
- У вас щиток вибило, - сказав він, виходячи. - Я увімкнув.
Я кліпнула.
- Тобто… це все?
- Це - ніщо, - відмахнувся він. - Але проводка у вас стара. Дуже стара. На соплях тримається. Треба міняти все.
Я видихнула:
- Ви можете?.. Я заплачу, скільки треба.
Він втупився в мене пильно.
- Дім великий. Роботи багато. Це займе кілька тижнів, якщо не місяць. Пилу буде - море. Штробити доведеться майже всі стіни. Вам треба бути готовою, що тут стане… як після вибуху.
Я вдихнула. Вперше за весь день мені захотілося сісти. Або випити.
- Я… я витримаю. А у вас є час?
- Є. Але є нюанс. - Він підморгнув. - Скажіть-но… Магдалено, так?
- Так.
- Ви точно плануєте тут жити? Цей дім… він не простий.
Я здригнулася. Перстень знову нагрівся. Наче попереджав.
- З чого ви взяли? - тихо запитала я.
- Таке іноді відчувається, - пробурмотів він. - Але то вже не моя справа. Якщо вирішите, телефонуйте. Я все зроблю.
Він озирнувся ще раз на стіни, на темні кути, на перстень на моєму пальці… і щось блиснуло в його погляді. Ніби він щось знав, але мовчав.
- До зустрічі, Магдалено.
І він пішов, залишивши мене в напівтемному будинку, що тихо дихав. Чеканням. Напругою. І… присутністю.