5. Електрика

На превеликий жаль, перстень міцно приріс до мого пальця. Усі спроби його зняти були марними та надто болісними; у процесі я декілька разів навіть пошкодувала, що натягла його. Продала б без мороки і забула, як виглядає, але ж ні, мені потрібно було приміряти...

 Картала я себе, йдучи на інший відчайдушний крок.
Щоб зробити ремонт, мені довелося продати старовинний настільний годинник, що висів на кухні та був зроблений з темного дерева. Коли я придивилася до нього краще, то помітила витончений циферблат, візерунки, які були давно вицвілими, але від того лише дорожчими. Я й сама не знала, скільки та річ могла коштувати насправді. Але вигляд у годинника був такий, що навіть не треба бути експертом, аби зрозуміти — це пам’ять, річ, яку продають у самому кінці.

І все ж… я віднесла його до антикварної крамниці.

 Продавець, старий дід з хитрим поглядом, окинув годинник одним оком, примруживши інше, та солодко промовив:

— Шкода його продавати. Такі речі зазвичай передають дітям.

Я лише знизала плечима. Що я могла йому відповісти? Що у мене немає дітей? Що все, що в мене є, — це дім у горах, жити в якому без прибирання та ремонту неможливо? Що на пальці досі сидить той чортовий перстень? Що я не маю ані копійки, щоб відремонтувати будинок, у якому збираюся жити?

— Забирайте, — тихо кинула я, та уже м’яко додала: — Мені потрібні гроші.

Покрутила холодний перстень на пальці та востаннє спробувала зняти його. Чим я тільки думала, коли одягала його? Продала б краще перстень, аби могла. Але ні, він сидить міцно, ніби німий свідок, що спостерігає за кожним моїм провалом.

Сума з продажу годинника виявилась непоганою, мені заплатили за нього значно більше, ніж я могла планувати, чому була неабияк задоволена. З грошима в сумочці я все ж направилась виконувати свої справи, заради яких сюди приїхала. Вирішення проблем з електрикою, а ще — сантехнікою. Та виявилося, що сказати «в мене проблема» набагато легше, ніж отримати реальну допомогу.

Сивочолий чоловік у віконці служби електропостачання виглянув та втретє перепитав:

— То яка у вас проблема?

— Я ж пояснювала… — я відчувала, як голос стає дедалі напруженішим, хотілося вже крикнути, але я мовчки скреготіла зубами, відправляючи його до праматері. — У будинку немає світла. Можливо, проблема в проводці, можливо, замкнуло… Не знаю, в чому там проблема, але сидіти при свічках, як століття тому, я не бажаю. Мені потрібна ваша бригада, щоб приїхали й подивилися.
Чоловік примружився та уважно окинув мене оцінюючим поглядом.

— А ви хазяйка будинку?

— Ні. Але я буду нею! — я хапалася за цей факт, як за рятівний круг.

— От коли будете, тоді й приходьте. Ми без офіційного запиту від власника не виїжджаємо.

Важкий видих вирвався швидше, ніж я змогла його стримати. Пальці стиснулись у кулаки, я відчувала, як у грудях наростає роздратування. Закрила очі та зробила глибокий вдих, витягла з гаманця п’ятисотку. Невпевнено простягнула купюру чоловікові. Можливо, завтра я шкодуватиму про своє рішення. Але інакше я не виберуся з цієї діри.

— Може, ми знайдемо якийсь вихід? — тихо, майже пошепки прошепотіла, озираючись довкола, щоб зайві очі не побачили момент хабаря. Чоловік хитнув головою, зиркнув по сторонах, теж перевіряючи, чи немає зацікавлених зівак, та непоказово взяв купюру.

— Вихід є. У вашому селі живе один електрик. Колись у нас працював, тепер своїми підробітками займається. Ідіть до нього. Він вам допоможе. Бо наша бригада без офіційного звернення не приїде, хоч би як я хотів вам допомогти.

Чоловік впевнено відірвав аркуш з блокнота, щось нашкрябав ручкою, що не хотіла писати, та простягнув мені зім’ятий клаптик паперу.

— Дякую… дуже дякую.

— Та йдіть уже, бо ще хтось побачить, — пробурмотів він і швидко відвернувся до монітора комп’ютера.
***
Після усіх закупів — продуктів, посуду, теплого одягу, фарби для паркану та ще бог зна чого, що зручно, пакет за пакетом опинялися у моєму багажнику, я поїхала за вказаною адресою. Мій майбутній рятівник та за сумісництвом електрик жив біля підніжжя гори. На краю селища, але ще не так далеко, як знаходився мій будинок.

— Агов! Є хтось? — гукнула я, постукавши по старих дверях.

Тиша. Але запах свіжого хліба, аромат якого п’янив голову ще швидше, ніж найкращий ром, розкладені інструменти й увімкнений самотній ліхтарик на асфальті свідчили, що господар десь поруч.

— Чого си швендаєш? — раптом пролунав за спиною хриплий чоловічий голос з помітним діалектом. Я різко обернулася й мало не відскочила. Переді мною стояв високий чоловік років шістдесяти: широкі плечі, втомлений погляд, мішки під очима, сива борода. На одязі мазут, а на руках помітні мозолі. Було зрозуміло, це людина, яка все життя працює руками.

— Я… шукаю електрика...

— А я чим вам маю допомогти? — надто грубо промовив чоловік та вимкнув ліхтарик.

— Мені ваш контакт дали в службі електропостачання та сказали, що ви допоможете.

— Я? Звернення чом не лишили? Бригада би приїхала, та й усе зробила, — буркнув він та потягнувся за ліхтариком.

— Бо я ще не власниця. Будинок переходить мені через пів року…

— Я розумію вашу проблему, але не розумію, до чого тут я?

— Потрібно, щоб ви глянули до електрики... я заплачу! — промовила з надією, та, здається, слова про гроші не справили на чоловіка того бажаного результату, на який я сподівалась. — Мені ці пів року жити потрібно в будинку. А жити без світла — ну… я не можу. Дуже прошу, допоможіть.

Він довго дивився на мене, ніби зважував щось. Потім витер руки ганчіркою та рішуче запитав:

— В чому там проблема?

— Немає світла ніде. Розетки теж не працюють.

— Знаєте, де то є? — Я знітилася, бо не пам’ятала адреси.

— Ні… — Він розсміявся. — Йой, шо то за хижа, де ти живеш та й адреси не знаєш?